Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/204
• Следующая

Назимка підійшла до мене, тихо сказала:

— Поможеш нам з матір’ю.

Я нічого не міг збагнути.

— Хіба не знаєш? — здивувалася вона. — Як стемніє, втікаємо.

— Всі?

— Хочеш — зоставайся. Спалять тебе тут, як і все.

— Хіба палитимуть?

— Не відчинимо брами до ночі — підпалять. Вже он роблять примет біля частоколу, тягнуть хмиз, паліччя, сухостій з бору.

— Куди ж утікати?

— В пущу. Поведе дід Плюта.

Я мало не сказав, як бачив її всю в білому на чорному ведмеді в золотому полі ніжноцвіту. Та тепер збудеться. Хоч і не серед золотих квітів і не в тонкому білому вбранні, а по глибоких снігах, закутану в товсті кожухи, везтиму я Назимку, всадовивши на ведмежу тушу, хоч і на край світу!

Молодий я тоді був і дурний і ще не відав, що мене жде попереду.

Крізь великий прокоп плютяни вийшли в холодну темряву під далекі кручі дніпровські, винесли хто що здужав, вивели трохи домашньої живності, позоставивши в селищі всіх собак і мого коня.

Розпачливо вили нещасні пси під дике стуготіння вогню, що пожирав непробивний частокіл, жалібно іржав мій кінь на припоні, скаржачись на мою жорстокість, а жорстоким був не я, а мій старший брат Несміян, який палив не тільки мого коня, а й мене, свою рідну кров, і не знав ні жалю, ні вагання. Ми вже будемо далеко в пущах, коли стане мій брат на попелищі і погляне на те, що скоїв. Що ж здобув вогнем і жорстокістю? Купу попелу і обгорілі кістки? Воістину, як сказано в писанні, про яке мені дано буде довідатися лише згодом: «Що за користь людині, коли здобуде весь світ, а занапастить душу свою?» (Марк, 8, 36).

Не було Щедрого Вечора в плютян. і ми з дідом Плютою даремно старалися, впольовуючи ведмедя на святки. Щоправда, м’ясо знадобилося в нашій нужді, а сиру шкуру ще треба було висушувати біля вогнищ, які ми палили вдень і вночі, самі зігріваючись біля них і прогріваючи замерзлу на камінь землю, щоб легше було довбати її для нових наших жител. З теплих прихистків вигнано нас на лютий мороз, і ми заривалися тепер у землю, мов звірі, видовбували нори, прикривалися ялиновим і сосновим гіллям, допоки спорудимо якісь землянки, де вдасться зберегти тепло і людський дух.

Старе й мале запекло довбали холодну землю, і я довбав разом з усіма, а може й поперед усіх, усі гірко плакали за втраченим життям і співали на нові надії, і я хоч і не плакав з ними, зате співав з вірою і ублаганнями:

Щоб у полі — врожайно,

Ой, Даждьбоже!

На току буйно, в пасіці — рійно,

Ой, Даждьбоже!

У дворі збройно, в коморі — повно,

Ой, Даждьбоже!

А в домі склінно на челядоньку,

Ой, Даждьбоже!

На дворі щастя на худібоньку,

Ой, Даждьбоже!

На худібоньку рогатую та ще й дрібную,

Ой, Даждьбоже!

Хай же вам буде бог у дорозі,

Ой, Даждьбоже!

На кожнім броді, на перевозі,

Ой, Даждьбоже!

Ми вас віншуєм щастям-здоров’ям,

Ой, Даждьбоже!

Приречені на спаленизну, ми, хоч і порятувалися, були холодні й голодні, в плачах, скорботі й знемозі заривалися в байдужу землю, щоб знайти бодай тимчасовий прихисток, самі вперто жили надіями і, ридаючи, все ж виспівували:

Ой, опустились в глибоке море,

В глибокеє море, на самеє дно,

Винесли звідти три пожитоньки.

Перший пожиток — озимеє жито,

Озиме жито людям на хлібець.

Другий пожиток — світлу водичку,

Світлу водичку та й на земельку.

Третій пожиток — зелену траву,

Зелену траву для худібоньки…

Я вже давно забув про княжі пива-меди, про мідні столи, золоті й срібні ложки, не був я вільним і веселим огнищанином княжим і не згадував про те, бо добровільно, без примусу, може, й з якоюсь дивною радістю став смердом, заволохатілим, зачучверілим, мовби й навіки закопаним у землю, та то лиш моє тіло, а душу свою я оберігав всіляко, не давав забруднитися, підіймав її над своєю недолею, і душа моя в незлагодах того нещасного Щедрого Вечора вперто і дзвінко виспівувала:

Ой, рясна-красна

Калина в лузі,

Ой, Даждьбоже!

А ще найкраща

Назимка в батька,

Ой, Даждьбоже!

По воду йшла,

Як зоря сіяла,

Ой, Даждьбоже!

З водою йшла,

Як бджілка гула,

Ой, Даждьбоже!..

Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу — я лагідно відтрутив дівчину плечем, набрав повне відро, видобув його з криниці, відчепив од поворозу і мовчки поніс поперед Назимки. Вона йшла позаду зовсім нечутно, але я знав, що вона ось тут, і неголосно сказав:

— Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.

— До мене чи по мене? — насмішкувато поспитала вона.

— А коли й по тебе — то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя — тут нидіння.

— Приїхав, щоб сказати мені про це?

— Може, й для цього.

— Коли б же сам, а то присланий.

— Звідки знаєш?

— Здогадалася.

— і не поїдеш зі мною?

— Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм князем, а я стережу вогнище і палю лучиво, і мені любо так. Вже мені не перемінитися.

— і ради мене? А я б за тебе готов світ оддати!

— Не оддав же. Та й не треба мені. Я геть мала для світу.

— Аби ти тільки знала, яка ти! Заступаєш мені все суще, землю, небо, хмари і сонце, теплі дощі й пташині переспіви… О, боги наші предковічні, чому не поможете мені знайти слів!

— Слова не поможуть! — засміялася вона, відбираючи в мене відро з водою. — Нащо слова, коли треба жити?

Вона не знала, що новий мій бог — всуціль із слів, бо слова помагають людині жити. Щоправда, новий бог принесе слова, які перекалічать наше життя на віки цілі, і слова ті; «гріх, провина», та ми тоді ще тішилися блаженством незнання і раділи всім словам, як діти. Я не забував нового бога не так з вірності, як з молодечої впертості, і що тяжче мені доводилося, то частіш я хрестився, дивуючи діда Плюту, а падаючи в постіль, виснажений, скімлення в кожній жилочці, все ж знаходив силу, щоб пробурмотіти нічну молитву, якої навчив мене мій брат Несміян: «Отче наш іже єси на небесах да святиться ім’я твоє да пріідет царствіє твоє да будет воля твоя яко на небесі і на землі хліб наш насущний даждь нам днесь і остави нам долги наші яко же і ми оставляєм должником нашим і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого».

Дід слухав і чудувався:

— Що то за мова?

— Молитва.

— Навіщо?

— Щоб злагіднити бога.

— Богів треба бити, щоб вони нас злагіднювали.

— Ваших, може, й треба, а до мого — тільки молитися.

— Ще не забув нового бога?

— Чоловік не пес, щоб бігати від одного двору до другого.

— Вже ж побіг раз.

— Тепер не побіжу.

Він був надто суворий, щоб когось хвалити, та на його похмурому від вічних клопотів лиці, здавалося мені, мовби просвічується ледь помітна іскорка. Може, для мене та іскорка?

Нова віра рветься витіснити з серця віру давню, але людина легко і просто не піддається, вона починає жити розполовинено, вклоняється богові новому, не забуваючи й про старих, і згодом ця боротьба кінчається тим, що дві великі сили мовби взаємно знищуються, людина стає вільною від них, але з порожнечею в душі, а без бога в душі скільки можна прожити?

Через багато днів дід Плюта сказав мені:

— Тепер я знаю, навіщо ти щодня повторюєш свої дивні слова.

Нужда й недоля збила всіх плютян у твердий клубок, вже тепер і я зрання до ночі був біля Назимки, то їй у помочі, то вона моєю помічницею, ми розповзалися по своїх убогих землянках тільки на короткий сон, а тоді знов були вкупі, дід Плюта втрачав свою владу наді мною, я слухав його майже зневажливо.

— Що ж ти знаєш, діду?

• Предыдущая
• 17/204
• Следующая