Повiя - Мирний Панас - Страница 87

• Предыдущая
• 87/152
• Следующая

- Що я? Я - стара баба! - одказує Мар'я.

- Стара, та багато молодого жару маєш.

- Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! - зiтхнувши, одказує Мар'я.

- Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! - пiдступаючи до неї, каже Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.

- А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

- Дошкулив? - регоче Свирид.

- Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

- Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

- Що се ви завели? - почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

- Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. - Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

- Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

- Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.

- А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.

- Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.

- Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. - I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.

- Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай iде без шапки.

- Я без шапки не пiду.

- А що ж, тут зостанешся?

- Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.

- Зугарний! Лягла б я з таким? - щебече Мар'я.

- А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?

- Може, й з'їв… А бодай тебе! - регоче Мар'я.

- Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.

Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

- А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. - Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що! - i вiн цмокнув свої два пальцi.

- Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.

- То ж ти… Прощавайте!

- Iди к бiсу!

- Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.

- Собак боїшся?

- Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.

- Нехай йому, яке несамовите надворi! - тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.

Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.

- От уже й зажурилася! Чого? - спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!

- А нащо ж ти так покинула?

- Я ж як на добрих кидала! - плакалась Христя.

Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.

На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.

- Мар'є! - обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.

- Мар'е! - удруге гукнула вона на всю хату.

- Чого? - обiзвалася та.

- Щось у хатi шепче… Ти чула?

- Цить! - тихо одказала Мар'я. - Це - брат.

- Який брат?

- Здорова, землячко! - впiвголоса обiзвався хтось до неї…

- Цить! - знову засичала Мар'я.

- Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка! - знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар'ю почали розщитувати.

- Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! - казала панi.

- А не хочете, й не треба! - огризалась Мар'я. - Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

- Мовчи, а то рота загороджу! - гукнув пан.

Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!

- Не хапайся так, Христино, - каже їй тихо Пистина Iванiвна. - Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.

- Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.

- Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.

Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?

Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

- Та не гукай так на неї, Христа ради! - заступилася панi. - Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.

Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.

Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:

- То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?

Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.

• Предыдущая
• 87/152
• Следующая