Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 33
- Предыдущая
- 33/91
- Следующая
ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».
Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:
В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,- розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!
Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».
Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-
Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»
Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,
Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,
І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»
Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина
Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.
«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»
Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.
Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!
Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».
Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!
Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,
Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.
В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -
Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
Творить він із лиха радість, милостиво нами править».
Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-
Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.
Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять
. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
Як для неї і для себе повернути благодать?
Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».
Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-
Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.
Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,
Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
Може, бог тебе не схоче засудити на загин?
Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-
Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;
Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».
Він морців до себе скликав і сказав він їм усім
: «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»
Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»
Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-
Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!
Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;
Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»
Що казати? - звідусюди позбирались шукачі,
Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-
Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.
Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-
Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!
Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.
Звідки ще новин чекати? - ні, надія це пуста;
Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»
Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
«Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»
Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-
Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»
їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,
Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-
Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»
Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-
І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.
Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,
Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».
Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.
Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.
Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».
Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
«Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.
- Предыдущая
- 33/91
- Следующая