Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 5
- Предыдущая
- 5/34
- Следующая
— Отже, товариші, — звернувся до нас інструктор, — поведу вас найкоротшим шляхом: щоб не обходити всю територію, підемо через алею — там у паркані є дірка… Це, звісно, непорядок, але не будемо марнувати часу!
Я швидко глянув на Лізу. Вона посміхалася.
І ми пішли вже знайомим мені шляхом — через луг до підніжжя гори.
— Не знаю, навіщо все це мені потрібно… — ніби продовжуючи розмову, сказала Ліза. — Не люблю колективних заходів. Але тут так нудно…
— Ти ж сама відмовилася розважитись. Я ж запрошував… — відповів я, зовсім забувши, чи переходили ми на «ти».
Вона дивно подивилася на мене:
— …і ми б говорили про кіно?…
Тут я зрозумів, як із нею треба розмовляти. Я це зрозумів, але не міг вимовити ані слова, як іноземець, який тільки починає вивчати незнайому мову.
— Ми могли б просто мовчати… — відповів я.
Коли група почала сходити вище в гору, розмови в наших неструнких рядах стихли, жінки сопіли, чоловіки, як справжні джентльмени, позабирали в них рюкзаки і хекали ще дужче. Всі поскидали светри. Сонце поволі підігрівало вологий ліс, із нього випаровувалася ніч. Ми минули те місце, на якому Ліза покинула мене. Я знову відчув тривогу. Розумів, що вона може повернутися й піти будь-якої миті. Але потім було вже запізно — ми піднялися надто далеко й вийшли на полонину — гірське пасовище. Велика галявина була оточена деревами дикої черешні. Ягідки були червоні й дрібні.
Ми затрималися біля одного з дерев. Я нахилив гілля, й ми майже одночасно впіймали губами кілька ягід… (Я вже кохав її! Боявся зайвого разу глянути на неї — від цього в мене різало в очах, як від спалаху лампи, ба більше — мене випалювало зсередини вогнище шаленого бажання, я вкривався потом, червонів, трясся, як осиковий лист. І ненавидів себе за нестриманість).
— А пішли вони під три чорти! — раптом сказала Ліза услід групі, що вже перетинала полонину. — Ідемо строєм, як піонери. А скрізь така краса…
Кращого важко було й уявити.
— Давай сховаємося, поки вони підуть! — запропонував я.
Вона замислилася.
— Мабуть, зіпсуємо їм усе свято. Шукатимуть…
— Тоді пропоную просто загубитися. Випадково. Буває ж таке?
— Ага. А на ранок у місцевій газетці з'явиться стаття «Випадок у горах»… До речі, ти ж щойно вступив до інституту. Можуть відрахувати! Це мені втрачати нема чого. Фільми мені вже змивали…
— Тобто? — не зрозумів я.
— Дуже просто: беруть плівку й опускають в хімічний розчин…
— І «Божевілля» змили?
— Авжеж! — недобре посміхнулася вона. — Хіба могло бути інакше? Це як… Як примусовий аборт на восьмому місяці…
Вона витягла з пачки цигарку, повільно випустила струмок диму й подивилася на мене примруженими очима:
— А ти гарний. Тобі хто-небудь казав про це?
Перед тим як відповісти, я здолав купу різних емоцій, а головне ще й глухоту, яка на мить охопила мене (серце калатало прямо в голові!).
— Не пам'ятаю… — відказав якомога байдужіше.
— Гаразд, ходімо далі! — наказала вона. — Інакше, справді, загубимось.
Але ми все ж таки загубилися! Перейшовши полонину, не могли втямити, в який бік попрямувала група. Серце моє співало. Аби не виявити радості, довелося трохи побігати й погукати, але мені ніхто не відповів.
— Тепер це виглядає природно? — запитав я.
— Цілком. Може, повернемося?
— Навіщо?! Гадаю, до вечора ми їх наздоженемо. Знайдемо за димом ватри.
Потім ми знову йшли, то піднімаючись вгору, то спускаючись на рівнину, зупинялися, мовчали, зачудовані природою, падали у високу траву й пили воду з гірського джерельця. Вечір впав швидко, мов камінь. Ми в цей час підходили до чергового передгір'я. Довелося знову побігати та покричати, відшукуючи наметовий табір. По-думки я молився, аби мені ніхто не відповів. Власне, так і сталося.
— Отже, — сказала Ліза, — доведеться розкласти вогнище та перебути тут до ранку. Можливо, вони знайдуть нас на зворотному шляху.
— Ти боїшся? — стурбовано запитав я.
— Хто, я?! — Вона засміялася. — Усе найстрашніше зі мною вже було. А тепер розпочнеться тільки… прекрасне. Хіба тут погано?
Сині сутінки, що випливали з лісу, накрили нас густою хвилею, ми стояли в ній по саму шию. А згодом незнайомі нічні запахи й таємничі звуки, яких вранці не було чути, поглинули нас із головою.
Я зібрав сухе гілля й зрадів, що взяв із собою сірники. Порпаючись у рюкзаку, знайшов пляшку вина, про яку зовсім забув.
— Нас врятовано! — оголосив я, коли вогнище розгорілося, а мені вдалося проштовхнути корок всередину пляшки. Ми нагребли кучугуру сухої трави й сіли на неї перед вогнищем.
— Тільки я не взяв склянок, — сказав я.
— Отже, доведеться дізнатися про твої думки, — посміхнулася вона. — Якщо люди п'ють з однієї посудини, можуть прочитати думки одне одного.
Добре, що було темно й відблиски вогнища не давали повного враження про колір мого обличчя в цю мить.
Ліза зробила ковток, і її вуста почорніли — це було місцеве ожинове вино, якого я не бачив у продажу ані в сільпо, ані в міських магазинах.
— Яке смачне! Справжнє, — сказала вона, — я такого ще ніколи не пила!
Я був готовий закрутити хвостиком і стати на задні лапки.
— Знаєш, мені завжди хотілося скуштувати саме такого вина, — продовжувала Ліза, дивлячись у вогонь, — але мені здавалося, що такі вина — в чорних гранчастих пляшках — зберігаються лише в каютах затонулих піратських човнів… Якесь диво! — Вона зробила ще один ковток і простягла пляшку мені. — Добре, вгадуй!
Я випив і почав «угадувати»:
— Ти приїхала сюди тому, що… не можеш поїхати до Іспанії!
— Саме — до Іспанії! — весело підтвердила вона і знову вигукнула: — Чарівне вино! Давай далі!
Я зробив ще один ковток:
— Тобі кортить з'їсти величезну відбивну з кров'ю, засмажену на вугіллі!
— З перцем та кам'яною сіллю!
Я сьорбнув ще:
— Ти — відьма! Ти — в себе вдома!
Вона голосно зареготала, й ліс відгукнувся схожим звуком. Вона взяла в мене пляшку:
— Досить. Тепер моя черга!
Ковток:
— Ти в мене закохався.
Ковток:
— Тобі лячно…
Ковток:
— Ти увесь тремтиш, тому що…
Я відібрав у неї пляшку й несподівано закинув її в кущі. Ліза знову зайшлася сміхом. Прокляте вино! Де я його придбав? У якоїсь сільської тітки біля магазину…
— Досить, — сказала Ліза, — давай спробуємо заснути, доки вогнище не вигоріло.
Вона дістала зі своєї торбинки светр, натягла його і, скулившись, лягла на купі сіна. Я взяв свою куртку, вкрив її ноги й примостився поруч так, аби, не дай Бог, не доторкнутися до неї. Але хіба зміг заснути? Я спостерігав за нею крізь примружені вії і через деякий час із подивом помітив, що вона — справді заснула. Ніби спала в теплому ліжку в себе вдома. Вогонь у ватрі ще трохи похрумкав залишки гілля, що тліли в ньому, й остаточно помер. Я потонув у темряві й почав дослухатися до звуків: раптом на нас вийде ведмідь або вовк. Я мав вартувати! А ще… мені було страшенно прикро лежати поруч із цією дивною дівчиною, що так швидко і просто заснула. Вона зовсім не сприймала мене всерйоз. Мабуть, я поводився цілий день, як дурень. Однак думав я ще й про інше: все одно не посмів би до неї доторкнутися! Принаймні тепер…
Вранці ми вже лежали, щільно наближені одне до одного. Це вийшло випадково. Холод розбудив мене, і я побачив, що її руки, зворушливо стиснуті в кулачки, притиснулися до моїх грудей. Я завмер, зробив вигляд, що сплю. А потім справді заснув ще раз (чого пізніше не міг собі вибачити!). Прокинувся від якогось руху поруч. Ліза сиділа до мене спиною й розчісувала волосся, потім повільно почала заплітати його в косу. В мене зайшлося серце: здавалося, ми жили посеред цього лісу цілу вічність! Ми давно вже були разом, і цей вранішній ритуал заплітання коси я спостерігав завжди. Залишалося тільки невимушеним та звичним рухом пригорнути дівчину до себе… Чому життя — не кіно, котре можна змонтувати на свій розсуд?! Адже так буде, скажімо, через рік, міркував я, то навіщо ж тоді втрачати дорогоцінний час? Що б зробив на моєму місці Мишко, мій давній приятель? Він зараз просто вхопив би її за плечі, притулив до себе й промовив щось на кшталт: «Змерзла, крихітко?» Жах! І… дістав би ляпаса. Або не дістав, якби це була не вона, не Єлизавета Тенецька. Мені ж залишалося тільки спостерігати, як її проворні пальці ковзають поміж пасмами. Потім вона обернулася.
- Предыдущая
- 5/34
- Следующая
