Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/204
• Следующая

— Наші боги живуть у безднах, видом чорні, крилаті, з хвостами, вони літають під небо, слухають вашого бога і бачать, що то самі слова, від яких простому чоловіку — ніякого пожитку.

— Який же пожиток од ваших богів?

— Твій бог один, а наших багато. Твій на небі, а наші на землі. В кожній діброві, в кожнім гаю, на галявинах, біля струмків і озер, на пустищах і в полі, біля диму і колодязя. Твій бог, казав ти, пожертвував собою за людей, тепер він вимагатиме відплати за цю пожертву і буде жорстокий і невблаганний. А наші боги добрі, слухняні, мовчазні, покірливі. Не ми їм, а вони нам служать. Ми посилаємо своїх богів за здобиччю, за врожаєм, за погодою, за добром і щастям. А твій бог сам сидить на небі, а посилає людей, жене їх немилосердно по всіх усюдах, і не буде клаптя землі, де б він не утвердив своєї всемогутньої влади. Тому душі ваші спершу вкоротяться, тоді змізерніють, звинуться, як береста на вогні, і звугліють. А наші душі, як усміх дитяти, зостануться чисті, радісні і повні соків життя.

Я міг посміятися з діда. Допоки він випробовував мій сприт на ловах, здобичництві й нестомах, я відчував свій ущербок майже у всьому, коли ж довелося вгрібатися в землю, рятуючи дітей і жінок од лютого морозу, і моя молода сила перевищила дідову знемогу, я міг зверхньо споглянути і на самого діда Плюту, і на його богів.

— Кажеш, діду, ваші боги не женуть нікуди людей, не посилають, не переслідують. Та вони й не захищають їх! А наш бог і захищає і спасає людей. Для того й прийняв смерть, а тоді знову вернувся у світ.

— Чом же не порятував тебе твій бог від пожоги, яку вчинив твій брат? — спитав дід Плюта, і сам відповів: — Бо ти був неслухняний. Ми не присягаємо своїм богам, і ми всі — вільні. Ви ж попихачі в свого бога. А хто стане попихачем у бога, буде попихачем і в людей.

Ще недавно мовчав дід Плюта, коли я вихваляв свого бога, тепер мовчав я. Попихач? Згода. Залюбки стану попихачем, коли погоничем моїм буде Назимка.

Холодна, але яка ж прекрасна! Схожа на тонкі золотисті снігові «хвости», які несе над засніженим полем морозний вітер під зимовим сонцем. Вона — мов оте таємниче київське причастя під темноокими іконами, золотими лампадками, трепетом і захватом, і зима для неї ніби без печалей і лиха, бо й породжена Назимка заметілями, завірюхами, хурделицями, — летить, погрожує, лякає, але й кличе.

Весна барилася, і нам було тяжко, а дід Плюта вже вів мову про повернення до спаленизни над Дніпром, бо там і попіл під снігом дорогий і рідний.

— Чи не краще обживатися тут, біля Рудого струмка? — обережно поспитав я.

— Те місце заповідано нам предками.

— Ставити новий частокіл — це ж яка мука! А поставимо, знов присунеться хтось збройний і попалить.

— А ми знов городитимемо! На моїм віку це вже третя пожога. Палили дикі печеніги, палила княгиня Ольга, тепер, бач, Володимир.

— Не Володимир. Мого брата, з усього видно, послала, як і мене, княгиня, ромейська царівна. Мерзне вона в Києві тілом і душею, от і телесуеться.

Звідси не видко, хто посилав. Бачимо лиш вогонь, який нас спалює. А нам треба жити. Ось зійдуть сніги, йтиму в пущу значити дуби для частоколу.

— Навчиш і мене вибирати дерево.

— Нащо воно тобі?

— Коли ж ще спалять, то доведеться й мені отак…

— Хочеш зостатися з нами і бути смердом довіку?

— Вже зостався. Де тіло, там і душа, душі ж у всіх однакові: і в князя, і в дружинника, і в смерда.

Казав так, а сам уже давно збагнув, що душа не може без тіла. Безплотна — вона чиста і, може, прекрасна, але й нежива. Оживаючи, страждає, роздирається спокусами і гріховними бажаннями, та, може, це і є життя?

Я носив для Назимки і її матері воду з Рудого струмка, рубав дрова, добував дичину, готов був спати на морозі перед порогом їхньої землянки, виритої моїми ж руками, тепер щодня ми з Назимкою перемовлялися хоч кількома словами, та й то вже була радість для мене; закутана в кожуха, дівчина світилася до мене тільки вузьким клинчиком лиця і зеленими очима, але здавалося, що більшого щастя не може й бути для смертного чоловіка.

Пригрівало сонце, земля і пуща звільнялися від снігів, ріка і ручаї — від криги, молоді бруньки народжувалися на деревах, повітря шумувало, мов зелене пиво, люди скидали з себе тяжку зимову одіж і ставали легкими, зграбними і довірливо-приступнішими. Я вжахнувся, побачивши, як Назимка босоніж пробігла по ще не відталій землі до Рудого струмка.

— Навіжена! Що ти робиш?

А сам не міг відірвати погляду від тих молодих ніг, коли ж наздогнав Назимку і вхопив за руку, щоб затримати дівчину, вернути в тепло, якась незнана сила, мов небесний грім, вдарила мене, і я безпорадно закляк на місці, а мерзла земля обпікала тепер не Назимчині босі ноги, а мої взуті.

Назимка глянула на мене мовчки з своєю звичною зухвалістю, але руки не відняла. Руки з’єднували нас між собою і з усім світом, переплетені пальці були — мов переплетені долі.

— Назимко! — прошепотів я. — Наз…

— Чого тобі? — ледь розхилила вона уста в усміхові.

Туга моя була безмежна і нестерпна. Прийнявши нового бога, я втратив був найдорожче: свою любов. Не знав тоді, що нова віра, як новий нашийник собаці: тримає міцніше за старий — не зринеш. Цілі віки під знаком нової віри, а чи поможе вона відшукати істину? Може, істина відкривається тільки жінкам, які стоять біля брам життя, а ми приречені жити, як розгублена невіста на оглядинах: одне око далеко бачить, а друге близько, і обоє дивляться в різні боки. Душа не може без бога, а коли жінка і є тим богом? Ніхто не знає. Любов летить над землею на ангельських крилах, а ми лишаємося на землі навіки. Стоїмо на ній, вгрузаємо обома ногами, і ніхто й ніщо не відірве нас од неї. Та й навіщо?

Треба було б сказати Назимці, як я її люблю, як замінила вона мені всіх богів, лягти їй під босі ноги, щоб не обпікала її мерзла земля, а я сказав зовсім не те:

— Вже дід Плюта навчив мене вибирати дуби на частокіл і значити їх. Підеш зі мною до пущі поглянути?

— Діждусь Купала! — сказала вона.

— Далеко ж як!

— Хіба я не близько?

І блиснула на мене очима, а очі — мов зелені свічі між густих ялин.

Ой, вербо, вербице,

Час тобі, вербице, розвиватися…

Чи нам треба було ждати Купала?

То в Києві, городах, селищах, де людей тьми цілі, де люди шукають одне одного, мов сонні або сліпі, де треба вибирати, приворожувати, копати тирлич-зілля, варити його, примовляти чарівні слова: «Тирлич-тирлич! Ти до моєї доні дев’ять хлопців поклич, з дев’ятьох — вісім, з восьми — сім, з двох — одного, — то їй суджений, нерозгуджений».

А тут ми були одне для одного, ось я для Назимки, а ось Назимка для мене, і немає більше нічого, ні людей, ні богів, ні вищих сил, бо всі вищі сили — в нас самих, в наших молодих тілах і молодих душах.

Ми пішли до пущі, не змовляючись. Я підстеріг Назимку, як вона збирала квіти, а вона дала підстерегти себе. Мовби вгадавши моє затаєне бажання, Назимка була в широкій білій сорочці, боса, з розпущеним волоссям, легка і летюча, а на мені за зиму вже давно все зітліло, і тепер я був напівголий, з тілом хоч і міцним, як залізо, але вимученим і осхлим на вигляд. її ж тіло під широкою білою сорочкою було безбереге, як ріка в повінь.

— Подивишся на мої дуби? — спитав я пошепки. Вона звела на мене злукавлені очі і не відповіла.

— Візьму тебе за руку, щоб не загубилася в гущавині.

Знов вона не відповіла, але й руки не відібрала у мене. Сонце впало на мене, наповнило мої зіниці, голову, переповнило мене всього, і вже не червоне кружало з ранкового неба, не золота призахідна куля, що спускається на ліси, а вогняно-рожевий плід пожадання, крилата палаюча колісниця, що підхоплює тебе і несе в безвість.

Хто кого вів? Хто кого звіз?

Мої юні вуса і лоскіт її пречистої шкіри від моїх доторків.

Хто кого лоскотав?

Тут була таємнича поплутаність лісових стежок, поле і ріка, шум морських хвиль і клекіт битви, все, що я пізнав, чого зазнав, все злилося в цих м’яких сильних губах, які впокорили мій буйний дух, позбавили свободи і водночас наповнили її справжнім безміром.

• Предыдущая
• 18/204
• Следующая