Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 4

— Так ото ж, викликали мого друга Бориса до головного лікаря всієї психлікарні, взяли з нього підписку про нерозголошення і повідомили страшну таємницю. В зв’язку з вищезгаданим різким збільшенням кількості пацієнтів керівництво спецвідділення послабило контроль над персоналом. Цим скористалися деякі окремі несумлінні працівники середньої ланки. Було зафіксовано поодинокі факти виносу і привласнення дефіцитних ліків. Більше того — один із працівників з корисливою метою здійснив незаконний контакт між пацієнтами, що проходили психіатричну експертизу згідно рішення генпрокуратури і певними особами поза межами лікарні. Це, як ви здогадалися, колего, дуже ускладнило роботу правоохоронних органів.

Мій друг Борис, завдяки знайомству зі мною, одразу розшифрував усю цю бюрократичну абракадабру. По-перше, вже давно ходили чутки, що саме зі спецвідділення йдуть наліво не якісь там дефіцитні ліки, скажімо, від трипера, а справжнісінькі наркотики. До того ж, ідуть не на пролетарські Шулявку-Сирець-Дарницю, а на самісінькі Печерські пагорби. А по-друге, мій друг Борис, як і переважна більшість радянських інтелігентів, ночами слухав Бі-бі-сі. І то не лише музичні програми Сєви Новгородцева, а й усе підряд. Тому він добре знав, що криється за словами «незаконний контакт».

Справа в тому, що у київській психушці дисидентів, як правило, не тримали. Для них існувала спеціальна установа десь на півдні республіки. Здається, в Дніпропетровську. Хоча і не впевнений… Так от, того року, коли все це діялося, в дисидентській психушці влаштували капітальний ремонт. А хворих розкидали по нормальних лікарнях, де перебивався з хліба на воду звичайнісінький кримінальний елемент, не вплутаний у політику. І ось, скориставшись цим гармидером із переїздами, переповненими палатами, сезоном літніх відпусток і курсів підвищення кваліфікації персоналу хтось із тимчасових відсидентів київського спецвідділення передав на волю свій щоденник. Записи потай вивезли за кордон, де професійні антирадянщики зняли навколо них велику бучу, а в одній країні навіть побили вікна в радянському посольстві і спалили опудало посла. Наш повпред сприйняв це дуже серйозно і, як свідчили ворожі голоси, три доби не полишав туалету.

Якби дисиденти мали у київській психлікарні постійну прописку, то було б непереливки всім, починаючи з головлікаря. А так лише перевели у відділення для старих маразматиків усю зміну, на чийому чергуванні це сталося, плюс вліпили добрячий строк фельдшеру, котрий крав наркотики. І отут з’ясувалося, що після заслужених покарань у спецвідділенні виявився гострий дефіцит лікарських кадрів. Тому одну з дірок вирішили поки що заткнути моїм другом Борисом. Конкретно — призначили тимчасово виконуючим обов’язки старшого зміни з тимчасовою ж доплатою за шкідливі умови виробництва.

— Ви не хвилюйтеся, — сказали Борису. — Отих ненадовго відряджених пацієнтів у нас вже забрали. Нехай вони тепер свої «Записки божевільного» за постійним місцем лікування пишуть. То вже не наш клопіт. Для вас, колего, першочергова задача — навести порядок у видачі та обліку ліків. А головне — контроль і дисципліна, дисципліна і контроль. Як тільки наш народ повернеться з відпусток і курсів, ми вас покладемо, де взяли.

Слухав я свого друга-психіатра, слухав, а потім перебив:

— Не розумію, докторе, що вам муляє? Матеріально відповідальним вас не призначили? Ні? Ну, так нехай хоч і всі наркотики вкрадуть — відбудетеся легким переляком. Крім підписки про нерозголошення вам більше ніяких документів не підсовували? Ні? І слава Богу! Ви мені краще скажіть: хтось сторонній у кабінеті головлікаря був?

— Сидів біля вікна хтось незнайомий у білому халаті. Підтягнутий такий, можливо, із Міськздороввідділу.

— Отепер, товаришу Фрейд, все стало на свої місця. Ані головлікарю, ані міській медицині твоя розписка не потрібна. То єдина організація має таку паскудну звичку підстраховуватися — Контора з Володимирської, котра навпроти Міністерства геології. Теж копає — і то дуже глибоко. Але, як кажуть мої знайомі євреї, запитується запитання: нащо тобі їхати на Куренівку до міської психушки, якщо там уже немає твоїх дисидентів?

Отут мій зануда-друг перейшов нарешті до суті справи.

Виявляється, «тимчасово прикомандированих» забрали, та не всіх. Одна жертва капітального ремонту таки залишилася в Києві. Бориса одразу попередили: цей хворий ніякого відношення до спецконтингенту не має, за грати потрапив випадково в результаті помилкового діагнозу, а тому зараз вирішується питання про переведення його на стаціонар до нормальних божевільних. Мій друг спочатку хотів пожартувати на тему нормальних і ненормальних психічно хворих, але вчасно прикусив язика. Вирішив з’ясувати все самотужки.

Тут і почались надзвичайно цікаві речі.

Я вже, здається, згадував, що мій друг Борис — людина хороша. Але занудна. Він чомусь вважає, що всі його співрозмовники знають латину на рівні професора медінституту. А тому дуже любить пересипати свої розповіді виразами з саме цієї мертвої мови. Я так нічого і не второпав стосовно справжнього діагнозу отого дядька, котрий випадково не до тієї психушки втрапив. Кажучи по-простому, у хлопа остаточно полетіли клепки і він став буйно помішаним. На додачу — повністю втратив пам’ять. Ні, він не одягав штани через голову, проте свого минулого ніяк не міг пригадати до того моменту, коли його знайшли посеред ночі на залізничних коліях товарної станції «Максим Горький», тієї, котра на околиці Волгограду. Він стояв, кліпав очима і питав — де це він опинився? Хоча на п’яного не виглядав. Та коли станційні запитали у нього, звідки він тут узявся, то почули приблизно таке: «Сів у метро, задрімав, почув крізь сон, як оголошують його зупинку, вискочив з вагону в останню секунду, озирнувся і побачив якийсь зовсім незнайомий пейзаж». Залізничники відвели його до міліції, а та вже викликала місцеву психбригаду. Бо навіть не фахівець зрозумів би, що тут якась хвороблива маячня — звідки у Волгограді метро?

Чому саме психбригаду, а не «луноход» з витверезника або аналогічний транспорт з розподільника для бродяг, дорослих і малолітніх? По-перше, як я вже казав, алкоголем від нього не тхнуло, навіть пивом. По-друге, хоча документів при найді не виявили, але зодягнений він був акуратно, чисто, сам помитий-поголений. Тож на безпаспортного бомжа ні під яким ракурсом не був схожий.

На додачу, коли у дядька поцікавилися, де він живе, він назвав вулицю, якої у місті над Волгою не було навіть за тих часів, коли воно називалося Царицином. Вже потім медицина спеціально перевірила і встановила, що більше того — немає такої вулиці в жодному з населених пунктів області. Тим часом знайда, мов заведений, і далі торочив своє: сів у метро, задрімав, прокинувся, вискочив… замість станції «Жовтневої» чомусь опинився на «Максим Горький»-товарна. Сідати у «швидку» не захотів, вчинив опір… довелося силоміць вводити транквілізатор. У відділенні психлікарні бушував, поводився агресивно, вимагав негайно випустити або принаймні подзвонити додому його рідним. Знову ж таки, називав номер телефону, якого у Волгограді не існувало, навіть підстанції такої не було. Зрештою, заробив посилений курс шокової терапії. Як казав про це діло мій друг Борис, ворогу такого задоволення не побажаєш.

Гріх котити бочку на волгоградську міліцію, бо у них своїх проблем вистачає. Кримінальні маю на увазі. Проте, справу на знайду вони згідно інструкції завели, як належно. Доки таємничого плутаника шокували ліками та електрикою у психушці, відділ розшуку спочатку переглянув дані на всіх зниклих громадян області. Потім вивчили «орієнтировки» на всіх осіб чоловічої статі, заявлених у всесоюзний розшук. Більше того — погортали справи не лише на порядних громадян, котрі раптом здиміли з горизонту життя невідомо, чому. Глянули, і то уважно, групу товаришів, які проходили у міліцейських справах під спільним псевдонімом «їх розшукує міліція». І не для того, між іншим, розшукує, аби повернути в лоно сім’ї чи трудового колективу, а щоб притягнути їх до відповідальності згідно з кримінальним кодексом Російської Федерації та інших союзних республік. Результат — нуль. Тоді волгоградські колеги оформили самого знайду для ідентифікації у всесоюзному масштабі і навіть зробили відповідні фотографії. Але щось їм перешкодило чи відволікло бо протягом кількох місяців, висловлюючись казенною мовою службових зведень, «оперативно-розшукових заходів по справі не проводилось».