Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 6

• Предыдущая
• 6/34
• Следующая

— Прокинувся? Змерз?

— Трохи. А ти?

— Ну, ти ж мене так добре зігрівав усю ніч! — усміхнулася вона. — Збігай-но за пляшкою. Зігріємось. Не бійся, вранці вино втрачає чари!

Мені довелося полізти в кущі й відшукати зачарований трунок. Ліза дістала зі своєї торбинки печиво, й ми трохи «заморили черв'ячка».

Коли вже повністю зібралися, привели себе до ладу, востаннє поглянули на свій нічний прихисток.

— Ніколи цього не забуду, — сказав я.

— Забудеш… — не погодилася Ліза й додала: — А взагалі, було добре. Але тепер уже точно треба якось вибиратися звідси. І чимшвидше. Упевнена, нас уже шукають.

Але «швидше» не вийшло. Ми йшли ще півдня. Цього разу вона справді втомилася, і я взяв її за руку. Ми знову спускалися та піднімалися крутими схилами. Ліс та гори кружляли нас, як карусель.

Годині о п'ятій небо вкрилося темними грозовими хмарами, повітря стало вологим, мов ганчірка, яку ось-ось мають викрутити, земля під ногами стала грузькою.

— Зараз почнеться злива, — сказала Ліза, — треба зійти в долину.

Ми прискорили крок. Спуск був крутим, але крізь густі чагарники ми з радістю побачили якесь обійстя і швидко попрямували до нього. На подвір'ї порався господар — відлюдкуватий вуйко в закачаних по коліно парусинових штанях. Він швидко згрібав докупи сіно й накривав скирти брезентом. Його, звичайно, наша присутність не обходила. Чорне небо вже наблизилося до самої землі, й звідти оберемками золотого гадюччя випадали блискавки.

— Впустите нас перечекати грозу? — запитав я.

— Ця гроза — на всю ніч, — сердито відказав вуйко, — а в мене в хаті одне ліжко…

— Тоді пустіть на горище, — я кивнув убік дерев'яної будівлі, що нагадувала хлів чи курятник.

— Там внизу кури…

— А нагорі? — із надією запитала Ліза.

— Нагорі — сіно… Ще підпалите.

Небо вже прогнулося й висіло низько, як пластиковий пакет, що був наповнений водою. Не вистачало найменшої дірки, аби на наші голови ринув водоспад. Ліза тремтіла, вона, певно, застудилася. Я повитягав з кишень усі гроші, які в мене були, зняв із руки годинник і золотий ланцюжок — матусин подарунок — із шиї. Все це тицьнув у руки господаря. Він недовірливо зиркнув на мене, зважуючи на долонях цей скарб. Тоді я ще скинув куртку — вона була зовсім новою. Дядько засунув її під пахву, махнув рукою в бік хліву і, кинувши граблі, побіг до хати.

— Захочете молока чи хліба — зайдіть вранці! — гукнув до нас уже з вікна.

Ледве ми переступили поріг сховища, як за нашими спинами загуркотів всесвітній потоп. Кури вже спали й незадоволено заквоктали уві сні, притискаючись одна до одної. Вони були схожі на білі примари.

Я допоміг Лізі піднятися на горище. Воно майже до верху було набите запашним сіном. Ми провалилися в нього, як у хмару. Чули, як по даху гупають важкі, немов каміння, краплі дощу. Ліза лежала на спині, її дихання було важким. Я обережно доторкнувся до її долоні. Вона була холодною. Ліза не відсмикнула руку… Я насмілився, підніс її до вуст.

Потім мене накрила хвиля ніжності — дивної, незнайомої мені ніжності, що була змішана з відчаєм.

— Ти не щезнеш? — запитав я.

Вона перевернулася на бік, і ми якусь мить дивилися одне на одного, її очі плавали переді мною, як дві вологі сині рибини. Я пригорнув її до себе. Але вона відхилилася:

— Послухай-но, я б не хотіла морочити тобі голову. Навряд чи все це можна буде вважати випадковістю. Я в цьому дещо тямлю…

— Звичайно, це не випадковість. Це не може бути випадковістю… — Я задихався, цілуючи її руку все вище й вище. — Я мріяв про тебе з першого ж дня!

— Зачекай! — Вона різко випросталася й сіла навпроти по-турецькому. — Мені все це зовсім ні до чого. Розумієш?! Та й тобі також. Тобі скільки — вісімнадцять? Отже, я на десяток років старша.

— Яке це має значення? — не розумів я.

— Для сьогоднішньої ночі, звичайно, ніякого, — погодилася вона, — але ж тобі, впевнена, цього буде замало. Я правильно розумію?

— Так. Швидше за все, я однолюб.

— От бачиш. Навіщо ж мені псувати твоє життя? У тебе ще все попереду…

— З тобою!

— Ні. По-перше, в мене — дитина…

— Чудово!

— По-друге — своє життя, до якого я звикла, яке не збираюся змінювати жодним чином. Ця хвилина мине, а ти потім почнеш переслідувати мене, чогось вимагати… А я від цього так втомилася. Мені це не потрібно. Розумієш?

Але я вже не розумів нічого…

Потім уривчастими спалахами, як і в перший вечір, я бачив тільки її легкий, прозорий контур, що витав наді мною. Все заплуталося. Дощ і вітер розгойдували сарай, мов човен, шурхотіло сіно, і я обіймав її разом з оберемками сухої духмяної трави. Вона й сама була травою, що задурманила мене, подряпала з ніг до голови, до крові, що виступила на спині та ліктях…

Я сказав їй, що — однолюб. Але тоді ще не знав, що то була правда.

Вона повернулася до міста раніше, ніж передбачав термін путівки. Втомлена, застуджена і роздратована. Адже якщо терпіти не можеш усього колективного, навіщо ж було пхатися в той похід? Кістки ще нили від подорожі у візку, в якому господар того сараю довіз її та студента до турбази. Як виявилося, зайшли вони досить далеко, адже візок цугикав по лісі та горах години зо дві. На турбазі цю пригоду зам'яли. Занадто мовчазною виявилася й дивна парочка: студент перебував у стані незрозумілої ейфорії, дамочка загрозливо відмахнулася від медсестри, що підступала до неї з термометром…

Добрий же вона мала вигляд у ту мить! І навіщо взагалі потрібен такий відпочинок? Піддалася на умовляння подруги, й ось результат: та сама нудьга. Тільки до неї додався романтичний інцидент. Ні, треба щось із собою вирішувати!

З вересня вона мала працювати на кафедрі, щось там викладати, розпинатися перед зеленими першокурсниками, знаючи, що кожне її слово буде просякнуте брехнею. І хлопчикам та дівчаткам за цих умов, що існують нині, ніколи не зняти свого «Андрія Рубльова». А тоді — про що може йтися? А ще її непокоїла думка, що, швидше за все, серед студентів може бути цей.Брутальнішої ситуації годі й вигадати!

Ліза піднялася на третій поверх, витягла з кишені ключ від загальних дверей. У довгому коридорі було темно й тихо, сусіди ще не повернулися з роботи. Ліза штовхнула двері своєї кімнати — вона її не замикала, кинула валізу на порозі й підійшла до ліжка. Сіла. У кімнаті пахло пилом, як це буває завжди, коли господарів довго немає вдома. Треба було зателефонувати мамі й попросити, аби вона привезла Ліку ближче до вечора, поки вона прибере, сходить до магазину по хліб та молоко, приготує щось смачненьке…

Літо скінчилося… Воно було коротким і промайнуло майже непомітно. Ліза згадала, які надії на нього покладала. Протягом року тривали переговори про включення її до делегації, що їхала на конференцію до Мадрида. їй довелося зібрати неймовірну купу довідок, включно із медичними, обійти сотні бридких кабінетів, де кожен клерк кидав на неї скептичний погляд та, як і годиться, запитував: «Чи не маєте наміру залишитися за кордоном?»

Дехто пропонував обговорити це питання «за чаркою кави» десь у затишному валютному барі — особливому місці, яке було доступне лише обраним. І ось нарешті, коли все нібито вийшло, її викликав завкафедрою і, блукаючи очима шпалерами власного кабінету, пояснив, що там, «нагорі», раптом з'ясувалося, що вона має дитину від «неблагонадійної особи», яка відбуває строк за антидержавні вислови.

— Дитинко, — сказав він, — вам належало б одразу про це повідомити. Бо вийшло, що ви навмисно приховали цей факт. Тепер уже запізно щось змінити. От якби дитини не було… Ви ж не реєстрували свого шлюбу?

Це було правдою. Коли вдома дізналися, що Ліза спілкується з небезпечними особами і її вже викликали на розмови «до органів», мати сказала: «Добігалася!» А коли з'ясувалося, що вона ще й вагітна, додала суворо: «Догулялася…» Щось пояснювати не мало сенсу. Це потребувало занадто багато слів та зусиль, а вона віддавала перевагу мовчанню.

• Предыдущая
• 6/34
• Следующая