Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/55
• Следующая

Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:

- А я думав, ти свистун.

- Що таке "свистун"? - не зрозумiв Андрiй.

- Та є такi добродiї - красивi слова говорять, а до дiла дiйде - i стоп машина: кочегар лопнув.

- Яке там дiло, - буркнув Андрiй.

- А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумiв?

- Не дуже.

- Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти проти шерстi. Принюхатися хотiв.

- Довго ж ти принюхувався, - насмiшкувато кинув Андрiй.

- Довгенько - тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!

- А далi? - стискуючи його руку, спитав Коваленко.

- Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.

- Який з мене командир, - усмiхнувся Андрiй. - Давай краще спати.

- Ти менi рота не затикай, - розсердився Сашко. - Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он i Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?

- А менi яке дiло? - сердито вiдповiв Банников. - Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звiдси.

- Бачив? - пiдштовхнув Антропов Андрiя. - I нашого сибiряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?

- Побачимо, - ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив: "Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним". Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.

Людина страждає найчастiше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.

Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi, мов кайдани, колодки, вкривали свої тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки, довгi роки вони не дивилися в очi своїм дружинам, не чули смiху своїх дiтей, не чули голосу своїх матерiв. I не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.

Але у всiх їх було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало нiколи, яке носили в серцях. Це було бажання довiдатися про фронт i допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там нашi?". Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв. Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. I це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший? "Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим", - виправдовувався вiн перед самим собою.

Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно недавнiй номер "Фелькiшер беобахтер" i увечерi, коли, перелiчивши, їх зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.

Верховне головнокомандування нiмецької армiї повiдомляло, що бої точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська й Днiпродзержинська.

- То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть про бої, - сказав хтось.

- Вiдписуються, - пiдхопив iнший.

- А нашi, бач, жмуть, - додав третiй захоплено.

- Ще й як.

- Незабаром I тут будуть.

- А ти ж думав? Не те що ми.

- А що ми?

- Та що - сидимо...

- Сидiтимеш...

- З таким характером що ж iще робити!

- А ти геро-ой!

- Та вже не такий, як ти!

Суперечку припинив Антропов.

- От що, братцi, всi ми герої, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свiженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?

- Що там газетки читати, - похмуро буркнув Павлуня Банников. - Утiкати звiдси треба.

- Втiкати - це потiм, - махнув на нього Антропов, - а зараз я за газету голосую. Хто "за"?

- Та що тут голосувати, - озвався хтось з верхнiх нар, - ясно й так. Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.

Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрiєвi:

- Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми тебе комiсаром команди оберемо. Кумекаєш?

- Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, - сказав Коваленко.

- Павлуня - молокосос. Вiн тiльки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!

- Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, - втрутився Банников, - а тут якi ж труднощi.

- Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, - не здавався Антропов.

- Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.

- А тут у тебе вже компас є? I карту з нiмецького генерального штабу прислали. Так, чи що?

- Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, - шпигнув його Павлуня.

- У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!

Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.

З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко вiдкручувався вiд фронту, використовуючи свої родиннi зв'язки i знайомства, а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за своїми переконаннями вiн - противник будь-якої вiйни. Перед сном Зеп завжди читав бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiчає, що ця священна книга напхана розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав своїм товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiякої причини й знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.

• Предыдущая
• 33/55
• Следующая