Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 28
- Предыдущая
- 28/91
- Следующая
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.
Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»
Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».
Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.
Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.
- Предыдущая
- 28/91
- Следующая