Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая

— Нормально. Але як ти хочеш їх зруйнувати?

— Розумієш, є одна компанія, яка б охоче перехопила цей бізнес. Вони тільки й чекають слушної можливості, і от я, уважно вивчаючи твій рукопис, натрапляю на знайомі імена. Я просто в захваті від твоєї наївності! Ти навіть не подумав, що імена варто змінити!

— Я писав для себе, а не для друку. А коли буду друкувати, то дещо зміню.

— Ну, це ти, дорогенький, ще не скоро видрукуєш. Хіба де на Заході. Але, як ти гадаєш, кого я зустрів у твоїй повісті?

— Важко сказати. Шиньйона? Його всі знають.

— Та ну — Шиньйон! Лушпайка! От Франьо — це фігура!

— О-о! Не кажи мені тільки, що ви з ним нерозлучні друзі! — скривився я.

— Знаю, що в тебе нема підстав, аби його палко любити. Але є одне святе правило: ворог нашого ворога — наш друг!

— Себто Франьо — це наш друг?

— Ти мудрієш на очах! Франьо якраз і належить до тієї компанії, що спить і бачить, як фірма пана Ромка злітає в небеса.

— Чому ж вони її ще досі не висадили в повітря?

— Брак динаміту. Але ми їм запропонуємо цей динаміт. Розумієш?

— Не розумію.

— Ну, це ж елементарно! Ти знаходиш Франя і повідомляєш, що в тебе є одна касета. На цій касеті увічнено сексуальні подвиги відомих діячів місцевого масштабу. Досить лише Франьові натякнути цим діячам про існування подібної касети, як від Романа і його фірми лишиться саме мокре місце. А тим часом увесь бізнес перейде в руки іншої компанії.

Я хвильку подумав і побачив, що цей план не є аж такий ідеальний.

— Ярку, ти, мабуть, знаєш, що пан Роман так само не з порожніми руками. Він же має свій власний динаміт.

— Має. Це я сам його ним і забезпечив. Я знімав оргії, а потім робив копії — для себе і для шефа. Звичайно, я вибирав тільки найцікавіше. Все це вмістилося на одній тригодинній касеті, яку він зберігає тут. Отже, коли сюди примчить міліція, зробить обшук і її знайде, йому капут. І не тільки йому. А тут поселяться нові люди.

— Ти знаєш, де ця касета?

— Цього я не знаю. Шеф її береже, як козирну карту. Коли запахне смаленим, то забезпечить де-небудь в іншому місці: мовляв, якщо з ним щось станеться, касета потрапить в КГБ чи ще куди. А поки все спокійно, вона лежить собі любесенько і чекає своєї пори.

— Чому ти сам досі не зустрівся з Франьом?

— Е ні, сам на сам я не маю бажання такі справи налагоджувати. Крім того, він подумає, що пан Роман мене навмисне підіслав для якоїсь провокації. Ти людина збоку, він тебе не буде остерігатися. До того ж, судячи з твого опису, він мусить тебе мати за лопуха.

Я пропустив повз вуха його репліку і спитав:

— Скільки всього касет?

— Існує дві касети. Одна в шефа, а друга в мене. Ну, то як — згода?

— Добре. Я розшукаю Франя. Хоча після тієї історії він мені не дуже довірятиме. Можливо, запідозрить, що я хочу помститися.

— Для початку передаси йому п’ятнадцятихвилинну касету. Так би мовити, для реклами. Тоді він вже з гачка не зірветься.

— Де ти пропав? — спитала Дзвінка, коли я зайшов до хати.

Обід уже чекав на столі.

— Романа ще не було?

— Ні.

— Нас ніхто не підслухає?

— Не бійся. Служниця пішла до церкви. Ми самі.

Я розповів за обідом про свою розмову з Ярком.

— Ти думаєш, ця затія вдасться? — спитала вона.

— Треба спробувати. Що мені робити з рукописом?

— Дай мені. Я хутенько прочитаю і спалю, добре? — Вона наблизилась до мене, пригорнулася і прошепотіла:

— Я маю для тебе сюрприз.

— Який?

— Коли я тобі розповім, то він уже не буде сюрпризом. Наберися терпцю, скоро побачиш. Якщо нам усе вдасться…

Вона не докінчила, коло будинку пригальмувало авто. Дзвінка визирнула у вікно.

— Твій чоловік? — спитав я.

— Ні, фрау Ольга. Йде до нас. Не забудь, що ми на «ви».

Фрау Ольга мала на собі чорний в смужку костюм. Виглядала на дуже поважну особу, навіть волосся вже не спадало грайливо на плечі, а було укладене в сувору зачіску.

— Добрий день, мої любі, смачного. Я за паном Юрком.

— Десь маємо їхати? — спитав я.

— Так. І то вже. Але мусите вдягнути свій новий костюм. І все решта. Пана Романа ще не було?

— Напевно, під вечір буде, — відказала Дзвінка.

Я подався у свою кімнату і за кілька хвилин об’явився перед обома жінками у всій своїй красі.

— О, то я розумію! — сказала фрау. — Хлоп вбраний, як до шлюбу!

— А що, маєте таку поважну справу? — спитала Дзвінка.

— Їдемо в дитячий будинок, — багатозначно відказала фрау. — Нас там уже чекають.

Коли ми вийшли на подвір’я, я вдав, що у мене печія.

— Нема ради, — простогнав я. — Мушу випити соди від тих смальців пані Зоні.

Я повернувся в дім і сказав Дзвінці, де знаходиться рукопис.

— Забери його вже, поки не знайшли.

— Ти тільки за цим повернувся?

— Не тільки. Ще за тим, щоб тебе цьомкнути в губки.

За мить я вилетів на вулицю, де вже біля авта чекала мене фрау Ольга.

— Треба буде попередити пані Зоню, аби смажила на олії, а не на смальці, — усміхнулась вона. — А то в нас дехто тяжко переносить масні страви. І віддавна це у вас?

— Після війська. Там нам присмачували якимсь гидким «комбіжиром». Як згадаю, відразу знову починає пекти.

— Візьміть в бардачку свій пашпорт.

— Мій пашпорт? — перепитав я, знаючи, що він лишився вдома.

— Візьміть-візьміть.

Я вийняв пашпорт і, розгорнувши його, отетерів. В пашпорті було моє фото, але прізвище далеко не моє: Амбарцум'ян Ованес Арутюнович, народився в Єревані.

— Це тепер я?

— Ви. А я ваша дружина: Амбарцум'ян Ізабелла Аветіківна.

Ну, фрау Ольга зі своїм чорнющим волоссям могла залюбки зійти за вірменку. Щодо мене, то я вже колись з успіхом зіграв ролю грека. Нема причин, аби я не спробував перевтілитися на вірменина.

— А ви не могли б мені все пояснити?

— Ми маємо в дитячому будинку вдочерити дівчинку. Ми з вами приїхали з Єревану. Директорка дістане кругленьку суму й оформить усі папери. Я вже була нині зранку, але виявилося, що потрібен і батько. Не забудьте, що розмовляти мусите каліченою російською мовою.

— Ну, це я вмію. А що ми далі будемо робити з нашою донечкою?

— Навчати жити, — відказала вона тоном досвідченого педагога.

Не скажу, що мене тішила вся ця комедія з оформленням батьківства, але відмовитися не було можливості.

Авто ми лишили на сусідній вулиці, щоб не засвітитися з львівськими номерами. Я зачесав волосся назад і вбрав чорні окуляри.

Пишна розмальована пані директорка зустріла нас мало не з обіймами. Видно, що вранці фрау Ольга вже встигла її задобрити. Вона відразу провела нас до себе в кабінет, запропонувала каву з коньяком, не забувши при цьому розсипатися компліментами на адресу вірменських коньяків, і стала шурхотіти паперами.

— Дівчинку вже збирають, — повідомила вона. — Прошу ось тут розписатися… і тут… і тут…

Ми поставили підписи. Можливо, варто було попередньо потренуватися, бо щось мій підпис вийшов якимсь надто закрученим, як то буває в людей, які ще його не виробили.

— У вас там чудовий клімат, — сказала мрійливо директорка. — Я була в Єревані кілька років тому… Фрукти… виноград… Дівчинці все це дуже потрібне. Організм якраз розвивається. Я дуже рада, що Мартуся поїде жити на Кавказ. А які у вас люди! Які люди!

Вона торохтіла без упину, доки фрау Ольга не вийняла з торбинки згорток з грошима і не передала їй.

— Перерахуйте, — сказала фрау усміхнено.

— Ну, що ви! Що ви! — почервоніла та. — Я вам вірю! Ви солідні люди! Я відразу, тільки глянула і бачу — які солідні люди!

З цими словами вона розгорнула гроші в себе на колінах і таки перерахувала.

До кабінету молода вихователька ввела чепурненьку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Дівчинка була схожа на ляльку і мала великі чорні очі.

— А ось і Мартуся! — радісно повідомила директорка. — Мартусі чотирнадцять років. Вона дуже гарно вчиться. Мартусю, це твої нові батьки. Вони приїхали за тобою аж з Єревану. Уявляєш? В Єревані тепло. Там ростуть персики, гранати… Там дуже люблять дітей… Мартуся така сором’язлива.

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая