Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 91
- Предыдущая
- 91/181
- Следующая
Ібрагім мав би непомітно звеліти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навіки, але сидів якийсь час, мовби забувши про євнуха, хоч і втупившись у нього невидющим поглядом тяжких своїх очей. Ніяк не міг відігнати спокуси якось поєднати випадково впійманого двірського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарешті махнув рукою дурбашам, але де різко, навкіс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо, згори вниз, себто: в підземелля. Хай посидить, погодує пацючню.
Ніч для Ібрагіма була втрачена безнадійно. Вечір віддав на державні клопоти, тепер міг хіба що спати, та й то самотою, бо до Хатіджі такої пізньої пори не ввійдеш: султанська сестра не любить, щоб її тривожили без попереджень. До Гріті далеко, та й не вмовлялися про зустріч. Віола й перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тілохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всіх, хто вештається без ліхтарів у руках, але й це не приваблювало. Великий візир повернувся до своїх робочих покоїв, вислухав від старшого писця донесення з санджаків, віддав розпорядження па завтра, тоді звелів привести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку в підземеллях коло звірів, щоб нагнати більшого страху, але не хотілося витрачати на цього чоловічка аж так багато часу, та більше страху в його нікчемному тілі й не вміститься.
Кучук, кинутий на розкішні візирські килими, мав би почуватися приголомшеним від цієї розкоші, та він чи й помічав її. Знов плазував, уткнувшись носом у підлогу, норовив по-собачому лизькати чоботи великого візира, а той знай відтручував його гидливо, махнув тілохранителям, щоб полишили його наодинці з Кучуком, стріпуючи пальцями, ніби хотів скинути з себе бруд, якого набрався від спілкування з цим чоловічком, процідив крізь зуби:
— Тепер розказуй мені про себе швидко і без зайвих слів, ти, сину шакала й свині. Ну?
—Ваша високість, мій візирю, —белькотів той, —я Кучук, Кучук.
Ібрагіма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний прислужник, все ж не забував, що він тільки «високість», а не «величність», як султан і султанша.
— Який я тобі твій візир? — заревів грек. — Твої родичів пеклі; та й то в найгидкішій його частині. Кучук? Що це таке — Кучук?
Євнух підвів голову з-над килима, витріщився на великого візира. Ніяк не міг ‘збагнути, чого хоче від нього цей всемогутній чоловік. Ну, він справді Кучук — тут уже нічого не додаси. І названий так не на честь найкоротшого зимового місяця, а тому, що змалку йому навіки вкорочено тіло так, що вже нічим не доточиш. Звідси й ім’я. А яке ім’я, таке й життя. Доводиться жити так, як живуть довкола тебе, а там: метушнява, марнослав’я, неправда й суцільне зло. Одні пишаються походженням, інші становищем, ще інші багатством, красою, силою, ти ж не маєш нічого — ні сподівань, ні страхів, ні душі, ні тіла, тільки перелякана ненависть до всього сущого, загнана в найдальші закапелки душі. Він ніколи не шукав своїх коренів, бо не знав, де їх шукати, не мав ніякої пам’яті про свої початки, так ніби виріс отут, під стінами гарему, як чорне зілля на тому місці, куди виливають помиї. Звали Кучук, бо жив тут змалку, так ніби й народився в пеклі султанських кухонь, серед велетенських мідних казанів, під якими вічно гоготіло полум’я. Щойно ставши на ноги, вже розносив їжу для гаремниць, поставивши на голову тяжкий піднос, дибуляв коротенькими ніжками по довгих мабейнах гарему, ставив страви па полички шафок-крутилок, вказуваних євнухами. Ніколи не бачив, кому він подає їжу, його теж не бачили. Шафочка крутилася в стіні, піднос зникав на тім боці, невидимі руки здіймали його з полички, ставили собі на коліна, чи на столик, чи на подушку-міндер, ніжні уста доторкувалися до їжі, принесеної Кучуком, а він тим часом біг назад до кухні, брав новий піднос, біг до іншого помешкання, євнух тицяв йому на порожню поличку… Знав чи не знав про тих гаремниць, яким носив їжу? На це не може бути однозначної відповіді. Чув ніжні голоси. Слова. Розмови. А хто чує, той уже знає. Мав справу з деревом, а в дереві завжди можна зробити непомітний отвір. Кольнути шилом стінку круглої шафочки-крутилки — і вже тобі відкриваються нутрощі гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й ні до чого для такого мізерного служки, але хіба людина відає, що їй потрібне, а що ні. Тоді запрагнув піднятися вище в палацовій ієрархії, з простого рознощика їжі стати поваром — ахчі. Хай не ахчі-уста, не великим майстром годування людей, до того ж таких вельможних, як султанські жони, а простим собі поварчуком, знову ж таки кучуком. Він вивчав мистецтво ахчі, хоч воно й видавалося йому незбагненним, а старі ахчі-уста всіляко зміцнювали його в цьому переконанні, він учився вперто, відчаєно, запекло, терпів посміх, биття, знущання. І чого ж досягнув? Тільки права підкладати під казани дрова. Навіть воду в казани заливали інші, довіреніші, до яких
Кучук, здавалося, ніколи не зможе дорости. Брудний, обшарпаний, замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчі, він тільки й знав, що вислухувати зневажливі слова” старших поварів: «Що? Ти хотів би до казанів? Отакий нечупара й замазура? Та чи знаєш ти, що у справжнього повара повинен бути чистий не самий тільки зад, як у кожного правовірного, але й руки, ніс, борода, шия і все інше, щоб ніяке паскудство не могло потрапити від тебе в казани!»
І ось щастя! Його зауважив сам матбах-еміні, сказав йому кілька прихильних слів, згодом покликав до себе, пообіцяв приставити до готування страв, звелів видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат і шапку і послав виконати надзвичайно важливе доручення.
— Що ти знаєш про гарем? — спокійно поспитав Кучука Ібрагім.
Той злякався ще більше. В бурмотінні про своє життя на султанських кухнях якось мовби відійшов од страху, якого наївся перед цим грізним чоловіком, тепер усе починалося знову.
— Клянусь аллахом милосердним і всепрощаючим і цим безпечним городом…
— Ще ти мені поклянешся, — пообіцяв йому великий візир, — ще я тобі випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш?
— Ваша високість, — заскімлив Кучук, — але ж звідки? Я тільки дровонос. Підкладаю під казани і пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тільки хлопчики до дванадцяти років. Навіть євнухів з кухні лише малих туди…
— А ті — що вони знають?
— Хіба ж я…
— Кажи все!
— Аллах часто милостивий навіть до безумних… Вони взнають там і заборонене…
— Ага, взнають. А тоді?
— Хто що чує, хто бачить — несе й розносить… Але ж не я, ваша високість, не я…
— Тобі несуть?
— Хто я? Нікчемний дровонос.
— А коли б став ахчі-уста?
— Хіба про це може мріяти простий смертний? Ібрагім підвівся з дивана, підійшов до Кучука, згріб його за манаття, підняв, труснув.
— Поклянись, що ніде нікому про те, що тут почуєш, ти, вишкрібку…
Не відпускав коміра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той захрипів, задихаючись і синіючи. Тоді трохи послабив стиск, гримнув:
— Ну!
— Клянусь, — забелькотів Кучук, сам не знаючи, про що ж має присягатися. — Клянусь небом, прикрашеним сузір’ям зодіаку і днем передвіщеним, клянусь тим, що свідчить, і тим, про що він свідчить. Клянусь тими, що посилаються по черзі й мчать швидко; клянусь тими, що показують ясно, розрізняють вірно, передають настановлення, і прощення, і погрозу. Ібрагім кинув Кучука на килим, витер руки.
— Ти добрий мусульманин.
— Істинно, — пробурмотів Кучук, — аллах той, що дає путь зерну й кісточці.
— Слухай обома вухами, — спокійно промовив великий візир, всідаючись на дивані й підкладаючи собі під спину парчеві подушки. — Ти прийдеш до матбаха-еміні, принесеш йому гроші за баранів. Гроші я тобі дам. Нічого не скажеш ні про барку, ні про те, де ти був уночі. Не скажеш нікому, інакше… Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навіть під землею… Скажи начальнику султанських кухонь, що виконаєш ще не одне його доручення. І виконуй, поки він поставить тебе справжнім ахчі. Мої люди сприятимуть тобі навіть у незаконних ділах, щоб ти законно здобув собі місце, про яке мрієш здавна. Тим часом маєш доповідати мені і тільки мені все, що довідаєшся про султаншу Хасекі й султанських одалісок. Султан чоловік і користується жонами для вдоволення своїх плотських утіх. Але жони зрадливі, в той чи інший спосіб вони можуть завдати великої образи його величності падишаху, хай аллах продовжить його тінь на землі. Навіть самий задум такої образи — уже злочин. Коли щось запримітиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш знайти спосіб сказати про те мені…
- Предыдущая
- 91/181
- Следующая
