Відродження - Кінг Стівен - Страница 72

• Предыдущая
• 72/88
• Следующая

— Я хочу додому, — сказала Астрід.

— Ой, сонечко. Я не знаю…

— Я добре почуваюся. Справді добре. — Астрід винувато глянула на Джейкобза. — Не подумайте, що я невдячна — я до кінця життя благословлятиму вас у молитвах. Але мені вже хочеться опинитися вдома. Хіба що ви вважаєте…

— Ні, ні, — похитав головою Джейкобз. Я підозрював, що тепер, коли роботу виконано, йому не терпілося якнайшвидше її спекатися. — Не знаю кращих ліків, ніж виспатися в рідному ліжечку. Якщо виїдете якнайшвидше, то з настанням темряви вже будете вдома.

Дженні більше не протестувала, просто й далі скубла свою серветку. Та перед тим, як вона похилила голову, я помітив, що на її обличчі промайнула полегкість. Їй хотілося втекти звідси не менше, ніж Астрід, хоча, напевно, трохи з інших причин.

Рожевість щік була лише частиною разючих змін, які відбулися з Астрід. Вона сиділа у візку, випроставши спину; ясні очі сяяли жвавістю.

— Містере Джейкобз, не знаю, чи зможу я колись вам віддячити, і розплатитися з вами, авжеж, теж ніяк не зможу, проте якщо є щось таке, що вам від мене потрібно і що я зможу дати, ви тільки скажіть.

— Власне, є в мене декілька прохань. — Він став загинати вузлуваті пальці правої руки. — Їж. Спи. Багато тренуйся, щоб відновити сили. Зможеш усе це робити?

— Так. Я робитиму. І більше ніколи не торкнуся жодної цигарки.

Помахом руки Джейкобз це спростував.

— Тобі й не хотітиметься. Правда ж, Джеймі?

— Напевно, ні, — підтвердив я.

— Міс Ноултон?

Дженні смикнулася, наче він її за зад ущипнув.

— Астрід мусить найняти собі фізіотерапевта, або ви найміть від її імені. Що швидше вона вибереться з того клятого візка, то краще. Я правду кажу? Я на газі готую[151], як ми говорили колись?

— Так, пасторе Денні.

Джейкобз насупився, проте не виправив її.

— Ви, прекрасні дами, можете зробити для мене ще одне. Не називайте мого імені у зв’язку з цим зціленнями. Найближчими місяцями мене чекає шалена купа роботи, і найменше мені зараз потрібно, щоб сюди стікалися орди хворих у надії зцілитися. Ви мене зрозуміли?

— Так, — сказала Астрід.

Дженні кивнула, не підводячи погляду.

— Астрід, коли ти підеш до свого лікаря і в нього неодмінно полізуть на лоба від подиву очі, ти скажеш йому лише те, що молилася про ремісію і твої молитви було почуто. Його власна віра — чи її відсутність — в ефективність молитви не має значення. Так чи так, він змушений буде повірити в докази на знімках МРТ. Не кажучи вже про твоє щасливе усміхнене личко. Щасливе і здорове усміхнене личко.

— Так, добре. Як хочете.

— Я відвезу тебе назад у номер, — запропонувала Дженні. — Якщо ми поїдемо, мені треба зібрати речі. — Підтекст: «Швидше звідси забратися». Щодо цього вони з Чарлі Джейкобзом були одностайні — готували на газі.

— Добре. — Астрід сором’язливо глянула на мене. — Джеймі, принесеш мені склянку «коли»? Хочу з тобою поговорити.

— Авжеж.

Джейкобз провів поглядом Дженні, поки та котила Астрід через порожній ресторан до дальніх дверей. А коли двері за ними зачинилися, повернувся до мене.

— То як? У нас угода?

— Так.

— І ти не втечеш НП?

НП. Мовою балаганників «на південь», тобто зібрати манатки і накивати п’ятами.

— Ні, Чарлі. Я не втечу НП.

— Тоді добре. — Він подивився на двері, у яких зникли дві жінки. — Тепер, коли я покинув «команду Ісуса», міс Ноултон не дуже мене любить.

— Боїться вона тебе, от що.

Він байдуже знизав плечима. Як і його усмішка, те знизування було однобічним.

— Десять років тому я б не зумів зцілити нашу міс Содерберг. Може, навіть п’ять. Але тепер усе розвивається семимильними кроками. Уже цього літа…

— Уже цього літа що?

— Хто знає? — загадково промовив він. — Хто знає?

«Ти знаєш, — подумав я. — Ти, Чарлі».

— Джеймі, дивись, — сказала Астрід, коли я прийшов до неї з напоєм.

Вона встала з візка й ступила три непевні кроки до крісла, що стояло біля вікна її спальні. Взялася за бильце для рівноваги, коли розверталася, а тоді, зітхнувши від полегкості та втіхи, упала в те крісло.

— Нічого особливого, я розумію…

— Смієшся? Це дивовижно. — Я простягнув їй напхану по вінця льодом склянку «кока-коли». Навіть скибочку лайма на неї начепив — на щастя. — І з кожним днем ти ходитимеш усе краще.

У кімнаті, крім нас, нікого не було. Дженні, перепросивши, сказала, що вона ще не всі речі зібрала, й вийшла. Хоча мені здалося, що всі валізи вже спаковано. Пальто Астрід лежало на ліжку.

— Думаю, перед тобою я в такому самому боргу, як і перед містером Джейкобзом.

— Неправда.

— Не бреши, Джеймі, у тебе виросте довгий ніс і бджоли покусають коліна. Певно, він досі пачками отримує листи з благаннями про зцілення. Навряд чи мого листа він витяг випадково. Читати їх було твоїм обов’язком?

— Нє-а, цим займався Ел Стемпер, давній улюбленець твоєї подруги. Зі мною Чарлі зв’язався пізніше.

— І ти приїхав. Стільки років минуло, а ти приїхав. Чому?

— Тому що мусив. Краще я пояснити не зумію. Хіба, може, скажу, що колись давно ти дуже багато для мене значила.

— А ти йому нічого не обіцяв? Не було жодного… як це… баш на баш?

— Жодного. — Відповів, і оком не змигнувши. За свої наркоманські роки я вивчився на майстерного брехуна, а сумна правда полягає в тому, що такі навички залишаються з тобою надовго.

— Підійди сюди. Стань коло мене.

Я підійшов. Без найменшого вагання чи сорому Астрід поклала руку спереду на мої джинси.

— Ти орудував ним обережно, — сказала вона. — Багато хлопців не стали б цим перейматись. Досвіду ти не мав, але вмів бути добрим. Ти теж дуже багато для мене значив. — Вона опустила руку й уважно подивилася на мене очима, що вже не були тьмяними й поглинутими власним болем. Тепер вони світилися життям. Але й тривогою теж. — Ти таки йому щось пообіцяв. Я знаю. Не питатиму, що саме, але якщо ти колись мене любив, стережися його. Я завдячую йому життям, і мені дуже соромно таке казати, але я думаю, він небезпечний. Та ти й сам так вважаєш.

Отже, не такий вже з мене й майстерний брехун, як я гадав. А може, тепер, коли Астрід зцілилася, вона просто більше бачила.

— Астрід, тобі нема про що хвилюватися.

— Цікаво… Джеймі, ти не міг би мене поцілувати? Поки ми самі? Я знаю, на мене страшно дивитись, але…

Я опустився на одне коліно (знову почуваючись палким залицяльником з дамського роману) і поцілував її. Так, її вигляд не надто тішив око, але порівняно з тим, що було вранці, вона видавалася красунею. Та й врешті — то була лише шкіра до шкіри, той поцілунок. Жодних жарин у попелі. Принаймні для мене. А проте ми були тісно пов’язані. І вузлом нашим став Джейкобз.

Вона погладила мене по потилиці.

— Все одно, таке прекрасне волосся, хай воно й сто разів посивіє. Життя лишає нам так мало, але цього воно в тебе не відняло. Прощавай, Джеймі. І спасибі тобі.

Вийшовши з номера, я ненадовго зупинився побалакати з Дженні. Понад усе я хотів знати, чи вона живе десь неподалік, щоб спостерігати за поліпшенням її здоров’я.

Жінка всміхнулася.

— Ми з Астрід сестри за розлученням, ще відколи я переїхала в Рокленд і почала працювати в тамтешній лікарні. Десять років тому це було. Коли вона захворіла, я переїхала до неї.

Я дав їй номер свого мобільного і номер у «Вовчій пащі».

— У неї можуть виникнути залишкові явища.

Дженні кивнула.

— Пастор Денні мене просвітив. Тобто містер Джейкобз. Важкувато мені звикнути так його називати. Так от, він сказав, що вона може ходити уві сні, поки її мозкові хвилі не прийдуть у норму. Каже, від чотирьох до шести місяців. Я бачила таке в людей, які зловживали «ембієном» і «лунестою»[152].

• Предыдущая
• 72/88
• Следующая