Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 5

Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувальних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.

Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповідав про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають «висяками». Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолахи не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста — дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і… найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.

Про те, що виробляють зі старими, немічними людьми їхні дітоньки в нашому найгуманнішому у світі суспільстві, я добре знав і без мого друга-психіатра. Навіть у деталях. Наприклад, те, що засандалювати своїх батьків в поїзди далекого слідування було суто расєйською специфікою, бо, скажімо, в Україні їх намагалися прилаштувати під лікарський нагляд. Але не скрізь і не всім так щастило. Бо вистачало і таких синочків та донечок, що татові з мамою і порошечки у страву підсипали, і смертельні падіння зі сходів дачі організовували… надивився я на все це у карному розшуку. Пам’ятаю — один високоосвічений, талановитий, зі вченим ступенем нагодував татуся конячою дозою снотворного, а коли той заснув, перетяг на кухню, увімкнув старечою рукою газ, а на конфорку поставив повнесенького чайника. Все до складу і до ладу. Мовляв, спочатку старий переплутав, скільки йому і яких пігулок на ніч випити, а потім заснув, не дочекавшись, доки вода закипить. А вона, клята, закипіла і залила газову горілку. Тут йому і кінець. Все врахувала, паскуда доцентська, крім одного. Наш судмедексперт одразу водичку на смак спробував, а вона виявилася сирою.

Тож не звернув би мій друг-психіатр ніякої уваги на чергового залізничного знайду, якби не дві обставини. По-перше, хворий попри тривале успішне лікування все ще виглядав на свій вік — не більше, як п’ятдесят років. А всі оті симптоми, з котрих складається діагноз старечого маразму, проявляються десь за сімдесят. Не мав він і ознак хронічного алкоголізму. Отже, щось не сходилося. З іншого боку, в наш неспокійний час, кажуть, усі хвороби молодшають. То чому б старечому маразму не вигулькнути у когось задовго до фізичної старості. Та тут бентежила обставина номер два. Як тільки стан здоров’я невідомого почав входити в норму, його раптом перевели з обласної психлікарні у спеціалізовану. І влаштували там таку інтенсивну терапію електрошоком, після якої пацієнт перетворюється в бліду подобу людини і навіть до туалету його треба вести попід руки і годувати з ложки, як малу дитину.

Була ще одна обставина, котра мене, як сискаря зацікавила найбільше. Ані до спецвідділень нормальних психушок, ані до секретних спеціалізованих людина з вулиці чи зі звичайної поліклініки потрапити не могла. Тут відлежувалася виключно клієнтура правоохоронців: з направленнями від міліції, прокуратури, суду або ж «Контори».

— Ти щось подібне пам’ятаєш? — запитую у Бориса-психіатра.

— Близько не було. Міліцейська справа теляча — передати знайду нам, оголосити розшук і бувайте здорові. Далі — за принципом «кожному своє». Медицина таких от, як ти казав, «стариків для метражу» лікує, міліція — родичів шукає за своїми правилами. Знайшли — добре, не знайшли — оформлюємо спільно, зверни увагу, путівку до спецінтернату. Що я, перший рік із оцим контингентом справу маю? А тут, бачиш, розшуку не оголосили, справу встановлення особи кинули на півдорозі, зате звідкись виринула відома установа на три славетні літери і взяла хворого в роботу, аж дим пішов.

— Слухай, Борисе, а може цей дядько, як кажуть кримінальники, «дурку косить»?

— Маєш на увазі: симулює втрату пам’яті аби заховатися у психушці, щоб його за якийсь злочин не коцнули? Ні, не схожий на такого, мій друже Холмс. Ніяких наколок — ані блатних, ані дитбудинківських. І взагалі, подивишся на мозолі на його руках і зрозумієш: пролетар, гегемон. Конкретно — металіст. Ще конкретніше — слюсар високої кваліфікації.

— Зрозуміло. «Бі-бі-сі» ночами не слухає, «Архіпелагу ГУЛАГ» не дописує, хто такий Галич — поняття не має.

— Одне слово, проста радянська людина.

— Слухайте, лікарю, хто з нас у ментах ходить? Ви чи я? Звідки така точність у судженнях?

— А це я, інспекторе, від вас набрався. За роки нашої спільної праці і спільного розпивання кави. У нього на руках в шкіру мікрочастинки металу в’їлися. Але не такі, як при токарній обробці, не стружка, а пил. Він не різцем, а напилками працює та надфілями. Питання є?

— Одне єдине. Контора — це тобі не ментура. Захочуть, то й з мумії єгипетського фараона показання виб’ють. У письмовій формі. Щось їм вдалося встановити? Має ж якась інформація від них в історії хвороби фігурувати.

— Олексо, ти ж добре знаєш, що ця установа не любить відповідати на будь-чиї запитання. Не той профіль. І взагалі, за законом у цього дядька мало бути дві історії хвороби. З волгоградської обласної лікарні і зі спеціальної. Та от, перша історія є, а замість другої лежить, кажучи по-культурному, резюме з переліком процедур та курсів лікування. Сто-рі-ноч-ка! Одна штука! І все. До речі, ось тобі ще одна цікава обставина, товаришу інспекторе: руки у нього робочі, а зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.