Выбери любимый жанр

Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 9


Изменить размер шрифта:

9

— Ні, вода дуже далеко від нас, — тихо сказав він.

— А якщо ми прориємо, розширимо прохід? — спитала Шушик, яка найбільше страждала від спраги.

— Всюди каміння, як ти тут прориєш?.. Ні, треба придумати щось інше. Добудемо вогонь, буде й вода. Поки ще не стемніло, треба якнайшвидше зібрати паливо. Ну, чого носи повісили? Мерщій!

Але підганяти хлопців не було потреби. Вони й самі добре розуміли, що їх життя залежить тепер від вогню.

Розділ сьомий

Про те, як хлопцям хотілося мати могутні руки первісної людини

Чи то Саркіс стомився, чи його охопив розпач, але з місця він не рушив.

— Навіщо йти кудись збирати паливо, — заперечив він, — коли в нас немає сірників?

— Такий порядок. Спочатку ярмо купують, а потім биків, — сказав Гагік, підморгнувши Шушик, і слідом за Ашотом вийшов з печери.

Видершись на дубок, Ашот почав обламувати сухі гілки. Сніг посипався на Саркіса, який все-таки вийшов з печери і тепер мовчки стояв під деревом.

— Піди краще обламай гілки з тої низенької ялинки, — крикнув з дерева Ашот. — Чого ти стовбичиш, наче шампур[7] проковтнув?

Але не встиг Саркіс і поворухнутись, як Асо вже був коло ялинки, з коренем вирвав її і потягнув у печеру.

Шушик воювала з кущем терну, але як не старалась, їй не вдалося відламати й гілочки. Холодний сніг боляче обпікав худі, тоненькі пальці.

— Міцний кущ, хушке Шушик, облиш, поколе пальці, — лагідно сказав дівчині Асо. — Іди сюди. Візьми оцю гілку і оцю, тягни їх до печери.

Пастух Асо все своє недовге життя провів на лоні природи і тепер відчував себе в своїй стихії. Він вилазив на покриті снігом виступи скель, ламав у розколинах кучеряві карликові ялинки і, кидаючи вниз, кричав:

— Хушке Шушик, кидаю!..

Гагік вступив у боротьбу з старим пнем і, весь мокрий від поту, бурмотів:

— Ну, я ж тобі скручу в’язи…

Пеньок так і не піддався Гагіку, і хлопець, правда, не дуже сумуючи, кинувся збирати сухе листя й хмиз у розколинах та щілинах скель.

— Ну, чого ви позалазили в ці дірки? — розмовляв з галуззям Гагік. — Ходімо зі мною, зігрієте царя природи — людину…

Наскладавши під стіною печери величезну купу хмизу, хлопці й Шушик посідали кружка і почали радитись, як роздобути вогонь.

— Ні в кого з вас часом не завалялися сірники? — спитав Ашот.

Усі мовчки обшукали кишені. Нема жодного!..

— Ех, батьку мій!.. Якось я спробував курити, а він гарненько мене відлупцював… — поскаржився Гагік. — А дозволив би, то ми не страждали б сьогодні від холоду… Ашот, клянусь, нікому не скажу, якщо тій куриш. Виймай сірники!.. — раптом звернувся він до товариша.

Той знітився і почервонів:

— Перестань дурниці базікати…

Але Гагік невгавав:

— Якщо ти не куриш, то чого спочатку зібрав паливо, а тоді почав думати про вогонь?.. А може, спробуємо добути вогонь так, як це робили первісні люди?.. Як у підручнику написано…

— Видно, нічого іншого не вигадаємо… Доведеться… — погодився Ашот. — Візьміть по два сухих сучки ялинки і починайте терти їх один об другий…

— Хіба руками викрешеш з них вогонь? — не вірилося Шушик.

— А плов ти руками їси? — кинув Гагік.

Жарт цей додав сили юним мандрівникам. Вони заходилися добувати вогонь тертям — простим, але важким способом наших предків…

Асо почав нишпорити у своїй чабанській торбині і знайшов сухого гриба, якого він кілька днів тому висушив у гарячому попелі, щоб віддати батькові для розкурювання люльки.

— Ви робіть по-своєму, а я по-своєму, — сказав він товаришам. Спочатку Асо розкришив гриба. Потім знайшов у печері кремінь, настругав ножем скіпок і смолистих гілочок і додав до них трохи вати з свого піджака. Сівши навпочіпки обличчям до стіни, хлопець почав викрешувати іскри.

— Три, Саркіс, три сильно, бо так ми вогню не добудемо, — заохочувала товариша Шушик.

Але у неї самої нічого не виходило. А глянувши на вкрите потом чоло Ашота і його груди, що високо здіймалися від прискореного дихання, вона почала втрачати віру в успіх цієї справи. Так, мабуть, вогню не добути…

— Нічого не виходить, — важко дихаючи, нарешті признався Ашот. Йому соромно було глянути в очі товаришам.

— Так, це, певно, важче, ніж їсти мацун[8], — погодився Гагік. — Але для того, щоб добути вогонь первісним способом, треба мати і руки первісної, людини… А у нас?.. — І він простягнув уперед тонкі довгі пальці. — Наші руки звикли тримати лише ручку… От до чого доводить писанина…

Вони знову посідали мовчки; кожен віддався своїм невеселим думкам.

Десь у кутку печери капнуло. Раз, вдруге… Очевидно, сніг надворі починав танути. Але тут, під похмурим кам’яним склепінням, було так холодно, що Шушик уся тремтіла.

Ашот підвівся і роздратовано викинув камінь, що потрапив йому під ноги. Він був страшенно стурбований невдачею з добуванням вогню. «Чрихк, чрик!» — доносилося з кутка печери.

— Що ти там робиш, Асо? — спитав Ашот. — Нічого не вийшло?

— Ні, — винувато озвався пастух. — Кремінь не годиться…

Довго панувало напружене мовчання. Всі розуміли, що без вогню вони можуть загинути в цій холодній печері. Хоч би один сірник!

— Чого ж ми сидимо без діла? — нарешті порушив мовчанку Ашот.

І, взявши в руки дві палички, він почав запекло терти їх одну об одну. Йому допомагали інші, терли доти, поки вибились із сил. Нарешті, на гілочці, яку безперервно тер своїми мускулистими руками Ашот, з’явився димок і запахло горілим.

— Ну, як, по-твоєму? Можна руками добути вогонь? — переможно глянув Ашот на Шушик.

Запах горілого посилювався, і це підбадьорювало товаришів. Вони по черзі кинулись допомагати Ашоту. Але всі зусилля були марні. Вогонь не з’являвся…

Остаточно знесилившись, Ашот мовчки сів на холодну долівку.

— Хіба так вогонь добувають? Тільки й умієте гучні слова проголошувати! — почувся раптом голос Саркіса.

— А як? Адже так робили первісні люди, — спалахнув Ашот. У нього навіть руки тремтіли від утоми.

— Первісні люди!.. Знайшов з ким рівнятись! Фізику ти вчив? Ану, поясни за законами фізики, чому ніхто з нас не добув вогню тертям і що ми повинні зробити, щоб добути його?

Ашот нічого не міг відповісти. Він завжди думав, що Саркіс не цікавиться фізикою!.. Що ж йому тепер сказати?..

Якби в печері було зараз світло, Ашот міг би побачити глузливий погляд Саркіса.

— Поле тертя у твоїх паличок занадто велике, ось що! Тому вони тільки нагріваються, а вогню не дають… — пояснив Саркіс тоном ображеної людини. — Ти б у товаришів спитав спочатку, а потім уже давав команду.

Зауваження було доречним. Та хіба Ашот міг здатися?

— А малюнок у нашому підручнику про що говорить?

— Говорить про те, що ти не знаєш, як добути вогонь, — різко відповів Саркіс. — Треба спочатку в гладенькій дощечці висвердлити заглиблення, вставити в нього кінчик палички і тоді швидко крутити його долонями. Таке тертя двох поверхонь буде в п’ять разів менше, ніж було в тебе, а результати — в п’ять разів більші. Зрозумів? Пересвідчився тепер, що первісна людина краще, ніж ти, знала фізику?.. І не з книжок, а з практики.

На цей раз Ашот мовчки проковтнув образу.

— А де ж я знайду таку дощечку? — пробубонів він, Перебираючи галуззя. — Хоч би ніж був, щоб вистругати. Тьху ти чорт, нічого у нас нема… А що ти там робиш, Асо?..

Асо, зігнувшись, щось шукав. Він нагріб з долівки уламки каміння, підійшов до виходу, переглянув їх один за одним і… викинув. Потім вийшов і зразу ж мало не по пояс загруз у крихкому, м’якому снігу.

— Куди ти? — гукнув йому навздогін Ашот.

— Мені чорний кремінь потрібен… з гострим краєм…

— Так би й сказав. Гагік! За мною! Шушик, вийди погрітися на сонечку.

вернуться

7

Шампур — рожен, на якому готують шашлик.

вернуться

8

Мацун — кисле молоко (вірм.).

9
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело