Відродження - Кінг Стівен - Страница 75

• Предыдущая
• 75/88
• Следующая

— Прикро це чути. — У голосі не прозвучало ані нотки жалю, і марнувати час на деталі цього самогубства він не став. — Коли приїдеш, подзвони мені, дай знати, де оселився. І пам’ятай: не більше години їзди.

— Добре. — І я поклав слухавку.

Кілька хвилин я сидів у студії, де панувала неприродна тиша, і дивився на обгортки альбомів у рамках на стінах. Потім набрав номер Дженні Ноултон у Рокленді. Вона відповіла після першого ж гудка.

— Як там наша дівчинка? — спитав я.

— Чудово. Набирає вагу і проходить по одній милі на день. Помолодшала на двадцять років.

— А залишкових ефектів немає?

— Нічого. Ні корчів, ні лунатизму, ні амнезії. Вона мало що пам’ятає про час, який ми провели в «Козячій горі», але, по-моєму, це на краще, правда ж?

— А ти, Дженні? З тобою все гаразд?

— Так, я в порядку, але мушу бігти — у лікарні дуже багато роботи. Слава Богу, в мене скоро відпустка.

— Ти ж не поїдеш кудись і не залишиш Астрід саму, правда? Бо я думаю, що це було б не дуже до…

— Ні, ні, звісно, ні! — Щось прозвучало в її голосі. Щось нервове. — Джеймі, мені вже пишуть на пейджер. Треба йти.

Я сидів перед темним мікшерним пультом. Дивився на обгортки альбомів — сучасних компакт-дисків насправді, маленьких штукенцій завбільшки з поштову марку. І згадував, що було невдовзі по тому, як я дістав у подарунок на день народження свою першу машину, той «Форд Ґелексі» 1966 року. Ми їхали на ній із Нормом Ірвіном. Він усе діймав мене пропозицією втопити педаль у підлогу на тому двомильному відрізку траси 27, який ми називали Лінійкою Гарлоу. «Перевіримо, на що вона здатна», — казав він. На швидкості вісімдесят передній край машини задеренчав, але я не хотів, щоб мене вважали слабаком (у вісімнадцять не здаватися слабаком вкрай важливо), тому педаль газу витискав до упору. На вісімдесяти п’яти деренчання згладилося. На дев’яноста «ґелексі» вже летів із небезпечною, сновидною легкістю, бо зменшилося зчеплення шин з дорогою. І тут я зрозумів, що це межа мого контролю над машиною. Обережно, не торкаючись гальма (з батькових розповідей я знав, що на великій швидкості це може призвести до катастрофи), я відпустив педаль газу, і «ґелексі» став уповільнювати хід.

Як шкода, що я не міг зробити цього тепер.

Готель «Посольський» поблизу аеропорту для реактивних літаків видався мені нормальним, коли я ночував там після дивовижного зцілення Астрід. Тож я оселився в ньому знову. Була в мене думка перекантуватися в «Касл-рокському заїзді», але там я ризикував натрапити на когось із давніх знайомців — Норма Ірвіна, наприклад. Якби це сталося, то моєму братові Террі неодмінно донесли б. А він схотів би довідатися, чому я в Мені й чому не зупинився у нього. То були запитання, на які я не хотів відповідати.

Минав час. Четвертого липня я і ще кілька тисяч людей дивилися салют із Портлендського променаду, і всі ми охкали й ахкали, коли над головами вибухали півонії, хризантеми й діадеми, а потім віддзеркалювалися в затоці Каско, погойдуючись на хвилях. Наступними днями я відвідав зоопарк у Йорку, Приморський музей трамвая в Кеннебанкпорті та маяк на мисі Пемаквід-Пойнт. Пройшовся з екскурсією Портлендським музеєм образотворчого мистецтва, де було виставлено три покоління Ваєтів[161], і сходив на денну виставу «Історія Бадді Голлі» в оґунквітському театрі «Плейхаус» — провідний співак був нормальний, але, звісно, не Ґері Б’юзі[162]. Натоптався «лопстерами» так, що вже дивитися на них не міг. Ходив на довгі прогулянки кам’янистим берегом. Двічі на тиждень відвідував книгарню «Книжки на мільйон» у торговельному центрі «Мен-Мол» і купував книжки в паперових обкладинках, які потім читав у себе в номері, поки не починав ловити окунів. Із мобільним я не розставався ні на мить, чекав, коли зателефонує Джейкобз. А він усе не дзвонив. Кілька разів я хотів набрати його сам, та потім сказав собі, що я, певно, збожеволів, якщо навіть думаю про таке. Нащо копати ногою сплячого собаку?

Погода була картинно-досконалою: низька вологість, небеса відтінку невинної блакиті, температура близько сімдесяти градусів[163] — і так день у день. Іноді лило, як з відра, та переважно вночі. Якось увечері я почув, що ведучий прогнозу погоди на ТБ Джо К’юпо називає це «чуйним дощем». Він додав, що такого прекрасного літа, як нині, не бачив за всі тридцять п’ять років своєї роботи.

У Міннеаполісі відбувся матч «Усіх зірок», регулярний бейсбольний сезон відновився, і з наближенням серпня в мені зажевріла надія, що я повернуся в Колорадо, так і не побачившись із Чарлі. Подумалося, що в нього міг статися четвертий інсульт, цього разу з летальним кінцем, тому я позирав одним оком на сторінку некрологів у газеті «Портленд прес геральд». Не зовсім надіючись, а проте…

«Та ну, бля, — подумав я. — Насправді я надіявся».

Під час місцевих новин 25 липня Джо К’юпо з жалем повідомив мені та решті телеглядачів з півдня штату Мен, що все хороше колись закінчується і вже у вихідні на Нову Англію посуне смуга гарячого повітря, у якій тепер шквариться Середній Захід. Весь останній тиждень липня стовпчик термометра показуватиме близько дев’яноста п’яти градусів[164], та й серпень обіцяє бути не кращим, принаймні на початку. «Шановні глядачі, перевірте свої кондиціонери, — порадив К’юпо. — Цю пору літа недарма охрестили собачою спекою».

Того вечора мені подзвонив Джейкобз.

— Неділя, — сказав він. — Чекаю тебе не пізніше дев’ятої ранку.

Я пообіцяв, що буду.

Щодо спеки Джо К’юпо мав рацію. Вона прийшла у другій половині суботи. Коли я сідав в орендований автомобіль о пів на восьму ранку неділі, дихати вже не було чим. Дороги були порожні, тож до «Козячої гори» я домчав досить-таки швидко. Підіймаючись нагору до головних воріт, помітив, що бічна дорога, яка вела до Вершини неба, знову відкрита, важкі дерев’яні ворота хтось відчинив.

Мене чекав охоронець Сем, одначе вже без уніформи. Одягнений у джинси, він сидів на опущеному відкидному борті пікапа «такома» і їв бейґл[165]. Коли я під’їхав, він акуратно поклав їжу на серветку й неквапом підійшов до моєї машини.

— Вітаю, містере Мортон. Раненько ви сьогодні.

— Машин немає, — відповів я.

— Ага, коли літо, найлегше їздити в цей час. Масюки[166] юрмиськами посунуть на пляжі пізніше. — Він подивився в небо, яке з блакитного вже перемінилося на маревно-біле. — Нехай жаряться й заробляють собі рак шкіри. А я додому подамся, дивитимусь ігри «Сокс» і холонутиму під кондиціонером.

— Що, зміна скоро закінчується?

— Тут більше ні в кого немає змін. Заре дзвякну містеру Джейкобзу, скажу, що ви приїхали, і все. Роботі кінець.

— Що ж, тоді гарного кінця літа. — Я простягнув йому руку.

Сем її потис.

— А не знаєте, що він задумав? Я не розпатякаю, у мене ж контракт.

— Сам знаю не більше, ніж ви.

Він підморгнув мені, наче хотів сказати: ми обидва чудово знаємо, що ти брешеш, — і махнув рукою, щоб я проїжджав.

Перш ніж дорога зробила перший поворот, я встиг побачити в дзеркало заднього виду, як він бере свій бейґл, хряскає заднім бортом «такоми» й сідає за кермо.

І все. Роботі кінець.

Якби ж я міг сказати те саме.

Джейкобз поволі й обережно спустився з ґанку мені назустріч. Лівою рукою він спирався на ціпок. Рот у нього перекосило ще сильніше, ніж колись. На парковці я побачив одну-єдину машину. І одразу ж її впізнав: маленький охайний «Субару Аутбек» із наліпкою на задньому борті: «ВРЯТУЄШ ОДНЕ ЖИТТЯ — І ТИ ГЕРОЙ. ВРЯТУЄШ ТИСЯЧУ — І ТИ МЕДСЕСТРА». У мене все опустилося всередині.

• Предыдущая
• 75/88
• Следующая