Відродження - Кінг Стівен - Страница 71

• Предыдущая
• 71/88
• Следующая

У кімнату влетів Руді, йому на п’яти наступала Норма.

— Я ж казав тобі вимкнути цю проклятущу заразу перед тим, як ми почнемо! — закричав на Руді Джейкобз.

Астрід підкинула руки вгору, однією мало не поціливши в обличчя Дженні, коли та, отямившись, знову натисла руками їй на плечі.

— Пробачте, містере Джейкобз…

— Піди ВИМКНИ, кретине!

Чарлі вихопив у мене пульт керування й штовхнув перемикач у положення «вимк». У горлі в Астрід щось клекотіло, наче поклики до блювання.

— Пасторе Денні, вона задихається! — закричала Дженні.

— Не кажіть дурниць! — відрізав Джейкобз. Його щоки почервоніли, очі горіли. Він немовби на двадцять років помолодшав. — Нормо! Подзвони на охорону! Скажи, що сигналізація спрацювала хибно!

— А може, мені…

— Іди! Іди! Геть, чорти б тебе забрали!

Норма вийшла.

Астрід розплющила очі, та тільки очей там не було — самі випнуті білки. Її тілом знову пройшлася міоклонічна судома, і вона ковзнула вперед, безвільно смикаючи ногами. Її руки молотили повітря, мов потопаючий воду. А сигналізація все завивала й завивала. Я встиг підхопити Астрід за стегна й заштовхнути назад у візок, поки вона не опинилася на підлозі. На її штанах між ніг розпливлася темна пляма, і в ніс мені вдарив міцний запах сечі. Подивившись на її обличчя, я побачив, як з кутика рота в неї тече піна. Вона спадала по підборіддю на комір блузки, і там теж тканина потемніла.

Сигналізація змовкла.

— І на тому спасибі. — Джейкобз нахилився вперед, сперся долонями на коліна й з цікавістю, проте без жодного занепокоєння спостерігав за корчами Астрід.

— Потрібен лікар! — заволала Дженні. — Я її не втримаю!

— Дурниці, — відмахнувся Джейкобз. На його обличчі грала напівусмішка — єдина, на яку він був спроможний. — А ви думали, легко буде? Це вам рак, а не абищо. Дайте їй хвилину, все з нею буде…

— У стіні — двері, — зненацька промовила Астрід.

Пронизливість щезла з її голосу. Очі викотилися назад в очниці… але не одночасно, а одне за одним. А коли знов опинилися на місці, то подивилися на Джейкобза.

— Їх не видно. Вони маленькі й заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає на тому боці, понад розбитим містом. Понад паперовим небом.

Кров насправді не може похолонути, але моя тієї миті похолола. «Щось сталося, — подумав я. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».

— Хто? — взявши її за руку, спитав Джейкобз. Напівусміх зник з його лиця. — Хто чекає?

— Так. — Вона пильно дивилася йому в очі. — Вона.

— Хто? Астрід, хто?

Спочатку вона мовчала. Та потім її губи розтулилися в страшному вищирі й показали зуби, всі до одного.

— Не та, що тобі потрібна.

Джейкобз ляснув її по щоці. Від удару голова Астрід сіпнулася вбік і полетіла слина. Я від подиву аж скрикнув і вхопив його за зап’ясток, бо він уже здійняв руку, щоб зробити це вдруге. Зупинив я його не без зусиль, бо він був сильнішим, ніж мав бути. Таку силу людині дає істерика. Чи ледве стримувана лють.

— Не треба її бити! — закричала Дженні. Вона відпустила плечі Астрід і вибігла з-за візка, щоб затулити її собою. — Божевільний, не смійте її б…

— Стій, — мовила Астрід. — Дженні, годі.

Дженні озирнулася на голос, і її очі полізли на лоба від побаченого: бліді щоки Астрід заливав ледь помітний рожевий рум’янець.

— Чому ти на нього кричиш? Невже щось сталося?

«Так, — подумав я. — Щось сталося. Ще й як сталося».

Астрід повернулася до Джейкобза.

— Коли ви думаєте починати? Краще покваптеся, бо біль такий… такий…

Ми витріщилися на неї, усі втрьох. Ні, тепер уже вп’ятьох. Руді й Норма потайки прокралися крізь двері у східну залу й теж витріщалися.

— Стоп, — промовила Астрід. — Одну кляту секунду.

Вона торкнулася грудей. Накрила долонями те, що лишилося від опуклостей. Натиснула рукою на живіт.

— Ви вже все зробили? Я знаю, що зробили, тому що болю більше нема! — Астрід вдихнула повітря й видихнула з недовірливим смішком. — І я можу дихати! Дженні, я знову дихаю!

Дженні Ноултон стала навколішки, охопила голову руками й стала читати «Отче наш», та так застрекотала, наче її голос було записано на платівку — 45 обертів на швидкості 78. До неї долучився другий голос: Нормин. Вона теж уклякла.

Джейкобз глянув на мене спантеличеним поглядом, який легко було розшифрувати: «Бачиш, Джеймі? Усю роботу виконую я, а вся слава дістається великому Боженьці».

Астрід спробувала підвестися з візка, проте ноги не тримали. Я підхопив її, перш ніж вона впала долілиць, і пригорнув до себе.

— Ще рано, дорогенька, — застеріг я її. — Ти надто слабка.

І поки я допомагав їй знову вмоститися у візку, Астрід дивилася на мене круглими від подиву очима. Киснева маска, сплутана й забута, висіла тепер ліворуч у неї на шиї.

— Джеймі? Це ти? Звідки ти тут узявся?

Я глянув на Джейкобза.

— Втрата короткотривалої пам’яті після лікування — звична річ, — пояснив він. — Астрід, можеш мені сказати, хто в нас зараз президент?

Запитання, здавалося, спантеличило її, проте відповіла вона без затримки.

— Обама. А віце-президент — Байден. Мені правда ліпше? Так буде ще довго?

— Ліпше й надовго, але поки що про це не думай. Скажи мені…

— Джеймі? Це справді ти? У тебе таке сиве волосся!

— Так, — сказав я. — Що не день, то сивіше. Слухай Чарлі.

— Я шаленіла за тобою. Грав ти добре, а от танцювати не вмів, хіба що під кайфом. Після випускного ми пішли вечеряти в «Старленд» і ти замовив… — Вона змовкла й облизала губи. — Джеймі?

— Я тут.

— Я можу дихати. Я знову можу дихати, насправді. — І вона заплакала.

Джейкобз, немов гіпнотизер на сцені, поклацав у неї перед очима пальцями.

— Астрід, зосередься. Хто тебе сюди привіз?

— Дж-Дженні.

— Чим ти вчора вечеряла?

— Слупом. Слупом і салатом.

І знову Джейкобз клацнув пальцями перед її очима, бо вона «попливла». Це змусило її кліпнути й відсахнутися. Мені здалося, що м’язи під її шкірою стають міцнішими й напинаються буквально на очах.

— Супом. Супом і салатом.

— Дуже добре. Що за двері в стіні?

— Двері? Я не…

— Ти сказала, вони заросли плющем. Сказала, що на тому боці — зруйноване місто.

— Я… такого не пам’ятаю.

— Ти сказала, вона чекає. Сказала… — Спантеличений вираз її обличчя змусив Джейкобза зітхнути. — Не зважай, люба. Тобі треба відпочити.

— Напевно, — погодилась Астрід. — Але чого мені насправді хочеться, то це танцювати. Танцювати від радощів.

— З часом потанцюєш. — Він погладив її руку. Робив це з усмішкою, але я здогадувався, що він глибоко розчарований її неспроможністю згадати ті двері й те місто. Зате я не був розчарований. Я не хотів знати, що вона бачила, коли таємна електрика Чарлі вихором промчала найглибшими закапелками її мозку. Не хотів знати, що причаїлося за потаємними дверима, про які вона казала. Однак боявся, що знаю.

Мати.

Понад паперовим небом.

Астрід проспала весь ранок і більшу частину дня. А коли прокинулася, то заявила, що дико голодна. Це неабияк потішило Джейкобза, і він наказав Нормі Ґолдстоун подати «нашій пацієнтці» сендвіч зі смаженим сиром і маленький шматочок торта, тільки зішкребти з нього глазур. На його думку, глазур була зайвою для її змарнілого шлунка. На очах у мене, Джейкобза та Дженні вона ум’яла весь сендвіч, заїла його половиною тортика і лише тоді поклала виделку на стіл.

— Хочу доїсти, — сказала вона. — Але вже не лізе.

— Почекай трохи, — порадила їй Дженні. Вона розстелила на колінах серветку і тепер вишукувала на ній невидимі порошинки. На Астрід вона поглядала лише крадькома, а на Джейкобза взагалі не могла дивитися. Звернутися до нього було її ідеєю, і я не мав жодних сумнівів, що вона радіє раптовим змінам на краще, які сталися з її подругою. Але було очевидно: те, що сталося в східній залі, вразило її до глибини душі.

• Предыдущая
• 71/88
• Следующая