Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/97
• Следующая

— Якому Хабібуліну?

— Приповідка така в мене є — із чоловіком зручно, та й з подругами… Коли вони починають мені напускати туману, то я відповідаю їм: «Розкажіть Хабібуліну» — і вся розмова…

Степанов усміхнувся:

— А що, справді зручно…

Дуже зручно, подумав він, термін — це економія часу… Будь прокляте моє відчуття часу, воно передалося Бембі, вона поспішає виразити себе і через те завжди поспішає, а я на неї ображаюсь, коли вона приїздить до мене ненадовго, я щохвилини відчуваю, як їй не терпиться повернутися до себе й стати до мольберта… А взагалі світ вичислено більше на загальне, ніж на часткове… Коли я ще можу приховати образу, то Ігор не зможе, він не готовий до того, щоб прийняти її нелегку індивідуальність… Він ще своєї індивідуальності не виділив із загального, не мучить себе чеканням тієї хвилини, коли стане до свого мольберта, він такий непоспішливий і спокійний, він так довго, докладно й нудно говорить… Справжня зануда — це та людина, котра на запитання «як поживаєш» страшенно довго розповідає… Вона пообіцяла не одружуватися з ним, і я не смію їй не вірити… Але ж її може «занести», подумав Степанов, так уже траплялося, і це була скрутна для мене пора, я не знав, як повестися, і лише мати та її давні подруги впливали на Бембі, жінка піддається жінці або ж коханому, а я батько, я власність, данність, своє…

— Увага, увага, починається посадка на літак рейсом до Парижа. Атансьйон, атансьйон…

— Підрахуйте, будь ласка, збитки, — сказав Степанов, — за мою душу…

— Одну хвилинку… Три дев’яносто… Дякую… Коли повернетесь?

— Думаю, впораюся за місяць.

— Хай щастить вам, товаришу Степанов.

— Спасибі.

— А що тепер пишете?

Степанов перегнувся через стойку бару й тихо прошепотів:

— Мені здається, муру… Списався…

Як завжди, в Прес-центрі на Плас де Насьйон у Шьоньофі було гамірно, багатомовно, метушливо й весело; панувала атмосфера довір’я: люди, які дотримувались найрізноманітніших поглядів і представляли як праві, так і ліві газети, підсідали один до одного без упередженості, обмінювались — звичайно ж виважено — інформацією; сперечалися, але не для того, щоб обстоювати лише свою правоту, а насамперед бажаючи послухати думку колеги, його докази; пили каву; дехто (це було видно з пом’ятого обличчя) підправлявся пивом; у холах, кафе і барах розмовляли, жартували, сперечалися, кепкували один з одного японці й росіяни, французи й американці, поляки й нікарагуанці, чехи й китайці, сенегальці й угорці; в невеличких кімнатах, орендованих найбільшими інформаційними агентствами й газетами, радіо— і телевізійними компаніями та журналами, тріскотіли телетайпи, зі скреготом викидаючи інформацію; цокотали друкарські машинки; до цієї ритміки діла швидко звикаєш і невдовзі вже не відчуваєш її неминущої насолоди; лише поїхавши звідси, починаєш розуміти, що саме тут минули чудові години, дні чи роки твого життя.

Сьогодні, як і завжди, журналісти, акредитовані в Прес-центрі, розпочинали свій день з перегляду газет та журналів, які надійшли вночі; найважливішу інформацію вирізували гострими, немов хірургічними, ножицями, решту сторінок кидали в кошики; з мільйонів слів, виданих комп’ютерною швидкістю телетайпів, спритні газетярі відзначили гнівне інтерв’ю шведського прем’єра Пальме, повідомлення ЮПІ про авіаційну катастрофу на Бермудах, коротку заяву про майбутнє республіки Гаривас, зроблену лідером нового уряду полковником Санчесом, який повалив олігархічну диктатуру, і, нарешті, повідомлення про нараду, що закінчилася в Мілані, де зустрілися представники найбільших концернів світу, які здійснювали свої проекти в країнах, що розвиваються; фотослужба Франс Прес розповсюдила знімки, на яких було зафіксовано в дружньому потиску рук магнатів Баррі Дігона, Леопольдо Граціо, Дейва Ролла і Фріца Труссена; наводилися цитати з їхніх заяв. «Ми добре й дружно попрацювали, це була конче потрібна зустріч, — сказав репортерам «Вашінгтон пост» Дейв Ролл; «Наші відверті розмови ще раз підтвердили всьому світові єдність американо-європейської концепції економічного розвитку», — підкреслив у бесіді з кореспондентом «Ді вельт» Леопольдо Граціо; «Коли я обговорював наші проблеми з моїми молодими друзями Граціо, Роллом і Труссеном, — заявив кореспондентові Ассошіейтед Прес Баррі Дігон, — мені прийшла в голову досить-таки цікава думка: «А чи не пора тобі на смітник, стара калоша? Народилося покоління нових бізнесменів, і треба сказати собі відверто: вони розумніші за тебе, мобільніші й точніші». Словом, я відлітаю до Нью-Йорка з відчуттям солодкого суму, як це буває в людей мого віку перед тим, як прийняти кардинальне рішення».

Робота банків і корпорацій, втягнутих у систему багатонаціональних компаній, зорієнтованих на воєнний бізнес, планується — з тими чи іншими корективами — таким чином.

Керівник концерну — особливо якщо концерн став імперією — займається питаннями глобальними, намічаючи разом з найближчими помічниками) поєднання інтересів підприємства з геополітичною тенденцією держави.

Коли в світі виникає кризова ситуація, керівник визначає лінію, пропонуючи кілька імовірностей для компромісу. У тому разі, коли мирний вихід неможливий, починає працювати ланцюг.

Як же це робиться?

Заступник керівника — як правило, він відає питаннями дослідження кон’юнктури — доручає найбільш довіреному співробітникові, зв’язаному з науковими установами і університетами, запитати кілька моделей виходу з незваної кризової ситуації, де не позначені ні конкуренти, ні режими, які перебувають в опозиції щодо прагнень їхніх власників, ні партії, які виступають з критикою їхньої щоденної практики. Моделі доручають розробляти тим університетам, де на ключових постах сидять люди, зацікавлені в перемозі концерну, тому що вони або є власниками його акцій, або в концерні працюють їхні близькі, або, зрештою, вони одержують щомісячну дотацію й незриму підтримку в особистому бізнесі.

Модель — безіменна, сугубо теоретична — нікого не ставить в скрутне становище; слова «усунути», «скомпрометувати», «підвести до грані економічного краху», «сприяти інтервенції» застосовуються не до конкретних імен президентів, прем’єрів, державних секретарів чи міністрів оборони, ні, модель — вона і є модель, абстракція, фантазуй собі на здоров’я, ніяких оглядок, адже йдеться не про конкретних людей, а про схеми, твір на вільну тему, це ж цікаво!

… Після того як кілька моделей одержано, досліджено, вичислено на комп’ютерах і довірений співробітник зупинився на одній, з його погляду оптимальній, він передає свої рекомендації в непомітний тихий сектор «обліку інформації».

Один із співробітників цього сектора має постійний конспіративний контакт з фірмою, створеною на гроші, вкладені як концерном, так і синдикатом, тобто мафією.

Саме на стику цього контакту фантазія професорів з університетів та науково-дослідних інститутів на тему «усунути» набуває плоті й крові, бо помічник президента цієї фірми має, в свою чергу, таку людину, котра тримає на зв’язку тих, хто дає команду терористам.

У тому разі, коли операція пройшла успішно і бажаного досягнуто, але стався витік інформації або ж задумане з якихось причин провалюється, то і президент, і керівник концерну, і (з деякою натяжкою) директор ЦРУ сміливо дибляться у вічі телекамер, спрямованих на них у сенатських комісіях: вони нічого ні про що не знали. Коли ж їм викладають факти, то вони відповідають, що не треба плутати самодіяльність безвідповідальних співробітників «нижніх поверхів» управління, котрі самовільно, без консультацій вжили авантюрних заходів, що не мають нічого спільного з принципами, на яких будується практика адміністрації, спостережної ради, міністерства оборони, правління банку чи керівництва Центрального розвідувального управління.

• Предыдущая
• 2/97
• Следующая