Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 8

Олекса Сирота:

Старий похвалився, що вирішив обмежити себе у палінні і бере на роботу тільки одну пачку цигарок. Після чого одразу випросив сигарету у мене і поринув у спогади. Розповів, як передова шахтарська бригада прилетіла слідом за своїм лідером-рекордсменом до Києва, відловила його біля готелю ЦК і дала бубна. Бо їм усім бойкот оголосили. Нічого, мовляв, рекорди ставити, через вас усій галузі розцінки позрізали, скоро за місяць і на пляшку не заробиш.

— Яз вами, товаришу підполковник, згоден, що тато у Кіціуса був видатною особою. Але в головному Деха помилявся — відстаючих злодійських колективів не буває. Хто не вміє красти — сидить або вдома, або у в'язниці. Тут не Карл Маркс із Фрідріхом Енгельсом у законі, а товариш Дарвін із його суворим природнім відбором. Перемагає не ідея суспільного добра, а особиста зацікавленість індивіда.

Старий замахав руками так, що згасла сигарета:

— Не знаю, Сирота, не знаю і знати не хочу. Не чіпляй мені на вуха свою філософію і не дражнися вченими слівцями. Краще скажи, що ти думаєш про всю цю історію з Кіціусом.

— Поки що думаю, чого від мене начальство хоче?

— Напрямок правильний…

— А все ж таки, якщо по-ментівськи, без філософії?

— У світлі того, що справа на контролі, начальство хоче, щоб усе було зроблене за «системою бикицер», себто — швидко! Було б ідеально, якби ти, Олексо, встановив, що Кіціуса порішили свої. Жертва злодійських порахунків, так про це у звітах пишуть. Така версія влаштує всіх — і наших, і тих, у кого це на контролі. Як ти там казав? Природний відбір? Може бути.

— Ну, а ви вірите, що Кіціуса могли свої порішити?

Старий сів на свого улюбленого коника:

— Я тридцять років злодюг ловлю і тридцять років переконуюся, що їхня душа — темний ліс. Межи собою всі «авторитетів» удають, а припреш такого «законника» до стінки — колеться, наче горіх. Я після війни ще застав справжніх блатних. Можна сказати, золотий вік, не те, що оці… Але й вони, коли вибір стояв — вірність «законам» і вища міра або сипони своїх і живи — обирали життя. Ні, все це баєчки і понти для малолітніх. Та й за що було Кіціуса вбивати? Він не тато, він навчений. З нами не співпрацював, своїх не здавав, в «общак» точно не залазив.

— Про «общак» ви вже говорили. Може, одвічне, як світ, «шерше ля фам»?

— От і пошукай. Все може бути. Я знав випадки, коли людину вбивали за те, що вона комусь наступила на ногу. Але це було після війни, тоді життя коштувало дешевше буханки хліба. А зараз що? Хоч і небагаті, зате не голодні. Ну, добре. Вечір спогадів, присвячений Дню радянської міліції, закінчено. Я тобі спробую допомогти. Є у мене пара експертів. Може, погодяться. Але носа перед ними не дери. Ти для них не інспектор, а цуценя невмиване.

— Спасибі. Ви головного не сказали: яка версія для нашого начальства найбільш небажана, а для мене — найнебезпечніша.

На жаль, на той момент сувора дійсність увірвалася в нашу науково-теоретичну дискусію у вигляді мого практиканта. Виглядав він ще гірше, ніж отой шовініст Солодовников. Старий аж руками сплеснув:

— Дитинко, а тебе за що?

— Діяв на виконання інструкцій товариша капітана, товаришу підполковник.

— Сирота, гад шулявський, ти куди малого посилав? Санітаром у Павлівку до буйно помішаних?

— Їй-бо ні, товаришу підполковник! Зібрати ймовірну інформацію щодо справи Кіціуса. Вулицями поштовхатися, людей послухати.

— Мовчи. Товаришу курсант, доповідайте, де це ви так штовхалися?

— Коло Центрального стадіону. Товариш капітан сказали, що там збираються нормальні люди. Я приїхав — стоять чоловік сорок, слухають якийсь репортаж по «Спідолі». Я не розібрав, який, бо вони всі почали стрибати і кричати: ура, наші виграли! Ну я, щоб легше на контакт ішли, питаю: який рахунок? Кажуть: два-один. А я питаю: а де грали? Вони скакати перестали, ближче підійшли, так якось дивно на мене подивилися і відповідають: у Москві.

— Ну, а далі? Побили тебе за що?

— Слово честі, не знаю. Я, щоб розмову розвинути у потрібному напрямі, кажу: перепрошую, але в що грали? Ну, вони всі на мене. На щастя, патруль поряд проїздив. Відбили…

Я подивився на підполковника, у якого на обличчі відбилася дивна суміш почуттів — бажання дати мені в карк і одразу весело посміятися з нас обох. Врешті решт Старий вибрав об'єднаний варіант.

— Це ще що, малий! От якби ти їм сказав, що за «Спартак»-Москва вболіваєш… А ви, товаришу капітан, пишіть мені доповідну про нові методи роботи з практикантами.

Після того, як горе-сищик вмився, висякався і сяк-так привів себе до ладу, а я одержав від Старого вічна-віч все, що мав би одержати, мені подзвонили від чергового.

— Сирота, це ти справу Кіціуса ведеш? Тут коло мене отой, що мішка знайшов. Каже, термінова справа. Передаю трубку.

— Алло, це ви? А це двірник з Героїв Революції. Слухайте, я не у вас зранку мітлу забув? Така, майже нова, з довгою ручкою. Вона не у вас? Бо мені зранку замітати…

Це була горезвісна «остання крапля», вона ж — «сіль на рану». Віднедавна всі розмови через пульт чергового стали записувати на магнітофон. Тому я стис усі свої емоції в кулак і максимально ввічливо пояснив роззяві, що:

— його мітли я не бачив, але обов'язково пошукаю;

— і не просто пошукаю, а неодмінно знайду;

— а якщо раптом не знайду, то завтра зранку куплю йому на Житньому базарі точнісінько таку ж саму за свої гроші;

— ні-ні, не треба дякувати, бо це мій обов'язок перед чесними громадянами;

— це дуже добре, що ви будете на мене чекати. Бо як знайду чи куплю, то одразу ж занесу мітлу вам. додому. До речі, продиктуйте, будь ласка, адресу. Ні, це не проблема, це ж зовсім поряд. Ну, що ви! У нас в міліції зараз всі такі культурні. Хвилиночку, я записую. Номер будинку? Квартири?

Чудово.

— Так от! — загорлав я щосили у трубку, начхавши на присутність магнітофона, — не пізніше, ніж завтра зранку, я прийду і встромлю ручку цієї дурної мітли у твою дурну дупу! По самі прутики!

Жертва футбольного фанатизму радісно гигикнула у своєму кутку і вперше подивилася на мене зі щирою повагою. А вже після того, як я кинув трубку, практикант ввічливо поцікавився:

— А якби це був не двірник, а двірничка?

Тут уже я з повагою глянув на молоду генерацію:

— Фінал був би дещо іншим. Я сказав би так: «Принесу вам оту мітлу, посаджу вас на неї, Маргарита ви моя недороблена, прив'яжу міцненько вашими ж колготками і особисто відправлю у політ… Ну, самі знаєте, куди. Для початку — на Лису гору».

Плівку, звичайно, крутили на великій оперативці, але Генерал того дня був у доброму гуморі:

— Чого дивуєтеся? — запитав він, коли регіт дещо вщух. — Якщо великі дурні примушують нас шукати вітру в полі, то маленькі чіпляються зі своїми віниками.

Тут Генерал помітив, що замполіт смикнувся на своєму стільці, і звернувся вже до нього:

— А ви, товаришу полковник, як будете писати на мене черговий сигнал старшим товаришам, то колектив не приплутуйте. Звалюйте все на мене. Мовляв, сказав у особистій розмові. До речі, спасибі, що нагадали. Треба буде наступного тижня обов'язково цю історію товаришу Щербицькому розказати. Я в його ложу на футбол запрошений.

Вигляд у замполіта був більш ніж жалюгідний. А Старий зробив свої висновки:

— Сирота, ти раніше начальства додому не бігай. Хай думають, що ти все усвідомив і до ночі сидиш у кабінеті над версіями.

Я так і зробив.

Через тиждень, коли Генерал, а за ним більшість управлінців поїхали на футбол, зателефонував Старий:

— Олексо, вийди через головний вхід і заверни ліворуч. Там якраз між двома світлофорами стоїть таксі. Сідай на заднє сидіння і нічого не розпитуй. Дуже раджу бути ввічливим, бо це не двірники.

На моє вітання чолов'яга в кепці, який сидів поряд з водієм, лише мовчки кивнув. Машина по Володимирській виїхала на Толстого, далі через Урицького на Чоколівку і нарешті зупинилася у мікрорайоні понад Кадетським гаєм. Довільна нумерація хрущовок у цьому кутку масиву доводила до сказу гостей, пожежників та водіїв «швидкої допомоги». Бо поряд із номером третім стояв не п'ятий, а одинадцятий-ве. Щодо п'ятого, то він чомусь стирчав аж під залізничною колією між номерами один-бе і сім-ге. Було від чого сказитися! Колись ми приїхали у цей лабіринт віддати останні почесті померлому колезі. Півдня автобус із покійником шукав, де ж будинок чотири-же, де чекали родичі. Ще півдня ми вибиралися з мікрорайону на трасу. Нарешті хтось із нас сказав: думаю, покійник був би не проти, якби ми його саме отут і поховали.