Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 18

Він не помітив, як дорога вела його вище: похилене дерево, патлата тінь туї стрімко тягнулася в хмари, невидима птаха виводила «пії-пії»; квартали, подібно мушлям, нанизувались один на одного, і Костя зупинив погляд на гарній, але вже старіючій жінці, а квартали губилися в купках розлогих каштанів, там, де стриміли державні будівлі, а над дашками безсило висіли вилинялі прапори, і Клюнову згадувалося тільки літо в цих краях і спогади про це містечко, неясні, розмиті спогади, пов'язані з кінцем літа: як душно стискало горло цвітіння липи, терпко дерло ніздрі від чебрецю та скошеної трави, а люди йшли тихими вулицями, захмелілі, розпарені на полудневій спекоті, а у дворі стояв дух покійника, тхнуло зіпсутими продуктами, і місяць серпень ряснів каштанами і похоронними процесіями; сонце зависало надовго, дні коротшали. І Клюнов думав про це, підіймаючись все вище й вище: перед поглядом мінявся пейзаж, важчали ноги, і легені погано вбирали повітря, і зрештою він зрозумів, що підіймається в гори. З висоти побачив перевернуту тарілку моря; позаду лишилися поодинокі, покручені дерева, з'явилися дикі, занедбані людьми виноградники, на яких висіли важкі грона, за виноградниками зразу — жорстка, по пояс трава, дорога, здавна прибита сотнями ніг та колесами возів, розсипалася серед плескатого каміння, що безборонно приймало сонце — його влада; за цим усім виринув карликовий ліс, обчіплявши низькі схили гір, між гілок шарудів вітер; море дзенькнуло, тріснуло скалкою, і відтак — порепана земля, чагарі, далі каміння. Тут ніколи не було моря, воно не підступало сюди, навіть голоси птахів не чулися, зрідка кутикне чи то коршун, чи степовий орел, а чим далі вище — тихо і мертво потріскувала жорстка трава. Навіть вітер не мав повного права. Мірне торохкотіння сухого бадилиння. Неподалік Клюнов угледів щось подібне будівлі з проламаним дахом, де видно було, крізь стріловидні, порожні виймища вікон, висохлі галузки дикої ліщини. Далі шорсткий, без насадження пагорб, певно, насипаний людьми, і камінна огорожа, ніким не зайнята, — очевидно, нікого не цікавила; ще неподалік — колючий масив висохлого чагарника, а низом, по схилу, лежала чорна пляма озера. Він натрапив на нього зненацька, так, немовби знайшов викинуту кимось, непотрібну картинку: навислі, похмурі береги, мертва вода, без жодної ознаки життя. Клюнов добру годину проходив навколо озера, — тільки острівки чорного жабуриння лежали на поверхні водозбору, нагадували, що тут колись віяло життям. Костя спробував дістатися до розвалин, але виявилося не так легко, як було напочатку. Мороз ішов спиною, двічі обдирав до крові руки, сповзав схилом і так з півгодини ходив колом, щось недоладне складаючи в голові, мимрив незрозумілі слова. Присів на камінь — перед очима світлі кола. Спробував закурити — сірники один за одним гасли. Відпочивши, вирішив повторити це наступним разом. Нарешті, походивши біля мертвого водозбору, Костя надумав спускатися, доки не потемніло, до моря. «Та-ак, це щось таки нагадує, — подумав він, — якщо може справді щось нагадувати, коли ти дійсно таки щось подібне бачив. Та-а-ак!»

Назад дорога була напрочуд швидкою. Почалися людські помешкання, прибиті запаленими більмами вікон. Небо червоно-іржавого кольору полоскало горизонт. Море шамротіло. Здалеку — ламкий гудок пароплава. Люди поралися на полі; ходили, носили ящики, верталися, знову носили, клали, горбатилися спинами з гострими хребтами і випнутими ребрами, облиті бронзовою засмагою; трохи перепочивали, дивлячись у бік білих квадратиків селища; поралися далі.

«Та-ак, це щось таки нагадує, якщо може справді щось нагадувати, коли ти таки дійсно бачив. Та-а-ак», — подумав Костя Клюнов.

За цей час над селищем і трохи далі пройшов дощ; він прихопив профілакторій, частину піщаної коси; в повітрі витав устояний дух людського помешкання: запах одеколону, намоченої, нещодавно, дощем випраної білизни; пожмакані пачки дорогих цигарок, й в міру того, як Костя добирався до готелю, запахи міцнішали. Стояв солодкий, трохи нуднуватий людський дух. Він проминув готель, — зараз бездомний, з темними вікнами, із заяложеними вікнами, — подався до пристані, через чагарі, повз освітлену серпантином вогнів кав'ярню, де самотньо куняв бармен, поклавши голову на руки, і, зачувши кроки, піднімав нехотя обличчя, позіхав, і продовжував свій нетривкий сон.

З'явилася, вигулькнула обліплена молюсками, заплетена водоростями стара пристань, і Костя Клюнов щось віддалено згадав. Біля нової пристані, яка ще зберігала сліди новобудови, Костя угледів цигана, — циган сидів осторонь, на блискучій гальці, по щиколотки занурив ноги, позіхав, і, як Кості причудилося, то тільки на нього, Костю, й чекав.

— Не ходи туди більше. То погані місця, — сказав циган.

— Ти що? Того?

— Я тобі кажу — не ходи туди, бо загубиш останній шанс.

Море кинуло жмут водоростів, циган відкинув пружні, червоні щупальці ногою. Пес тявкнув і задер писок, тявкнув удруге.

— Сідай-но.

Костя опустився навпочіпки, — проти грудей червона смуга заходу; гостро тхнуло перегнилими водоростями.

— Скоро шторм, — кинув циган.

Море лизало рінь, собака бігав взад-вперед, доки циган покликав його «фьють-фьють».

— Ти хочеш випити?

— Я не п'ю. От що, знаєш, колись, давно, зразу після війни, людям не тільки їсти, а жити не було де, то ж бродили в пошуках матеріалу, і різного там… Натрапили на каплицю… так, так, хлопче. Я тебе не вчу, а просто розповідаю. Ото натрапили на каплицю, та й ну звідти тягати — піп старий був, розстрига, і говорить: не чіпайте, не знаю, що то, воно вроді і не гріх, бо, каже, то і не церква була взагалі, та, і справді, погомонювали люди, не церква, а щось таке, бо ні хрестів, і не росте навколо нічого. А розстрига уперся на своєму, та й ну, не пущу, жодного камінця, гундосить по-п'яному, не візьмете, бо то до гріха доведе. Люди на те: ти ж триндів, старий дурень, що гріха ніякого нема, ми так думаємо, що воно стоїть, нікому не служить, хай людям послужить. А той криком кричить, не пускає і Господом Богом усіх заклинає. Отаке, а потім так воно спустилося — хто одвіри взяв, хто ще щось там потягнув. Дивись, у тих дворах, як не похорон, то прямо після весілля — щось укоїться. Але з часом минулося — бо ніхто не вірив у те, що говорив старий розстрига, а хто вірив не тільки в те, що гомонів, а і в Господа нашого Ісуса Христа, той геть подався з цих країв, а ті, що тільки наполовину — то, як кажуть, по вірі і дісталося. Ну, я до чого. Ота каплиця, — то забрів до революції сюди якийсь монах, не монах, пожив трохи в однієї вдови, — вдову згодом найшли на конюшні бувшого графа, повісилася бідолага, так і провисіла півтора місяці, сам знаєш, що в той час не дуже…

— Ну, ти, коротше давай…

— Ну, я тобі і так коротко. Не ходи в ті місця, бо то нечистого рук діло. Нечистого, да-а-а.

— Слухай, може, то байки.

— Як знаєш. Аби не пізно було.

— А як тобі вірити.

— Не знаю. Твоя справа, коли важко буде взагалі — прийдеш. Прийдеш, — упевнено, немов цигану самому треба було переконатися, повторив.

Розірвавши руками жорстку упаковку, Костя засипав чай в ґрановану склянку; в готелі, по кімнатах, прогинаючись у колінах водопроводу, жебоніла вода, люди, як перед грозою, втихли. Костя зраділо понюхав повітря, прочинив вікно, угледівши цигана, наморщив чоло, потім натягнув полотно, розіклав фарби, із задоволенням удруге потягнув повітря ніздрями, — так, як те роблять зголоднілі. В прочинену шкафу шуронули, полискуючи блискучими спинами, таргани; чому вони чорні? — запитав був Костя, — але потім, сьорбнувши чаю, зазначив про себе, що в тому немає ніякої різниці, тільки є різниця в часі, а все, що між ним, лопнуло, тріснуло, луснуло, так, лише різниця в часі, — а все інше на своїх місцях, тільки от задача: коли і де воно луснуло? мжичить, трусить мряка з неба, таргани лущать так, як колись, а сонце стоїть у четвертині пройденого часу, незрушно стоїть, але жде різниця? минувшина минулого? тоненький шовк? шукати, знаходити, шукати? ліпити штрих за штрихом? все життя? на той бік що?