Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 17

Костю занудило, він подався до коридору, освітленого з кінців маловольтовими лампочками, і щось, подібне до жалю, запекло під грудьми; готель готувався на ніч, люди виходили і заходили, ламаючи хистку тишу ударами дверей та підборів, — і він подався на третій поверх, зустрів стареньких, які чемно розкланялись, і так, мовби нічого не було — знову спустився до кімнати, тут його кинуло в жар, занудило, і Клюнов одразу зрозумів, до нестями у мізках, що хворий. Забився у куток, притиснувши коліна до підборіддя, сходив рясним потом, дивився на бліде мереживо лампочки, раз од разу блював, а коли у нього густо пішов гній із носа і горла, впереміш з кров'ю, його охопило дике, звіряче бажання зірватися на ноги; та сили не стало, — й на одних руках поповз до вікна. Він просувався до амбразури міліметр за міліметром, так, аж тріщала шкіра — блював гноєм, задихався, долаючи конвульсії, що судомили тіло, вчепився нігтями за підвіконня, спробував підтягтися, щоб когось покликати, — шкіра на щиколотках тріснула, і кров струмочками побігла за сорочку; і коли підборіддя вже торкнулося підвіконня, враз одпустило: вищала впевнено сопілка цигана, дзюрила вода в туалеті, а в щілину у дверях зиркало перекошене, зле і зелене обличчя хлопчика. Ноги у Кості набрали легкості, груди розпирало від повітря, і він пройшовся кімнатою — туди й сюди — вискочив укотре в коридор — малого не було — тільки проминуло двійко молодят, навіть не глянувши в його сторону. Костю понесло на третій поверх, і з годину він слухав, як уголос читав Біблію один із старих, а потім, урвавши читання, щось роз'яснював.

На ранок він здивувався, що заснув уночі без снодійного, — і все видалося далеким, нісенітним. Костя подумав про жінку, що зустрів учора, і це віддало теплом і затишком. Подався на кухню, заварив каву, — небом пливла бавовна хмар, вітром несло з моря солонуватий дух, що осідав присмаком на губах, і він удруге згадав жінку, і подумав, що в житті з'явилося щось потаємне, трепетне, хоч як би він того не жадав. Тривога одійшла, і Костя прямо на кухні висьорбав половинку кави, повернувся до кімнати. Двері виявилися прочиненими, і Клюнов трохи покартав себе за халатність, сів на ліжко, випроставши ноги, й побачив ув ванній відчинені навстіж двері, а там хлопчика, який стояв на колінах, спустивши штани. Костя повернув голову — валіза розкрита; речей не багато; він певно знав, чого там не вистачало.

Хлопчик стояв на колінах, і з кожним поворотом голови тінь вимальовувала на його обличчі різні фарби, і коли поглянув на Клюнова, то тіні забарвили один бік зеленим кольором, а інший бік — просікся десятками тоненьких зморшок, і обличчя виглядало підстаркуватим, — у тому було щось блазнівське, тільки очі горіли рівним, синюватим світлом. Вітер бив у проймище вікна, сік повітря фіранкою, хмари згасили світло, в коридорі протупцювалися чиїсь кроки. Кроки залягли в кінці коридору. У Клюнова затремтіла рука, — він навіть не мав бажання оглядати фотокартку, що в кутку, — лише хлопчик спостерігав за його тонким, білим зап'ястям, та й сам Клюнов роздивлявся власну руку, як чужу. Потім, немовби здалеку, бачив, як пальці — тонкі, ніжні, павуком стискають цеглину, солодко піднялося у грудях, гуркіт серця об ребра ущух, і він уздрів перед собою зелене, схоже на поморщене яблуко, обличчя хлопчика і враз чомусь застрахався розбудити тишу, що залягла безкінечним плесом до моря, — так, немовби він боявся доторкнутися до грудей жінки, яка від того зникне.

— Мавпеня! — просичав Клюнов, ноги обм'якли, зробилися ватяними, а солодка слина підступила до горла, облипла піднебіння; упав на коліна, перехилився, виблював, а далі викидав зігнутим судорогою ротом шматки жовчі. За долі хвилини Костя Клюнов упав на підлогу, й останнє, що впіймало замутніле око — рівний, холодний погляд хлопчика, котрий дивився ізгори свого маленького зросту.

Жінка прийшла; він навіть не мав надії, що вона прийде. І коли вона прийшла, Кості видалося, що він не бачив її кілька років, — хоч таки дійсно знав її колись. І він неодмінно таки тримав щось при пам'яті — море плюскотіло внизу, Костя Клюнов лежав із рушником навколо голови.

Жінка принесла великі, рипучі, сині грона винограду і жовту спілу диню, — такі росли в кілька сотень кілометрів звідси, на тому побережжі, і по цьому Костя визначив, що вона не місцева.

— Привіт.

Він не привітався, здвигнувся нетерпляче на ліжко, — спостерігав з-під приплющених повік.

— Як тебе звати?…

— Надія… Я сьогодні не ходила на пляж, через тебе. З тобою що? — вона розлилась сміхом, а потім наче схаменулась.

— Ти хворий?

— Щось на те схоже. З чого ти взяла?

— Я піду у ванну.

У Кості перекосилося обличчя.

— Я тебе хочу враз, — сказала вона, скинула сукню, і він спостерігав її у прочинені, білі облущені двері, легенько усміхаючись сам до себе, і нічого не думав, навіть про вчорашнє.

— Я хворий.

— Я те-бе хо-чу, — як у школі, по складах протягла вона.

Жінка, закутана до половини рушником, засмага деінде трималася, лягла коло нього. Податливе тіло ввігнулося, він мимоволі, відтак з більшою охотою провів пальцем по округлому, золотистому животі, розставив ноги, побавився ніжними стегнами, майже дитячою шкірою, занурив обличчя у волосся, почув, як бубнявіють соски на її грудях і як важчає дихання, — рвійно, впевнено; потім все сталося швидко: вона стала цілувати йому груди, теплими, чутливими телячими губами, все нижче, нижче, доки зупинилася, і Костю захлеснула солодка хвиля, спокійна, подібно білому дню і хмарам за вікнами; він прошепотів:

— Зі мною ще ніхто нічого такого не робив.

А вона піднялася, тонкими пальцями гладила ноги, відтак сіла зверху, і Костя чекав на те, що було вперше, але було навіть краще, набагато простіше, що брало сміхом, і він поплив, немов крізь дрімоту, дивлячись на свіжовиде обличчя жінки.

Далі вони їли диню.

— Я тебе знаю, — сказав він зненацька.

— Угу, — крізь набитий рот.

— Так.

— Угу. Угу. Дай я тебе поцілую.

— Ти мені колись снилася.

— Дуриш.

— Так, не дурю.

— Потім я тебе зустрів і запропонував у натурниці…

— Угу, щось пригадую. Ну тебе. Давай ще…

Проминувши колючі чагарі, вони навпростець подалися до кав'ярні; бармен сидів у тій же позі, що й першого дня, тільки лікті випраного халата зяяли потертими рукавами.

— Зайдемо?

— Ні, — відкинула вона, пішла попереду, виставляючи по-чудернацькому ноги, — колінами всередину.

Вітер торохкотів різноколірними лампочками, гуляв колючою спиною чагарника.

— Ну, я прийду завтра.

— Так.

— Не кисни. Можеш перебратися у мій профілакторій, якщо…

— Грошей у мене досить, але щось…

— Ну, тоді подивимось… ну… — вона поцілувала довгим, протяжним поцілунком.

— Да-а-а, — Костя обіперся об старий, вичовганий прилавок; світла в крамниці не було, пахло борошном, підпрілою картоплею. — Так, кажете, той циган був колись вожаком, а…

— А потім перехрестився, чи ще щось там, ну да, точно перехрестився, наш місцевий батюшка ще хрестив його, та з п'яну дав якесь чудернацьке ім'я. Да-а-а. Кинув табір і почав бовтати. Щось отут трапилося, — і продавець постукав по голові зігнутим вказівним пальцем.

— Нд-да. Цікаво.

— Та не так, щоб дуже. Шкоди він не робить, до людей не чіпляється, дме собі в дудку. В позапрошлому році, ні, ще пізніше, здається, забрали у божевільню — кажуть, сидів і дивився півроку в одну точку, нічого не робив. Так що, не бійтеся.

— Та я, просто, з цікавості.

— Ну, якщо — то отам відділення міліції. Кличте. Мій син працює.

В крамниці придбав пачку чаю, — міцна упаковка, добре збита, можна порахувати за імпортну; крізь прочинені двері, з прохолодної крамниці, де поскрипували поточені шашелем сволоки, упівоберта дивився, як дорогою тягнулися тіні, сікли повітря мухи, і дітлашня, підсунувши рожеві п'яти під зади, сиділа в пилюці, лепетала, посипала пороховинням худі, гострі плечі; безтурботність вулиць приворожила його, — сонце новорічною іграшкою, жовтою кулею пекло у високості чистого, синього неба. Почалося літо. Він подумав, що це приносить якусь солону, щемучу, затаєну втіху, — лишилося чекати на затяжні дощі, що митимуть зранку шибки, і десь далеко подумав, між іншим, про готель, про довгі, казармені коридори, про облущені риплячі двері, а про людей вирішив: дійсно треба поміняти готель на профілакторій.