Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 27
- Предыдущая
- 27/91
- Следующая
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо…
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю -
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
- Предыдущая
- 27/91
- Следующая