Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 92

• Предыдущая
• 92/181
• Следующая

— Хай очі мої не бачать того, що примушує думати розум, — пробурмотів Кучук.

— Ну! — гримнув на нього Ібрагім. — Я стежитиму за тобою. За найменшу провину з тебе здеруть шкіру найдосвідченіші кати-джеллати. А тепер геть з-перед очей! Стривай, скільки ти повинен принести грошей для матбаха-еміні?

Отримавши гроші, Кучук позадкував від цього страшного чоловіка, який щомиті загрожував луснути від гніву, випередивши строк, призначений йому аллахом. Якби не був ще й досі такий переляканий, то посміявся б від думки про те, якою малою ціною викупив своє життя, за яке цієї ночі ніхто не дав би й щербатої акча. Підслухувати й підглядати за султаншею? Що могло бути простіше? Однаково ж усі вони там, на кухнях, тільки те й робили, знаходячи в цьому своєрідну розвагу і втіху і бодай незначне відшкодування за своє вічне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащілі одаліски, самі ж задовольнялися підслухами, підгляданням, забороненими тайнощами. Кожен чимось живиться на сім світі.

Вже коли відпустив євнуха, Ібрагім пошкодував, що не звелів дати тому хльости бодай для годиться. Для більшого переляку. Донощиків мав задосить і без цього нікчемного Кучука. Але то були платні улаки, їхня запопадливість вимірювалася кількістю грошей, які вони одержували. Цей доноситиме за страх. Щоразу сподіватиметься, що позбувається цього страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не відаючи в своїй обмеженості, що від страху порятуватися йому вже не дано. Але щоб чоловік відчув що це лиховісне почуття розростається в ньому, мов могутнє отруйне дерево, його треба іноді бити довго й тяжко. Небитий не знає страху. Від таких людей пуття не жди. Мабуть, і держава, населена самими небитими людьми, довго по протримається і завалиться, ще й не розквітнувши, як буйний папоротник, не закорінений у землі.

Ібрагім мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули Кучука для довершення розправи. Втішив себе думкою, що євнух не мине його рук. Бо як подумати, то чи не однаково, коли чоловік буде битий.

БРАМА

Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а може, снилося?): а що, коли поставити в полі, в пустелі, на просторі велику браму? На спомин душі, як ставлять джамії, імарети, медресе, дервішські притулки й гробниці-тюрбе. Колись ходжа Насреддін буцімто отримав од кривавого Тімурленга десять золотих на будування будинку. Він поставив у полі самі двері з засувом і замком. Пам’ять про ці двері, пояснив мудрий ходжа, говоритиме нащадкам про перемоги Тімура: над високими тріумфальними брамами завойовника стоятиме невгавний плач, а над дверима бідного Насреддіна — вічний сміх.

Жінка стоїть, як брама, при вході й при виході з цього світу.

А коли й жінку кинуто за браму? Тоді по один бік воля, по другий — завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена.

Коли ж винести браму в пустелю, то зусібіч воля, тільки сама брама, мов знак ув’язнення, наче божа сльоза над недосконалістю світу.

Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна;

може, дерев’яна, із страхітливого колоддя, обкована міддю, взята на залізні шпуги; може, мармурова, а то й бронзова, в сизій патині часу, висока до самого неба — хмари зачіпаються за неї, птахи наполохано облітають її віддаля, блискавиці жорстоко б’ють у неї, і дзвенить вона, стугонить, дуднить, самотня, як людина па світі, і темний плач стоїть над нею, і стогін, і схлип.

«Клянуться мною ті, що протії мене лютують».

ЧАРИ

Ранки приходили з-за Босфору такі чисті, як дитяче личко. Навіть тоді, як діти ще були малі, не давали спати цілими ночами й Роксолана спала прихапцем, уривками, все ж зустрічала ранок легкотіла, у радісній летючості духу, співала в ній кожна жилочка, доторки повітря до лиця й до всього тіла були мов шовк, і кожний день заповідався, ніби мала йти між двох барвистих шовкових стін. Так султан у час своїх селямликів проїздить вулицями Стамбула, які перетворюються на суцільні стіни з шовку й квітів, а ще з захоплених вигуків столичних юрмовиськ. Та щойно проїздить падишах, затоптані в бруд квіти в’януть, шовки обдираються, юрми, яким обіцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, і вони клянуть ошуканців, знов довкола убогість, обшарпаність, гори нечистот і нікчемність, нікчемність.

А ті шовкові стіни, які ввижалися Роксолані ранками після пробудження? Щодалі в глибину дня зступалися вони довкола неї, стискували, гнітили, вже мовби й не шовкові, а камінні, тяжкі, як нещастя. Що зрозуміліше ставало їй життя у гаремних стінах, то безглуздішим воно видавалося. Часом нападала така розпука, що не хотілося жити. Трималася на світі дітьми. Колись народжувала їх одне за одним — аж страх брав од таких неприродно безперервних народжень, — щоб жити самій, зачепитися за життя, вкорінитися у ньому. Тепер мала жити заради дітей.

Колись султан був тільки невідомою загрозою, тоді пожаданим вибавленням, згодом найближчою, єдиною людиною, коханим чоловіком, хоч і далі загадковим. Поволі здирала з нього загадковість, уперто ‘добиралася до його сутності, до його думок і серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з Ібрагімом, тепер на долю грека припадали хіба що вечері в походах, у Стамбулі ж майже всі ночі належали Хуррем. Обідав султан із візирами і великим муфтієм іноді. Вважалося, що під час тих обідів говоритимуть про державні справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, їв швидко, недбало, обід мав з чотирьох перемін, так ніби квапився і беріг себе для нічних усамітнень із султаншею.

Ніхто ніколи не знав, про що думає султан, тільки ця молода жінка запрягла це знати й досягла успіху. Ніхто ніколи не розумів порухів його серця, вона це робила щоразу і лякала його своїм ясновидінням, так що іноді й він з острахом поглядав на неї, згадуючи вперті пошепти про те, що Хуррем — зла чарівниця.

У темній Сулеймановій душі, заповненій безмірною любов’ю до Хуррем, все ж знаходилися якісь закутки, куди заповзала по-зміїному підозра, зловісно сичала, бризкала пекучою отрутою. Тоді лютився не знати й проти кого і, мовби вичуваючи сум’яття в його душі, з’являлася валіде, яка переконана була, що дім Османів без неї давно б завалився, а тому мала все знати, усім порядкувати, за всіма вистежувати й винюхувати; віддаючи султанові панування над тілами, собі хотіла захопити володіння душами.

— Чи ви чули, мій царствений сину? — допитувалася вона в Сулеймана, і він майже з жахом дивився, як вигинаються її темні уста, прекрасні, досконалі й водночас отруйні, мов зміюки.

Або ж прискакувала до нього сестра Хатіджа, яка ніяк не могла вгамуватися, навіть отримавши собі за чоловіка самого великого візира й улюбленця султанового, й кричала, що їй несила більше терпіти в Топкапи цю чарівницю, цю слов’янську відьму, цю…

— Вгамуйся, — спокійно казав їй Сулейман. А сам думав:

«А може, справді? Може, може…»

Ібрагім був обережніший, але по-чоловічому рішучіший.

— Чи не дозволили б ви, мій султане, щоб капіджії при брамі Баб-ус-сааде відкривали обличчя усім жінкам, які проходять до гарему? Бо ж, перебравшись жінкою, туди можуть проникнути зловмисні юнаки — й тоді…

А чи не слід, мій султане, звеліти прибрамним євнухам обшукувати всіх кравчинь і служебок, які проходять до гарему з волі, щоб не проносили вони забороненого або такого, що може…

А чи не слід було б поставити на султанській кухні людей для нагляду за стравами, які готуються для султанші Хасекі й для мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити ніякої шкоди для дорогоцінного здоров’я її величності.

І чи не ліпше було б, якби…

А також не погано б ще…

Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим шурхотом, мов крупа з неба, збиралося цілими купами мотлоху, лихі люди султановими руками вибудовували з тих покидьків стіни недовір’я, підозр, обмов, пліток, стеження і загроз довкола Роксолани, і вона щодень гостріше і болючіше відчувала, як зступаються ті стіни, так ніби ось-ось заваляться й під своїми уламками навіки поховають і її саму, і її недорослих діток.

• Предыдущая
• 92/181
• Следующая