Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/39
• Следующая

Ч —?дай б?л€ мене, синку, Ч каже батько ѕугач. Ч “и добрий козак. ? батько тв?й добрий козак, т?лько здур?в на стар?сть. оли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на рад? без б?ди не об?йдетьс€.

Ч ўо буде, те й буде, Ч каже ѕетро, Ч а буде те, що бог дасть.

Ч ўо? ћоже, думаЇш, ваша в?зьме? Ч крикнув гр?зно супротив його батько ѕугач. Ч „ортового батька в?зьме! Ќе дурно ми вчора з ?ваном ћартиновичем стр?чали царських бо€р, а вже стр?чали ми њх не з порожн?ми руками. ѕеревернемо ми догори усю вашу старшину!

Ч «наЇш що, батьку! Ч каже йому ѕетро. Ч Ўкода, що молодому старого не до ладу вчити, а € сказав би тоб? гарну гуторку: не хвались, та богу молись!

Ч ћолились, козаче, ми вже йому добре, Ч одв?туЇ батько ѕугач, Ч уже господь ус? душ? привернув до нашоњ сторони. ѕ?двернемо тепер ми п?д корито ваших полковник?в та гетьман?в; заведемо на ¬крањн? ?нший пор€док; не буде в нас н? пана, н? мужика, н? багатого, н? вбогого; усе буде в нас обще…

?, козаче, Ч каже знов ласкавим голосом, Ч да в тебе, бачу, нема ложки! ўо то не нашого пол€ €года! ” вас, городових, усе не по-людськи робитьс€: њд€ть ?з ср?бних мисок, а ложки при душ? катма. «роб?те йому, хлопц?, хоч ?з бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьков?: Ђ“ам враж? запорожц? голодом мене заморилиї. ? так уже старий пеклом на нас дише.

Ќа об?д у запорожц?в мало подавали м’€сива, а все т?лько рибу. ?обр? молодц?, €к ченц?, м’€са не любили. ѕосуда була вс€ дерев’€на: ? чарки, й кор€ки Ч усе з дерева. “рапезуючи, добре т€гнули братчики гор?лку, мед, пиво, однак н?хто не впивсь, так-то вже повт€гувались.

Ѕ?льш од ус?х пив на сей раз ирило “ур: хот?в, мабуть, б?даха завдати соб? хмелю, щоб не так бол?ли плеч?, да й хм?ль не подол?в його. «робивсь т?лько дуже веселий, ? €к устали з-за об?д, да €к почали братчики танцювати п?д бандуру, в?н ? соб? п?шов навприс€дки; качавсь колесом ? виробл€в так? викрутаси, що н?хто б ? не подумав, що сього козака бито недавно ки€ми. «апорожц? не навт?шались ?з такоњ терпеливост?.

ѕетро м?й п?сл€ об?д хот?в ?ти додому, так ирило “ур придержав його да й каже:

Ч ѕостривай, брате, ? € поњду. ѕ?сл€ такоњ бан? не довго покр?пишс€. ѕеред товариством сором кволитись, а дома зал€жу до завтрього.

ќт, пога€вшись ?ще трохи, звел?в ирило “ур ос?длати двоЇ коней, да й поњхав з коша, шепнувши щось побратимов?. ?орогою ирило “ур точив ус€к? бал€ндраси, дал? й каже:

Ч ѕриставай, брате, в запорожц?. якого тоб? чорта тратити л?та м?ж тим нав?сноголовим городовим козацтвом?

Ч ј що ти думаЇш? Ч каже ѕетро. Ч я вже й сам не раз про це м?зковав.

Ч ќт люблю козака! Ч мовив запорожець. Ч якого б?са доживешс€ ти в городах? vороди твоњ швидко вже догори ногами стануть.

Ч ўо вже й споминати про се, ирило? Ч каже ѕетро. Ч —ам € бачу, що б?да надходить зв?дусюди. ќднак скажи мен? щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против —омка?

Ч ?х, ? ти ж голова! Ч одв?туЇ ирило “ур. Ч ’то ж против його йде? ўо € вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. ћолодоњ йому зовс?м не треба: ?нше готуЇтьс€ йому вес?ллЇ! “а й не одному йому. «аграють ваш?й городов?й старшин? у запорозьку соп?лку так, що затанцюють нехот€. ”же що наш? братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в ?н?пр? зупиниш, н?ж њх. ’оч гребл? гати, хоч мости мости, вода прорветьс€: н? порадою, н? силою не переможеш нашого товариства. Ћучче пливи, куди вода несе… ѕобачимо, що станетьс€ з вашою ”крањною, €к приймутьс€ н€ньчити њњ так? н€ньки!

Ч Ќе доберу € толку в твоњх речах, Ч каже ѕетро. Ч ўо за охота тоб? мене морочити? “о заговориш буц?м щиро, то знов туман у в?ч? пустиш. ѕокинь хоть на часинку своЇ с?чове юродство. я чолов?к без хитрощ?в: чому ж би й тоб? не говорити просто?

«апорожець зареготав.

Ч ќй, козаче, Ч каже, Ч козаче! “а х?ба ж на св?т? Їсть хоч одна проста дорога? ?умаЇш ?ти просто, а зайдеш чорт знаЇ куди! ’от?лось би чолов?ков? чесно положити живот за в?ру христи€нську, а лукавий п?дл?зе та й уплутаЇ не знать у €к? тенети. ’от?лось би чолов?ков? не сто€ти на пут? гр?шник?в, не ходити на сов?т нечестивих, не сид?ти на с?далищ? губителей, так що ж? Ќе вс€кому р?вн€тись ?з божим чолов?ком. ” того й думка, й серце у закон? господньому, поучаЇтьс€ в?н закону божому день ? н?ч, а в такого ледачого, €к €, хоч би думка ? так ? с€к, так серце не туди т€гне…

Ч уди ж тебе т€гне серце? Ч спитав ѕетро. Ч Ќевже котюга знов думаЇ про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?

Ч ѕху! Ч аж плюнув з досади запорожець. Ч “и йому образи, а в?н тоб? луб’€! vолодн?й кум? хл?б на ум?. «гинь ти з своњми бабами! ?овол? чолов?ков? ? без них смутку.

Ч Ќу, а куди ж би тебе ще т€гнуло серце? Ч каже ѕетро.

Ч уди б воно мене т€гнуло! Ч каже запорожець да й здихнув так важко, що ѕетро аж усм?хнувсь: думав Ч €ка вже нова вигадка.

ј ирило “ур мов ? не чуЇ його см?ху, смутно похилив голову, н?би й забув за товариша, да й почав соб? читати напам’€ть ?з рем?њ (ѕетро, слухаючи, аж здивовавсь): „рево моЇ, чрево моЇ болить мен?, смущаЇтьс€ душа мо€, терзаЇтьс€ серце моЇ. Ќе умолчу, €ко глас труби услишала душа мо€, вопль рат? ? б?ди. ?окол? зр?ти ?мам б?жащих, слишащ глос трубний? ѕонеже вожд? людей моњх синове буйн?њ суть ? безумн?њ; мудр? суть, Їже творити зла€; благо же творити не познаша… ”х! Ч каже, здригнувшись. Ч Ѕратику, мен? не знать що показалось… ѕрокл€тий прочухан зачинаЇ кидати мене в тр€сцю. “а ось ? мо€ хата. «асну, дак усе минетьс€.

ѕрињжджають до хати, а назустр?ч њм виб?гають мати ? сестра ирилова. як же то зрад?ли сердешн?њ, то й розказати не можна! ќдна бере за поводи кон€, друга т€гне запорожц€ з с?дла, а в?н т?лько всм?хаЇтьс€.

Ч Ѕачте, Ч каже, Ч € вам казав, що н?чого журитись! “а вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

’очуть його обн€ти, а в?н руками њх одпихаЇ:

Ч Ќ? вже, Ч каже, Ч сього не буде. ? так братчики трохи не прогнали з курен€, що провон€всь, кажуть, бабою.

ј ѕетру шепче:

Ч “епер мен? так до обн?манн€, €к гр?шнику до гар€чоњ сковороди.

’от?в ѕетро зараз ?ти додому, так ирило запросив на чарку гор?лки; да й стара нен€ ? сестра ирилова, клан€ючись, просили, щоб хоч загл€нув у хату.

Ч Ќу, пан?матко! Ч каже ирило “ур. Ч ?авай же нам тепер такоњ гор?лки, щоб ? сам ди€вол зайшов у голову! “а давай ц?лу боклагу; таким лицар€м, €к ми, пл€шки й на одного мало.

як же внесли з комори гор?лки, ирило “ур, зам?сть щоб шановати гост€, уз€в боклагу да й почав цмулити з нењ, €к воду. ћати, бо€чись, щоб в?н не перепивсь, хот?ла одн€ти боклагу, а в?н:

Ч vеть, мамо, геть! „олов?к не скотина, б?льше в?дра не вип’Ї.

? почав знов цмулити, поки, знем?гшись, упав без пам’€т? на землю. ”с? стривожились, а один ѕетро т?лько знав, що сьому за причина. ¬?н пом?г ж?нкам п?дн€ти ирила “ура з земл? ? положити на перину; дал? попрощавсь ? п?шов до vвинтовчиного хутора, м?ркуючи про все, що чув ? бачив.

XIII

“им часом Ўрам паволоцький, занедбавши свою стар?сть, посп?шав, мов простий гонець, до Ѕатурина. —онце ще не вир?залось ?з-за левад, €к перењхав в?н Ќ?жень; ?ще т?лько деколи просв?чувало кр?зь берези. ?ще народ ? до череди не вигонив. Ўрам ? рад, що н?хто його не бачив, бо в ту смутну годину ?нший опи€ка не побо€всь би вхопити ? попового кон€ за поводи, питаючи, чи€ сторона. як ось чуЇ над шл€хом у гаю гом?н.

ќдн? кричать:

Ч Ќа шабл€х!

ј друг?:

Ч Ќа п?стол€х!

Ч ул€ лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею Ч кому бог погодить.

Ч Ќ?, шабл€ Ч чолов?ча сила, а кул€ Ч суд божий.

Ч “а ось панотець њде, Ч крикнули ?нш?, Ч нехай в?н нас розсудить.

?ивитьс€ Ўрам, аж у гаю з?йшлась купа люду чимала. ќдн? ж у кармазинах ? при шабл€х, а друг? в син?х каптанах та с?р€ках, без шабель, т?лько декотор? держать рушниц? да коси на плечах.

Ч „ого отсе, Ч питаЇ Ўрам, Ч попередили ви сонце, щоб зчинити івалт? ’?ба ще мало буч по ¬крањн??

ќт де€к? пошапковали його да й кажуть:

• Предыдущая
• 27/39
• Следующая