Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 31
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.
Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»
Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем».
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
Та й вони злякались - місцем поступилися мені,
І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.
Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.
Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,
Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-
Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.
Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.
От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.
Хай вершиться божа воля! - не забуду я науки,
Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
Приготую крукам учту,- веселитимуться круки!»
Став мені той витязь любий - ним думки мої зогріті;
Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!
Я піду разом з тобою,- будуть вороги забиті,
Ми ж бо - воїни обидва. Що злякає нас на світі?»
Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,
Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».
Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».
У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»
Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая