Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 55

• Предыдущая
• 55/69
• Следующая

— Говори, що хочеш, — сказала Ніна.

Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона — старша.

— Добре!

Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.

— Я думав, ми — паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї — ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри — ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось — у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.

— Тобі холодно, — Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. — Говори, Максиме.

Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.

— А зараз я зрозумів, Ніно. Ми — скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.

— Ти втомився, — дівчина обережно поклала долоню йому на плече. — Дуже втомився. А я тебе скривдила.

Максим уперто похитав головою.

— Ніхто нікого не кривдив. Подумаєш, поговорили кілька днів на інтелектуальні теми! Я все-таки закінчу. Кажуть — рідна земля. У мене є рідна земля, але не ця. Бруд, скособочені хати, п’яні селяни, запльований цвинтар… Вона що, така — Батьківщина? Та вони навіть українською говорити не навчилися!

— Але ж ти зараз чомусь подумав про них? — дівчина сіла ближче, торкнулася обличчям його обличчя. — Подумав, і тобі стало боляче… Може, тому що ти поховав ту дівчину.

— Тебе?

— Мене. Поховав і дозволив ненадовго повернутися до живого. Але мені час іти.

Вона дістала сердолік, підняла долоню… Намистина була мертвою.

— Чекай, чекай!..

Ніна знехотя відірвала губи від його губів, ривком відсунулася назад, навіщось поправила волосся.

У темряві її обличчя здавалося зовсім іншим, незнайомим.

— Почекай, Максиме! Ти відразу зрозумів, навіщо я тебе покликала, але… Послухай!

Він важко перевів подих, справляючись з вогнем, що його затопив. Ніна була зовсім поруч, він уже відчував її плоть, чув її серце.

— Дівчина, яку ти воскресив, у твоїй владі. Ти — скіф. Але якщо… Ні, не так. Уяви, що у цієї дівчини є ще право повернутися. Надовго, на ціле життя — якщо знайдеться той, кому її життя потрібне. Це і є чудо! Але боги змушують спочатку пройти іспит. Іспит і для мене, і для тебе. Я можу дозволити тобі все, але тоді піду навіки. Намистина не засвітиться, Максиме! Я залишуся для тебе примарою, тінню з могили. Якщо ж тобі вистачить цієї ночі і старої ковдри, не стану заперечувати… Але спочатку віддам тобі намистину.

Максим повільно встав, поправив сорочку, відвернувся, усмоктуючи зіницями пітьму.

— Ніно! Хоча б зараз… Про що ти? Яке чудо? Чудес не буває, Ніно! Ти маєш рацію, ти старша, ти розумніша…

— Розумніша — не значить безжальніша, — дівчина теж підвелася і так само подивилася в ніч. — А ось ти не правий, насправді ти віриш в чудеса… І даремно не віриш тій, котру підняв з могили. Уяви тільки, що все так і є!

Максим похитав головою і не відповів. Ніна підійшла, поклала руки йому на плечі.

— Тоді я вигадаю іншу історію. Навіть не вигадаю, просто перекажу іншою мовою. Я мусульманка, Максиме. Таке дивно чути тут, чути тобі, адже ти навіть не хрещений. Але у нас все інакше. У нас… У мене теж є своя земля, але на ній не кургани, а гори. І є наречений, він офіцер, служить на китайському кордоні. Про наше весілля батьки домовилися багато років тому. Почекай…

Вона різко відсунулася, схилилася над ковдрою, знайшла пачку сигарет. Голосно клацнула запальничка.

— Я його не люблю і не піду за нього заміж. Бігати й ховатися не буду, скажу в лице. Тому і їду. Родина не вибачить, мене не пустять додому, проклянуть. Можуть навіть убити. Але я все одно це зроблю.

— Дикість! — різко видихнув Максим. — У вас що, Тимур править?

Рука Ніни знову погладила його по обличчю.

— Ти все ж не скіф. Ти — освічений хлопчик з великого красивого міста. Для тебе навіть ці кургани — незрозуміла чужа земля… Я зроблю, як вирішила, а тепер повинен вирішувати ти. Зараз я зв’язана словом, зв’язана клятвою. Але я у твоїй владі, роби, що хочеш. Тільки я не прощу собі — ніколи. Щоб не трапилося, як би не склалося життя. Навіть якщо ми знову зустрінемося, будемо разом. Не прощу! Чужа наречена не може лягти на цю ковдру. На ній мене не будуть любити — мене втопчуть у бруд. Моїм черепом знову будуть грати у футбол…

Максимові чомусь згадався розритий сьогодні курган. Від мертвої цариці не залишилося навіть кістяка. Тільки жовта глина…

— Можливо, я незабаром помру. Можливо, буду вільною. Можливо, у нас з тобою попереду ціле життя. Не знаю! Ніхто не знає, навіть боги, у яких ти не віриш. Нехай усе буде по-твоєму, Максиме. Зараз ти вже не хлопчик, зараз ти став дорослим.

Вирішуй! Сердолік у мене в руці.

Максим довго дивився у важке зоряне небо, намагаючись знайти потрібні слова. На розум прийшов власний невдалий переклад. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму — і замер, нерухомий…» Ні, так не відповіси. Він став дорослим. Він повинен вирішити.

— Це твоя намистина, Ніно. Вона засвітиться.

— Тебе до телефону, — покликала мама.

— Угу!

Максим не без жалю відклав убік том Моммзена, устав, глянув у вікно. Поріділа крона старого клена вже не ховала сусідній будинок. Узимку його видно весь — старий, ще початку століття. Клен, червона цегла знайомих стін, нитки телефонних дротів…

Його дитинство. Його світ. Його життя.

— Це Ніна, — почув Максим. — Але згадувати мене зовсім не обов’язково.

— Я не забував, — відповів він, і уточнив: — Не забув.

Слухавка раптово стала гарячою.

— Зараз я продиктую телефон. Якщо хочеш — подзвони… Максиме, оскільки ти все ж… інтель, скажу сама. Ти мені нічим не зобов’язаний, розумієш? Дзвонити не обов’язково.

• Предыдущая
• 55/69
• Следующая