Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 93
- Предыдущая
- 93/181
- Следующая
Ранки були ласкаві й радісні, а дні — нестерпні й тяжкі. Ночі не рятували. Попервах мовчала, не казала нічого султанові, коли ж несила була терпіти далі і вона поскаржилася Сулейманові, він холодно кинув:
— Я не можу думати про таке безглуздя.
— А ви вважаєте, мені хочеться думати про це? — закричала вона й заплакала, і він не міг погамувати її сліз, бо цього разу не знав як, не вмів, може, й не хотів.
Що про неї тільки не казано тоді в Стамбулі!
Ніби привезла з своєї України дві половинки яблук на персах, дала ті половинки з’їсти Сулейманові, і падишах запалав любов’ю до неї.
Ніби впіймано в Румелії знахарок, що збирали для султанші в пущах той заріст, що звисає з умираючих дерев, як покошлана чоловіча борода, і зветься «Цілуй мене». Мала вона тим заростом ще більше причаровувати до себе падишаха.
Ніби затримано двох бабів, які несли в гарем кісточки з гієнячої морди. Коли взято тих бабів на тортури, призналися вони, що несли кісточки для султанші, бо то найбільший любовний талісман.
Ніби пильні євнухи кизляр-аги Ібрагіма знайшли зашиті в покривала на султанському ложі висушені заячі лапки, що мали зберігати кохання Сулеймана і Хуррем.
Ніби впіймано в Стамбулі зловорожу єврейку па ймення Тронкілла, що варила любовне зілля для султанші.
Ніби знайдено на султанській кухні казан, у якому почав варитися гусак обскубаний, але не зарізаний, ніхто не знав, де взявся той гусак і хто поставив казан на вогонь, але відкрито людьми великого візира, що тим гусаком мали нагодувати султана, щоб він навіки прикипів серцем до Роксолани.
Ніби виявлено в покої у самої султанші Хасекі чарівницьке дзеркало в чорній рамі, і хто зазирав у те дзеркало, то бачив свою смерть і, не витримуючи такого видовища, віддавав аллахові душу.
Ніби султанша, бавлячись із своїми дітьми в садах гарему, робить із сухого листя мишки, які мають принести комусь смерть.
Ніби дияволи товчуться довкола священних палаців султанських, неспроможні пробитися туди крізь частоколи молитов правовірних, але щойно султанша виїздить за межі Стамбула, вони обступають її зусібіч, беруть під охорону і урочать кожного чесного мусульманина, який мав би необережність наблизитися до відьми. Коли султанша була з падишахом на ловах .коло Едірне, диявол в оленячій шкурі кинувся до султана, але той застрелив його, і на місці оленя виявилася смердюча купа гною.
Ніби пила султанша навари з сальвії й петрушки» щоб плодовитістю своєю перевищити Махідевран і всіх султанських жон. а самому падишахові насипала в кишені гвіздків, щоб зробити його міцнішим у постелі.
А хто казав, хто бачив, хто підтвердить?
Нема ворогів, нема супротивників, тільки пошепти, обмови, шелест та шерех, снування тіней, примар і привидів, і ненажерливість тисяч султанських лакиз, так ніби їх треба годувати не самою чорбою та пловом, а ще й забобонами, плітками, брехнями й підозрами.
І чиїсь язики, роздвоєні й розтроєні, жалили й жалили, і хтось віддавав веління, і жирні євнухи коло брам гарему перестрівали всіх кравчинь, гаптувальниць, неперевершених у вмінні виготовляти пахощі й мазі арабок, грубо здирали з їхніх облич чарчафи, розвертаючи щелепи, реготали:
— Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш? Кому несеш?
Невірних до гарему не пускано, тому вірменки, що, як ніхто, зналися на жіночих прикрасах, грекині з рідкісними тканинами з островів, венеціанки з оксамитом і мереживами вимушені були перебиратися мусульманками, але обман брутально викривано і щоразу розповзалися чутки: «Знов упіймано відьму, яка несла щось для султанші». Так, ніби у величезному Баб-ус-сааде жила сама Хуррем, не було ні валіде, ні одалісок, ні безлічі старих уста-хатун, хазнедар-уста, служебок і багатих рабинь.
Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де?
Все це нагадувало дитячі кошмари: руки, що виростають нізвідки, пожадливо тягнуться до твого горла, ти кричиш, прокидаєшся — і ніде нікого. Або не знати чий крик крізь сон: «Настасю!» — і знов прокидаєшся, і тільки ніч, мертве сяйво місяця і тиша, як на тім світі.
Ще нагадувало все це моторошні малювання мусульманських художників, яким коран забороняв зображувати людей і будь-які живі істоти: стріли, що летять з луків, яких ніхто не натягує; ніким не керовані й не спрямовувачі тарани, що розбивають мури;
мечі, які січуть, не знати чиїми руками тримані.
Ще недавно Роксолана вважала, що нічого тяжчого за рабство немає і не може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й підозри ще страшніші за неволю.
Мала подолати ще й це, не ждучи нічиєї помочі, не шукаючи винних. Султан не був ні її захистом, ні надією у цім безнадійнім борюканні, бо сам більше й глибше застрявав у трясовині війни, яку розпочав у перший рік свого вступу на престол, і тепер, мабуть, ніколи вже не міг закінчити. Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля, і не помічав, що сам застряг у глибокому болоті і нема в ньому дна, попав па глибину.
Знов пішов па Угорщину, яку роздирали чвари між Яношем Запойяї, наставленим Сулейманом, і братом Карла П’ятого Фердінандом Австрійським. Народ же не хотів ні семигородського воєводи-запроданця, ні Габсбурга; як за часів Дьєрдя Дожі, знов із своїх глибин висунув святого, пророка й царя Йована Ненаду, .і той пішов проти Яноша Запойяї, лякав магнатів, які охрестили його Чорним Чоловіком, проходив по Угорській рівнині, мов народна кара всім зрадникам і запроданцям.
Ібрагім натякав султанові, що лад у тій неспокійній землі міг би навести хіба що він, змінявши печать веліікого візира на угорську коропу, або ж принаймні їхній друг Луїджі Гріті, посланий туди намісником самого Володаря Віку. Однак Сулейман заявив, що сам піде на Дунай, щоб покарати Фердінанда і втихомирити угрів.
Цілими днями Гасан-ага приносив Роксолані лихі вісті про клекотняву Стамбула довкола її імені, а ночами кликав її султан, і її зелені очі мали світитися силою, волею, радістю життя. Не бажала чути слів ні про владу, ні про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на неї таку нудьгу, що хотілося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невірних, вона затуляла йому уста, вередливо кривилася:
— Нічого немає ворожішого й ненависнішого для жінки, ніж війна.
Могла б долучити до війни ще великого візира й валіде, але завбачливо мовчала, сподіваючись, що всемогутній час усуне Ібрагіма й султанську матір, та чи ж усуне він будь-коли цю прокляту війну?
Не приховувала від султана своїх почуттів, а він збував те неувагою, вважаючи все примхами мало не дитячими і, мовби дратуючи Хуррем, робив їй наперекір. Великому євнухові Ібрагіму нагадав, що має передовсім слухатися валіде, повертаючи таким чином султанській матері владу над гаремом, яку вона була втратила після яничарського заколоту.
Ібрагіма перед новим походом возведено в звання головнокомандуючого — сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свій фірман: «Цим велимо, що віднині й довіку ти мій великий візир і сераскер, якого моя величність ввела в цю честь для всіх моїх земель. Мої візири, беглербеги, казиаскери, муфтії, кадії, сеїди, шейхи, двірські достойники і опора царства, санджакбеги, начальники кінноти й пішців, алайбеги, субаші, церибаші, всі мої звитяжні війська, великі й малі, люди високого й люди низького звання, всі жителі моїх земель і окраїн, правовірні і райя, можні й сіроми, все суще має визнавати мого великого візира за сераскера і в тому званні поважати й шанувати, бути йому поміччю й слухати його велінь, так ніби вони вийшли з моїх уст, з яких сиплеться бісер…»
І після цього фірману Сулейман прийшов для прощальної ночі до Роксолани, і та ніч минула посеред сліз та поцілунків, було сумно-сумно обом, ніби все вмерло на світі, і вони самі теж не знають, живуть чи ні. Спали десь Роксоланині діти в своїх покоях, спали євнухи й одаліски, спали пташки в клітках і звірі в підземеллях, не спала тільки ненависть, проростала з угноєної людськими трупами жирної стамбульської землі, як отруйне зілля, і чутно було, як проростає невпинно й зловісно навіть крізь цю. ніч розставання. Невже султан був такий засліплений жадобою просторів, що нічого не помічав, не чув і не знав?
- Предыдущая
- 93/181
- Следующая
