Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/61
• Следующая

Смолярчук вийшов у місті, а Громада поїхав далі.

В прохолодній канцелярії застави з вікнами, що виходили на Дунай, генерал докладно, повагом, наче ніщо його не обмежувало в часі, розмовляв з Щербаком і Сухобоковим.

— Коли і де ви побачили сліди? — поставив він перше запитання. — Покажіть!

Щербак підійшов до макета і олівцем показав місце порушення кордону — крутий берег Дунаю, порослий чагарником.

— Ось тут, товаришу генерал.

— Метрів за п'ятдесят од заводу ефірної олії. Не більше?

— Так точно.

— Навпроти контори? В найлюднішому місці?.. І вас не здивувала ця обставина?

Щербак мовчав, ніяково поглядаючи на свого товариша. Мовчав і Сухобоков.

— А мене, дорогі товариші, скажу вам одверто, дуже здивувало таке зухвальство порушників. Та ненадовго. — Громада посміхнувся і вів далі. — Це тонке, розраховане зухвальство. Ворог знайшов те, що шукав, — позицію, де його не чекали. Кинувся туди і вдало прорвався. Який же перший висновок ми повинні зробити тепер? Кордон порушили не випадкові люди. Лазутчики добре підготовлені, вміло, терпеливо спостерігали, скористалися обстановкою. Так?

Щербак і Сухобоков кивнули. Обидва розуміли, що генерал не повчає, не екзаменує, а роздумує вголос. Розуміли це й офіцери, які прилетіли разом з Громадою.

— Підемо далі. — Генерал поклав велику долоню на макет ділянки застави. — Куди попрямували порушники після того, як прорвалися через кордон?

— По заводській дорозі, товаришу генерал. Заховалися в місті.

— І собака не взяв слід?

— Спочатку взяв, а потім загубив, заблудився, — відповів Щербак. — Слід був не простий, а спіральний. Петля за петлею.

— Бачите! — вигукнув Громада. — Напрошується запитання, як же ці молодчики діятимуть далі? Думаю, що лишатимуться вірними собі. А коли так, коли вони не ликом шиті, то, очевидно, розуміють, що ми, натрапивши на їхні сліди, почнемо переслідувати. Вони розуміють, що ми обов'язково їх доженемо. І якщо вони це розуміють, то ні в якому разі не полізуть на рожен, а шукатимуть іншого виходу. Де ж цей вихід? І чи є він у них? Є!.. Порушники спробують відсидітись у дунайських плавнях, на островах… Ви вільні, товариші!

Два дні і дві ночі солдати в зелених кашкетах патрулювали стежки, вулиці, пристань, береги Дунаю, входи і виходи із сіл.

Чорні просмолені дунайки, прописані до причалів Ангори, прочісували кожну протоку, кожен плавневий єрик. Уночі прожектори розтинали темряву.

Добровільні народні дружини обшукували місцевість. Шукали шпигунів там, куди люди не заглядали роками — під ґанком, під купою старих парусів, сітей, у недобудованих хатах.

Шукали озброєні і беззбройні, чоловіки й жінки, комсомольці і піонери. Сотні людей радянської Дунайщини стали слідопитами.

Одного порушника схопили на дамбі, що з'єднує острів Ясонька з великою землею. Другого витягли з-під копиці старої осоки на острові Ясонька. Третього зняли з високого дерева.

Четвертого схопити не пощастило. Четвертий, як казали затримані, кинув їх напризволяще. Всі на допиті засвідчили, що їхнього вожака звуть «Мохачем».

В туманному сирому світанку палали багаття, біля яких грілися дружинники.

З першим проблиском зорі починалися пошуки. Федір Щербак ривком підняв важкого покірного собаку, зручно і надійно посадовивши його на спину. Пес відчув, угадав, яка його чекає подорож, і занепокоївся: сумно дивився на непроглядний очерет, тихо скавучав і тремтів.

— Варяг, цить!

Схопивши ошийник вівчарки лівою рукою, а правою тримаючи напоготові автомат, підвішаний на ремені, Щербак рішуче ввійшов у темну, нерухому, наче загуслу масу плавневої води.

Нікого він не кликав за собою. Ні словом, ні жестом, ні поглядом. Навіть не оглянувся. Мовчки, по-солдатськи просто зробив свій пёрший важкий крок по болоту, переконаний, що всі дружинники підуть за ним. Ця впевненість, мов електричний заряд, пройняла серця дунайських юнаків і дівчат, ровесників Федора. Всі вони так само сміливо, діловито, як поводир, рушили болотом…

Їхні ноги майже по коліна вгрузали в баговиння. Густа, заввишки майже п'ять метрів гостропериста ріжуча стіна очерету неохоче розступалася й одразу із зловісним шурхотом закривала всі проходи.

Здавалося, люди безслідно пропадали. А зелені очеретяні зарості, увінчані оксамитово-коричневими султанами, величаво дико, глухо стояли, як і досі.

Тільки зверху, з пташиного польоту, мабуть, можна побачити, як прямують люди з лівого берега острова до правого, як поспішно здіймаються в повітря лебеді, гуси, качки, пелікани і як ховаються під важким блискучим листям водяних лілій величезні плавневі жаби.

Тікає, пробиваючись крізь зарості, кабан.

Кудлата витрішкувата рись біжить на північ своєю таємною стежкою: то тоненьким, наче лезо бритви, гребенем суші, що невідомо як збереглася, то розпухлою твердою купиною заматерілого очеретяного коріння, перепливаючи водний простір, видираючись на вершину самотнього дерева, щоб глянути, чи далеко переслідувачі.

Тікає від людей і «Мохач». Його веде сліпий страх кабана, обачлива злість рисі, зміїна готовність ужалити. Здоровезний, порослий щетиною, лахматий, обліплений водоростями, мокрий, він провалюється по шию у трясовину, видирається на купиння, весь час тримаючи над головою пістолет, завзято продирається все далі, в очеретяні хащі, наче там його жде порятунок.

По його почорнілому, поритому зморшками обличчю тече піт. Рідке сиве волосся злиплося.

Дихає «Мохач» важко, шумно. На ходу черпаючи воду долонею, утоляє спрагу, остуджує гарячий лоб, щоки.

Із півночі, з острівної глушини, куди повзе «Мохач», на нього навалюються крики дружинників. З неба долинає гуркіт мотора. Тікати далі нікуди. Коло замкнулось. Але «Мохач» не здається. Він все ще не втрачає надії. Ховається під водою, дихає через очеретяну трубку.

До того, як шпигун пірнув, його помітили з вертольота. Величезна тінь накрила плавні, де заховався «Мохач». Шалений вітер гне, ламає очерет. Машина повисає, падає трап і по ньому спускається Смолярчук. Він стрибає, вгрузаючи по груди в болоті.

«Мохач» не здається. Він сидить на дні і, задерши голову з трубкою в роті, міцно тримається за якісь кореневища.

Смолярчук висмикує з води очеретяну трубку.

На чорній поверхні плавнів з'являються бульбашки. Втікач ковтає воду, тоне. Начальник застави хапає його за волосся і, наче ріпу, витягує з болота.

«Мохач» судорожно розкриває рота, кашляє, відпльовується.

Смолярчук показує на висячий трап.

— Пішов!

Повторювати наказ не треба. Ворог тремтить. Жити, жити, жити! Будь-що. Все віддасть, все зробить, піде на який завгодно риск заради одного року, одного місяця життя. Будь-якого життя.

Перебираючи занімілими руками щаблі, він незграбно піднімається по трапу, зникає в череві дивовижної бабки. Слідом за ним піднімається Смолярчук.

Вертоліт, знявшись з невидимого повітряного «якоря», швидко набирає висоту і навкіс перетинає острів Ведмежий.

Висунувшись з кабіни, Смолярчук посилає у надвечірнє небо серію червоних ракет.

«Мохач» зажмурився. Обличчя його темне, закам'яніле.

Літаючий вітряк діловито махає велетенськими крилами у безжурно синьому, по-весняному теплому небі.

Зверху Смолярчуку добре видно дружинників. Вони розмахують руками, кашкетами, капелюхами, хустками, рушницями.

Переможні вигуки летять над плавнями, очеретом, над болотом, єриками, протоками, над Дунаєм.

Бабка з грізним гуркотом пролітає над Ангорою, над сейнерами, рибним заводом, холодильником, заставою. Вертоліт проводжають привітними посмішками рибалки, що розвантажують рибу, прикордонник, що несе службу на вежі, зварник, що ремонтує судно, і зграйки дівчат, що плетуть сіті біля величезного навісу.

Машина повільно приземляється по вертикалі. Генерал стоїть на узгір'ї, поблизу яскраво палає багаття. Ураганний вітер пропелерів напинає поли генеральської шинелі, розвіває чорне, злегка вкрите на скронях сивиною, волосся, прибиває полум'я багаття до землі. Громада з нетерпінням дивиться на темний отвір кабіни, чекає.

• Предыдущая
• 59/61
• Следующая