Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/90
• Следующая

Загорнувши сир в лаваш так, що вийшла довга трубочка, Асо почав апетитно уплітати її. Решта мандрівників теж не відстала від нього. А Бойнах, висолопивши червоного язика, очікувально заглядав у вічі то одному, то другому…

Голод трохи заспокоїли, але після солоного сиру страшенно хотілося пити. Хлопці пригорщами хапали сніг і ковтали його, турботливо попереджаючи один одного, що їсти сніг небезпечно.

Певно, від того, що вони попоїли, а перед цим майже не спали цілу ніч, повіки самі почали злипатися: мандрівників зборював сон. Вони подрімали кілька годин. Їх розбудив радісний вигук Ашота:

— Вставайте, хуртовина стихла!..

Всі посхоплювались, протерли сонні очі, розправили затерплі ноги й руки.

— Ой, як у мене закололо в боці, — поскаржився Гагік. — Хто ще захворів? Підніміть палець!

Всі почували себе розбитими. У кого й справді кололо в спині, хто почав чхати і кашляти, але — дивна річ! — ніхто не захворів серйозно. Чи то позначилася деяка звичка, чи, може, в таких випадках організм мобілізує проти холоду і знегод усі свої внутрішні сили?

Тільки Саркіс був у гіршому стані. У нього кололо в боці, хлопцеві було важко дихати, а спина — як він сам висловився, наслідуючи дорослих айгедзорців, — задубіла.

— А мені так ніс заклало, як хворому баранові, — спробував пожартувати Ашот.

— Виходить, козел вчасно поцупив твою шапку, — відгукнувся Гагік. — Ну, нічого. З холодною головою людині легше думати… Давайте-но спробуємо вилізти з цієї тюрми, подивимося, що робиться на білому світі.

Першим вийшов Ашот. Але не ступив він і двох кроків, як провалився по самісінький пояс у сніг. Глянувши на ущелину, на гори, хлопець мимохіть заплющив очі, навколо все було вкрите білим саваном, стояла мертва тиша, наче сніг сховав під собою не тільки скелі, а й усе живе.

В серці юних мандрівників почала згасати надія…

Про те, як скрута, не барячись, почала добиватися в двері

Так, хуртовина вщухла, але навкруги лежав холодний, глибокий сніг. Куди тепер податися? Назад, в ущелину, чи вперед, на волю. Останнє було привабливіше, та навряд чи можливе. Не наважуючись вирушати, юні мандрівники оглядали Диявольську стежку.

З-під глибокого снігу лише подекуди виднілись камені на нижньому краї Диявольської стежки і ті місця, де вона, розширюючись, переходила в невеликі тераси. Туман розійшовся, однак день був сірий, похмурий.

Вечоріло.

— Ходімо назад. Спробуємо знайти хоч якусь печеру, — запропонував Ашот.

— Хіба не додому підемо? Знову спатимемо на камінні? Я пити хочу, Ашот… — сумно промовила Шушик.

— Підшукаємо місце для ночівлі. А завтра побачимо, що буде… Не втрачай надії, Шушик, потерпимо ще ніч, а завтра або самі виберемось, або нас знайдуть. Ну, беріться ж за руки, ходімо!

Бойнах, здавалося, зрозумів намір Ашота і перший кинувся вперед. За ним, промацуючи стежку своєю палицею, обережно ступав Асо, і по його слідах товаришам було легше йти.

Діставшись до кінця стежки, вони скочили з схилу вниз, на рівне місце, і полегшено зітхнули: тут хоч можна було не боятися, що скотишся в провалля. Але куди йти далі?

— Ходімо переночуємо на кам’яних квітах, — жартома запропонував Гагік.

— А де ж квіти, Асо? Ти їх покинув? — раптом зацікавилась Шушик.

— Як? Я ж їх для тебе зібрав, — сказав хлопець і густо почервонів.

— Ні, твій килим з квітів, — втрутився Ашот, — дуже твердий. Краще ходім у ту печеру, де ми гадюку знайшли.

Товариші приєдналися до цієї пропозиції. Справді, Зміїна печера, як вони її назвали, була досить глибока й зручна для того, щоб перебути в ній якийсь час.

Провалюючись по пояс у сніг, мандрівники почали здиратися вгору, до ріденького гайка, що дрімав під скелями.

Попереду знову біг Бойнах. Він наче плив по хвилях, то зникаючи в снігу з головою, то виринаючи на поверхню. За собакою йшов Асо, спираючись на палицю і пробиваючи шлях товаришам.

Саркіс плентався останнім. Він ступав уже прокладеним шляхом, але й це мало радувало його. Каміння, що лежало під снігом, потрапляючи під ноги, загрожувало звалити його в провалля. Щоразу, перечепившись, він голосно охкав, боязко озирався на всі боки, струшуючи з себе сніг, і проклинав Ашота, через дурні примхи якого товариші потрапили у таку біду.

— Ходімо швидше! Треба зігрітися, — вигукнув Ашот.

І справді, коли друзі напружили свої сили й пішли швидше, їм стало тепліше і веселіше. Але всім страшенно хотілося пити. Мучила спрага.

— Їсти сніг суворо забороняється! — категорично заявив Ашот. — Потерпіть, скоро знайдемо воду.

Мандрівники підійшли до підніжжя скель, згромаджених коло задньої ущелини. Тут росли невисокі дубки, на їх кривих і корявих гілках лежав лапатий сніг. Здалеку дерева здавалися незграбними білими наметами.

Розгрібаючи сніг, хлопці піднялися до Зміїної печери. Вона могла бути непоганим житлом: високі склепіння, гладенькі стіни й долівка, вузький вхід. У глибині печери виднівся якийсь прохід, куди зразу ж метнувся Асо. Незабаром звідти долинув його голос:

— Хлопці, воду знайшов!

Але шум води долинав звідкись здалеку, і Асо навпомацки в темряві ніяк не міг туди добратися. Він ткнув своєю палицею вперед, але даремно — кінець її залишався сухим.

Юні мандрівники сіли під стінами печери і деякий час мовчали. Вони відчували, що треба обговорити становище, і скоса поглядали на Ашота.

— Давайте приготуємо на ніч постелі, щоб не застудитися. Це перше, що ми повинні зробити, — сказав Ашот. — Вставайте, відпочили, й годі.

Ніхто не спитав, з чого ж можна зробити постелі. Кожен догадався, що вчорашній вітер зірвав з дерев листя, і його треба було тепер назбирати.

Але Ашот зупинився біля низенької ялинки з коротким і тонким стовбуром. Від самого коріння і до верхівки дерево було вкрите зеленою ніжною хвоєю. Здалеку воно нагадувало невелику купу зеленої трави.

Ашот струсив з гілок сніг і почав їх обламувати.

— Це будуть наші пружинні матраци, — сказав він. — Зрозуміли? Ну, ламайте!

Хлопці взялися до роботи і, наламавши хто скільки зміг, принесли гілки в печеру.

Раптом Шушик радісно закричала:

— Асо, йди сюди! Поглянь, скільки я тут листя знайшла!

Під кам’яним карнизом скелі листя лишилося таким сухим, що вислизало з рук Шушик, коли дівчина набирала його в оберемок.

— Почекай, хушке Шушик, так нічого не вийде, — лагідно сказав їй Асо. — Набери в мій піджак, а я зніму сорочку і зроблю мішок.

— Друзі нанесли в печеру стільки листя, сухої трави й різного хмизу, що Гагік, умостившись на свій матрац, потонув у ньому, як у м’якій перині.

— От здорово! — вигукнув він. — Якби ти, Ашот, дав нам ще вогонь, воду і хліб, я ніколи не пішов би звідси. Я й так уже думав, як би втекти від математики…

Вогонь, вода, хліб! Цими трьома словами Гагік точно висловив потребу всіх товаришів, власне, мінімальну потребу всіх людей. «А що коли допомога з села надійде не скоро? А може, для розчищення шляху треба буде багато днів. Як вони проживуть тут без вогню, води і хліба?» тривожно подумав кожен з мандрівників.

Сьогодні вони трохи підкріпилися. Можна терпіти. А як перенести холод і спрагу?

Ашот поліз в глиб печери, звідки ледве чутно долинало дзюрчання води, але зараз же повернувся.

• Предыдущая
• 8/90
• Следующая