Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/55
• Следующая

Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день свого перебування в командi.

Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ї вiд того, що в очi йому бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i побачив, що Антропов сидить на своїй постелi, а перед ним стоїть Зеп з електричним лiхтариком в руцi.

- Давай! Давай! - бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiякої уваги на єфрейтора.

- Хлiб принiс? - спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.

Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. I вiд нього розходився по кiмнатi такий смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний, як сонце, хлiб, напоєний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого, золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в українських степах його народ, отi люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?

Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.

- Ховай хлiб, а то побачать камради, - сердито зашепотiв вiн Сашковi. Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той заєць.

- Хай бачать, - недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд подушкою.

Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп понiмецьки, але обидва вони, здається, досить добре розумiли один одного. Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг побачити, й подав Зеповi.

- Тiльки два? - здивувався той.

- А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? - насмiшкувато спитав Антропов.

Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.

- Три хрестики! - рiшуче заявив вiн.

- А дулi не хочеш? - добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторовi здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерцiї й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до самої стiни i вже звiдти, пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:

- Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi даєш тiльки пiвбатона!

- А проклята свиня! - вилаявся єфрейтор. - Повинен же я робити комерцiю!.. I потiм - ти забуваєш, що я даю матерiали.

I вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.

Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:

- Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?

- У-у, мiшок гною! - люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:

- Не смiй його бити! Вiн хворий! I, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?

Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.

- Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, - сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. Буди й Павлуню.

Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.

- Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, - сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор...

- Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, - сердито вiдказав йому IIавлуня Баиников.

- Ти мiзантроп, Павлуню, - лагiдно усмiхнувся Сашко. - Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.

- Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, вперто промовив Банников. - Ще до зими втечу!

- Ну що ти йому скажеш, Андрiю? - розвiв руками Антропов. - Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?

- Якщо втiкати, то до зими, - сказав Коваленко, - Бо настануть холоди тодi буде важко.

- А зараз легко? - хмикнув Сашко.

- I зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.

- Снiг тут довго не лежить, - зiтхнув Банников. - Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!

- Я тобi заздрю, Павлуню, - щиро сказав Андрiй, - Бо я зовсiм не вмiю втiкати.

- А ти пробував? - спитав Сашко.

- Пробував, та нiчого не вийшло.

- Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?

- Бо вiрю, що йому колись вдасться.

- А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? - звернувся Антропов до Банникова.

- Подобається, - вiдповiв той. - Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я...

I вiн заплакав.

- Ну, не треба, Павлуню, - погладив його по головi Андрiй. - Ти думаєш, менi легко переносити? Думаєш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен бореться, як умiє. Ти втiкаєш, я саботую на роботi.

Сашко дiстає хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?

- Вiн добрий, - прошепотiв Павлуня, - Вiн дуже добрий.

- Ех, хлопчики, хлопчики, - глухим голосом промовив Антропов, - якi ви ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! I хто мiг вкинути вас в отаку яму, за вiщо?

Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiдає.

I знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як ховає в ласкавих лапах кiгтi злий чорний кiт.

Єфрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрiєм тiєї ночi. Вiн вважав, що на свiтi є тiльки нiмцi, все iнше - не варте уваги. Але нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володiє цiєю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiляє чистокровного арiйця вiд неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. I вiн використовував їх при кожнiй слушнiй нагодi.

• Предыдущая
• 34/55
• Следующая