Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/51
• Следующая

Дівчинка дивилася на нас з-під лоба і мовчала.

— Ну що, — озвався я, — нам пора?

— Так, — відповіла фрау Ольга.

— Мартусю, обов’язково напиши мені, як ти влаштувалася, — сокотіла директорка, погладжуючи її по волоссю.

Ми попрощалися. Директорка і вихователька розцілували Мартусю мало не зі сльозами на очах. Фрау взяла дівчинку за руку, і ми покинули інкубатор будинку розпусти.

Коли ми сіли в авто, дівчинка спитала по-російськи:

— Ми їдемо в аеропорт?

Я зиркнув на фрау Ольгу.

— Можеш говорити з нами по-українськи, — відказала та. — Ми будемо мешкати у Львові.

— А чому Марія Іванівна сказала, що ви вірмени?

— Вона щось переплутала. Ми львів’яни.

— Це добре, — зітхнула дівчинка. — А то я вже переживала, що заберуть мене кудись далеко і я ніколи не побачу ні Львова, ні своєї бабусі.

— А в тебе ще є бабуся? — спитала роздратовано фрау.

— Є. Вона вже старенька і хвора.

— Ну, ти бач! — моргнула мені фрау. — А та запевняла, що…

Вона не договорила, але я збагнув, що директорка обдурила, сказавши, що дівчинка не має родини. Цікаво, що з її батьками…

— І ще я боялася, що ніколи не навчуся говорити по-вірменськи. Я й по-російськи не люблю, а то по-вірменськи! А найбільше я боялася, що ви дасте мені зовсім інше ім’я.

Я спробував глянути на неї очима мужчини, який кохається в підлітках. Мартуся була високого зросту і мала гарну фігуру. Під сукеночкою вимальовувалися невеличкі груденята, а ніжки були круглі й рівні. Практично вона вже сформована і виглядає цілком звабливо. Але зараз у ній ще було чимало дитячого. Я з жахом уявив, що її чекає. Мені неприємно було усвідомлювати, що якимсь чином і я причетний до всього цього. Проте іншого способу, як здійснити замислене з Ярком, я не мав, я мусив грати свою ролю, а коли нам пофортунить, буде врятована й дівчинка.

— А ким ви працюєте? — спитала мене вона.

— Я лікарка, а пан Юрко інженер, — відказала фрау Ольга.

— А де я буду ходити до школи?

— До школи? Та скільки там тієї школи. Скоро вже літо. Підеш з вересня.

— От і добре! Мені не подобається школа. Але, може, потім сподобається… Мені вас називати мама і тато?

Це запитання вивело з рівноваги фрау Ольгу, і вона мусила трохи пригальмувати, інакше б авто занесло у фосу.

— Поки що називай нас пан Юрко і пані Ольга, добре? А коли ми звикнемо одне до одного, тоді інакше будеш кликати.

— А я вже звикла, — відказала дівчинка і, всміхнувшись до мене, додала: — У вас такі вуса, як у мого татка.

Я тоді ще не мав бороди і носив вуса підковою. Фрау Ольга зблиснула лютими очима.

— То в тебе ще й татко є?

— Ні. Мама з татком загинули в літаку. Знаєте про той літак, що летів з Таллінна?

Я пригадав, що така катастрофа й справді трапилася коло Львова.

Фрау Ольга навіть не намагалася приховати своє полегшене зітхання.

— Ой, як тут гарно! — втішилася дівчинка, коли ми приїхали і ступили на подвір’я. Вона явно не сподівалася подібної розкоші.

Я хотів було відкланятись, але фрау Ольга шепнула мені:

— Ще трішки пограємось в тата і маму.

Сказала це таким довірливим тоном, наче б за тим мало стояти щось значно більше.

Ми зайшли в дім, і дівчинка взагалі розгубилася від подиву. Фрау запровадила її до покою і ввімкнула відео з якимсь пригодницьким фільмом.

— Ви збираєтесь її тут тримати? — спитав я, коли вона звільнилась. — Адже завтра тут забава.

— Ну і що? Саме на завтрашню забаву вона і закуплена.

— Так швидко запускаєте її в діло?

— А що робити, коли завтра прибуде гість із Києва. Він кохається лише в дівчатках, і то невинних. А в нас усі вже втратили цноту. П-ф-у-у… Яка я змучена. Давайте за цю справу вип’ємо?

Вона відкоркувала шампанське, ми сіли в холі і продовжили розмову.

— Цікаво мені, як ви змушуєте таких дівчаток, щоб вони віддалися вперше.

— Для цього є чимало методів. Такій козі можна запропонувати пару келихів шампана або дати відповідний заштрик.

— І що дістане Мартуся? — спитав я.

— Укольчик.

Фрау відповідала на мої питання цілком спокійно, усі свої емоції віддаючи виключно шампанському, яке вливала в себе, наче райський нектар, примруживши очі і посміхаючись. Ось вона міняє позу: зсовується на край фотеля, відкидається на спинку і, коли знову закладає ногу на ногу, я мало не захлинаюся вином.

Коли вона встигла скинути майтки, я не знаю. Тепер на мене дивилося обидва її примружених ока, і ще одне третє — таємниче й глибоке, воно приковувало усю увагу і, здавалося, втягувало в себе всі мої помисли, наче пилосот.

Ситуація була ідіотична. Я намагався й далі вдавати, наче б нічого не помітив, і цмулив спокійно шампанське. Фрау Ольга не зводила з мене ласого погляду, вологий лискучий язичок прогулювався набряклими вустами. Перса її високо здіймалися, а пальчики нервово танцювали на стінках келиха.

Це тривало, може, хвилину або дві, але для мене минула вічність. Мабуть, зрозумівши, що поза її не справила враження, спокійно опустила ногу, і таємниче око щезло.

Я видихнув своє заціпеніння, допив вино і сказав:

— Мабуть, мені пора?

Вона мовчки ворухнула плечима. Напевно, я образив її жіночу гідність. Якщо, звичайно, вона в неї була.

У суботу зранку першими приїхали кухарі з офіціантами ресторану «Інтурист» та заходилися готувати вгощення. В будинку, де мала відбуватися забава, розпочалися гарячкові приготування. З’явився пан Зеньо — товстий, але міцно збитий чолов’яга віку мого шефа. Він всюди пхав свого носа і страшенно всім заважав.

Я намагався нікому не потрапляти на очі і таким чином мені вдалося перебути до самого обіду. В обід прибуло зо два десятка дівчат. Дві з них, що мали на вигляд років десять, взявшись за руки, гуляли садом. Решта мали від шістнадцяти до двадцяти років і видно було, що у них за плечима достатньо досвіду, аби не особливо перейматися тим, що їх чекатиме ввечері. Мартусю тримали в будинку і надвір не випускали. Ані Дзвінка, ані Рома теж не світилися.

Коли все вже було наготовлене, кухарів та офіціантів одіслали назад. У бенкетовій залі чекав на гостей шведський стіл, обслуги жодної при ньому не потребувалося, а що менше людей, то менше свідків.

Фрау Ольга звеліла вдягнути костюм, і я зрозумів, що гості ось-ось з’являться. О п’ятій над вечір почали над’їжджати чорні «Волги» й, оперативно висадивши високих пасажирів одразу щезали. Гостей стрічали шеф, пан Зеньо і фрау Ольги. Більшість прибулих належали до сталих відвідувачів і називали господарів на імена.

Першими приїхали товариші з обкому. Було їх дев’ятеро. Верховодили ними Бобрик і Ярчук. Потім приїхали ще чотири авта і привезли районне начальство. Всього зібралося сімнадцять чоловіків і одна жінка — секретарка товариша Бобрика Ліда. Помітивши мене, вона підплила майже впритул і промуркотіла:

— Сервус, кіцю. Як ся маєш? Ти готовий до забави?

— Я ще ні в одному оці, — засміявся я.

Вона провела пальцем по моїх вустах, потім торкнулася своїх і підморгнула.

— А хто тут з Києва? — спитав я пошепки.

— А он той лисий.

— Тут половина лисих.

— Але він єдиний — як бубон. Схожий на Хрущова.

Так от він, підкорювач дитячих сердець і дегустатор цноти. Руки в нього були короткі й товсті, животяра випинав над мішковидними штанами, і рухався він, мов дерев’яна лялька, розсипаючи на всі боки щасливу усмішку.

Вся компанія, весело перебалакуючись, посунула в будинок. Ми з Лідою попід руки замикали процесію. Вона пригорталась до мене своїм м’яким гарячим тілом і видихала у вухо жар тропіків.

Дівчата наводили перед дзеркалами останні штрихи. Сукні звабливо оголювали плечі до самого пояса. Обидві малі дівчинки мали намальовані личка і щедро наквацяні губи. Вони вже не трималися за руки, а стояли коло входу в бенкетову залу й зачудовано озирали багаті столи.

Гості затопили хол, і їхні жадібні очі відразу ж почали обмацувати стрункі дівочі фігурки. Дехто відразу починав розмову, зустрівши, очевидно, знайому.

• Предыдущая
• 40/51
• Следующая