Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 9

Чолов'яга у кепці мовчки провів мене до під'їзду, де смерділо котами та спаленими газетами. Ми піднялися на третій поверх, супроводжуючий відчинив двері своїми ключами, зняв кепку і пропустив мене вперед. У кімнаті з увімкненим торшером і щільно заштореними вікнами сидів у кріслі виразно немолодий чоловік у старомодному двобортному костюмі і віскозній сорочці у смужечку. Він розташувався так, що обличчя його було в тіні. І щось мені підказало особливо не придивлятися.

— Так от, яка вона зараз, радянська міліція, — констатував немолодий, — кажуть, ти Університет кінчав? Приємно, приємно мати справу з освіченим. Коли я був молодим, то допомагав моєму першому лягавому складати на мене протокол. Бо він мав чотири класи, а я аж сім. Роки, роки… пацани казали, що ти каву дуже любиш. Там, на кухні, все, що тобі треба. Звари собі, а ми з корешем по-дідівськи, під мінералочку. З Климом Ворошиловим побесідуємо.

Я слухняно вийшов на кухню, увімкнув світло — і роззявив рота. На мене чекала імпортна кавомолка, яку я бачив тільки в магазині «Берізка», скляна банка з добре засмаженими зернами, а головне — джезва! Красива металева джезва ручної роботи з чеканкою і дерев'яною ручкою. Поряд стояла порцелянова чашка з тоненькими стінками і срібна цукорниця зі срібною ложкою. Хоча руки у мене задрижали від щастя і ні про що, крім кави, я не думав, краєм ока все ж таки помітив, що і на кухні вікно щільно затулене цупкою шторою. Я, не поспішаючи, заварив собі справжній дьоготь і повернувся до кімнати.

Там на столі під торшером уже поблискувала пляшка коньяку KB (народна назва — Клим Ворошилов), стояли три кришталеві келихи, а на тарілках розкошувала закусь, наче змальована з повоєнного видання книги «О вкусной и здоровой пище»: нарізаний лимон з цукром, московський сервелат, канапки з чорною ікрою. Мовчазний супроводжуючий якраз витирав рушником фужери для мінералки.

Господар налив мені по вінця, «корешу» — до половини, а собі на денце:

— Вип'ємо за твого шефа. Якби не він — ми би з тобою зараз не розмовляли. Але оскільки я його дуже поважаю…

Супроводжуючий на знак згоди делікатно кашлянув у кулак. Ми випили. Господар звелів повторити.

— А тепер за тебе, що не побоявся чарку з наших рук прийняти.

Знову випили, закусили. Я взявся за каву. Господар не поспішав переходити до суті справи. Як усі люди його віку в присутності молодих, він любив погратися у спогади.

— Твій Старий вперше брав мене у сорок п'ятому. На Євбазі, там, де зараз цирк стоїть. Я по-дурному вляпався, він мене і пов'язав. Машини тоді у вас тільки на серйозні злочини виїжджали, а таку дрібноту, як я, водили пішки, хоч і через весь Київ. Твій Старий тоді ще зовсім молоденьким ментом був. Веде мене вгору по Воровського на Богдана, а я йому все своє життя розказую. А він слухає і не перебиває.

Зараз ми ще по третій, тільки не за жінок, а за молодість мою пропащу. Я ж на війну прийшов із зони у штрафну роту. До Берліна доповз, гада добив, гріхи начебто кров'ю змив. Давай, начальничок, дембель і довідку, що я чистий перед радянською владою. А мені: «Ещё немного, ещё чуть-чуть!» Японця треба добити. Добили. Везуть назад — тільки не додому, а у фільтраційний табір. Ну, це ми десь п'ятнадцятого серпня япошкам вічний дембель зробили, а фільтрували нас до середини вересня. Нарешті завантажують у теплушки, їдемо, співаємо. Перетнули кордон. І чомусь нас не ліворуч, на захід, а праворуч, на схід везуть. Я кажу: начальник, що за шманці? Я вже тут був, у БАМЛАГУ. З тридцять восьмого по сорок третій. А він: без паніки, громадяни демобілізовані, японські диверсанти ще влітку моста підірвали, тому поїзди поки що в обхід через Тинду ідуть. Отут мене як хто серпом по… болючому. Бреши, куме, але не забріхуйся. Я ж знаю: сам залізничну гілку на Тинду у сорок другому році розбирав. З неї об'їзну дорогу під Сталінградом зробили — на лівому березі Волги. Бо основну німці з гармат роздовбали. Але шухеру не здіймаю. Чекаю ночі. На якомусь полустаночку нас зупинили — цистерни чіпляють. Я начебто до вітру виповз, дивлюсь, а на тих цистернах крейдою написано: пункт призначення Ваніно. Я як стояв, так одразу головою вперед під укіс і драла в тайгу! Бо з Ванінського порту одна дорога — на Магадан. А я саме мізкую, чого це від нас усіх офіцерів ще у Харбіні забрали? До речі, за тридцять років так нікого з них на волі і не зустрів. І з братви нашої теж. Не дійшов, кажуть, пароплавчик до Колими.

Ото я все твоєму Старому виклав, як попові, а він мене на Львівській площі і відпустив на всі чотири боки. Іди, каже, живи, каже! Якби не випадок і не Сидір Артемович Ковпак, лежали б ми з тобою на одних нарах. І не треба мені присягатися, що зав'яжеш. Живи — та й край.

Ну, добре, покумекали, побалакали. Тепер до діла. Вбивцю Кіціуса серед наших і не шукай. Здрібнів народ блатний, це правда. Настукати можуть, здати на слідстві, але щоб замочити без причини — ми до цього ще не дожили. Кіціус був правильним блатним. Тож, капітан Сирота, не витрачай даремно сили і по нашому базару не лазь. Єдине, що гарантую — як нам втрапить той фраєр, що пацана порішив, — чекає його похорон без труни і без музики. А тепер давай пом'янемо раба Божого, бо всі ми люди.

Випили мовчки, навстоячки, я хотів заварити собі ще кави, але не наважився. Сидів і слухав, бо всяке терпіння винагороджується.

— Шукай, мент, шукай! Так воно світить, що якийсь фраєр Кіціуса за своє барахло придушив.

Ясно, що він про це ляпати не буде і до вас не побіжить. Ось що тобі допоможе: у Кіціуса свій понт був. Він не одну квартиру в будинку чистив, а щонайменше дві, а то й більше. Запам'ятав? Досить із тебе. Йди гуляй. Проведи його, кореш.

На сходах мовчазний супроводжуючий нарешті заговорив:

— Таксі на тому ж місці. Свої лягаві гроші тримай при собі: все заплачено. Хазу забудь. Ми тут гості. Позичили ключі у однієї роззяви, доки хазяї на югах відпочивають. Сьогодні ж назад підкинемо. Ну, їдь, бо мені ще прибрати треба.

Хоча й було вже пізно, я повернувся в Управу. І не помилився — Старий сидів у моєму кабінетику, роблячи вигляд, що читає журнал.

— Живий? Спати не хочеш?

— Після справжньої кави з коньяком KB готовий ламати асфальт і класти на місце.

— Тоді доповідай.

Я розповів, намагаючись не пропустити жодної фрази.

— Асфальту, Сирота, сьогодні ламати не треба, а от пару речей запам'ятай. Нікому ані пари з уст, бо це той випадок, коли спочатку мене виженуть, а тебе вже навздогін. І ще: сьогодні оті два справжні блатні авторитети порушили злодійські закони. Бо не тільки розмовляли з ментом, а й пили з ним. За це колись однозначно «перо прописували». Себто, ножа встромляли. Та й зараз то не жартики. Тож цінуй.

— Ціную, вчусь, товаришу підполковник. Але я так зрозумів, що першу версію можна далі не розробляти?

— Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…

— Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.

— Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе — її одразу під пахву — і вперед!

Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…

Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.