Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/74
• Следующая

Марта. Невже вчені — а вони мені здаються мудрецями — могли піти за такою абракадаброю? Те, що ви зараз говорили, — не просто грішно, це істерично, це безглуздя… А вчені запопадливі до логіки…

Кат. О, як же ви помиляєтесь! Вони люди, і ніщо людське їм не чуже… Коли не їм, то їхнім дружинам, дітям, батькам… Не можна жити в суспільстві й бути від нього незалежним… Я пригадую одного доктора, він вивчав психологію людини в екстремальній ситуації… Він був зовсім аполітичний, цей учений, він жив у світі формул, а коли довів, що безупинне гудіння комара може привести людину до абсолютного істеричного безволля, ми випробували цей винахід — так, так, ми, я не смію приховувати від вас, — ми показали йому фільм про роботу з підслідним, і я спостерігав за його обличчям: воно сяяло від щастя, тому що він побачив реальне підтвердження своєї високої правоти, він прорвався до безсмертя, бо вивів закон співвідношення звукових коливань людини і комахи, новий крок до розуміння єдності всього живого на землі… Він сказав мені: «Якби не я, то до цього прийшов би хтось інший»… Світом править «ego», його величність «я»! І мені стало страшно жити, коли я до кінця впевнився у цьому… Страшно, Марто… Немає моралі, немає ідей, є «я», величезне, крихітне, гуркотливе, тихе, але тільки одне «я-я-я-я-я»! Ось у чому початок і кінець усього…

Марта. Коли мене гризли ваші страшні блощиці, я думала тільки про одну істоту — про мою дочку, що залишилася одна-однісінька…

Кат. «Мою»! Саме так! Ви думали про свою дочку! Бо вона належить вам… Ви ж не думали про чиюсь дитину, ви страждали про свою…

Марта. З вами страшно розмовляти…

Кат. А коли, вам було страшніше: тоді, в Моабіті, чи тепер, на волі?

Марта. Звичайно, тепер.

Кат. Чому?

Марта. Тому що ви ходите серед людей і нічим серед них не виділяєтесь… Скільки таких, як ви? Тільки молодших — ось у чому жах… Ждуть своєї години… Вас не повісили за ваші злочини — он який випещений, огрядний… Значить, комусь ви потрібні? Хтось зацікавлений, аби ви й вам подібні були живі? Скільки їх? Чого вони ждуть?

Кат. Боїтеся, що минуле може повторитись?

Марта. Дуже.

Кат. Але ж ваша дочка живе за океаном! І онук там! Ви ж за них боїтесь? Але вони нам тепер недоступні… Отже, «я»?! Знову «я»?! Отже, все-таки кожен думає лише про себе?! Коли так, то ми, справді, будемо потрібні завжди! Думаєте, я хочу, щоб повернулося минуле? Ні, я його також боюсь, бо ніколи не знав, чи вийду з свого кабінету, чи опинюся в камері з блощицями, дорога Марто… Але ви праві в одному: я — професіонал… Я знаю, як переступити через своє «я» в ім’я «ми»… Знаєте, що таке «ми»? Це рабство, тобто страх. Хоч — точніше — навпаки: страх, тобто рабство… Як ви поводилися б, знову опинившись віч-на-віч зі мною в камері тюрми?

Марта. Я заподіяла б собі смерть.

Кат. Як? Чим? Ви забули минуле, Марто. Тюрма прирікає на довге життя — до оголошення вироку чи звуку шарнірно-падаючої гільйотини… У тюрмі, у нашій тюрмі, ніколи й ніхто не може покінчити життя самогубством — занадто вже солодко для в’язня, він не має права розпоряджатися нічим, а тим паче власним життям… Ви боїтеся мене й досі, хіба не так?

Марта. Так. Я навіть боюся сказати старому генералові, що ви живі… Він один не боїться вас…

Кат. У нього розірветься серце, коли ви скажете, що я живий… Ви дуже добрі, тому мовчатимете про це…

Марта. Але дедалі частіше я думаю написати про вас у прокуратуру… Мабуть, я зроблю це…

Кат. Можете… Тільки після того, як вийде наша книжка. Ви ж розумієте, що закон зворотної сили не має, та й довести ви нічого не зумієте… Ми були громадянами одного рейху, молилися одному Богові — ви в камері, я в кабінеті, не можна втекти від себе, Марто…

Марта. В усьому винна Система?

Кат. Тільки вона. І чим швидше ми ціе зрозуміємо, тим буде краще для майбутнього. Люди народжуються ангелами, дияволом їх робить наша Система, хай вона й відповідає за це…»

Сорокін викреслив слово «наша», крикнув Пшонкіну, який наливав каву в чашки:

— Боречко, голубчику мій, ну чого тебе так до русизмів вабить? Ти, зроби ласку, будь ближче до оригіналу, в тебе не німці розмовляють, а наші люди… Чуєш мене?

— Чую, — відповів Пшонкін якимсь іншим, погаслим голосом; він увійшов до кімнати з хохломським підносом і, поставивши перед Сорокіним чашку міцної кави, додав: — Дуже добре чую. Тільки ж і я не дурень… Не про Німеччину й гестапо ви пишете, а про Росію з її ГУЛАГом! І в ката ім’я російське, і в жертви… Я як-не-як письменник… Хоч і невдаха, бо надало ж мені на цій землі народитись…

Сорокін, погойдуючись, засміявся, потім обличчя його завмерло, він узяв ручку й швидко дописав:

«Кат. Марто, а ви й справді не знали, що ваш коханий прилетів у нашу країну не вперше?

Марта. Він ніколи не був тут раніше… Він ніколи не брехав мені…

Кат. Брехав… Він був тут у двадцятому році. Він працював з нашими ворогами…»

Сорокін потер обличчя короткими пальцями, вкритими щетинистим волоссям, відчув, як до щік прилила кров і забила злими колючими молоточками — такими лікар Вензель простукує нервові корінці, китайська медицина, рятує від усіх хвороб, а найдужче від старіння; помирати треба здоровим, без гниття, раптово.

Вензель працював у Криму, в санаторії ЦК; Сорокін їздив туди кожного року — до вісімдесят другого, поки був живий Леонід Ілліч; при Андропові, коли почали закручувати гайки, зразу ж припинив; наймав квартиру в Ялті, навіть до інтуристського готелю не потикався, хоч можна було: настала пора непомітності, треба відлежатися, довго таке не продержиться, аж надто надійно все схоплено, питання місяців, двох років — найбільше; перемелеться — мука буде.

…Старанно поголившись (найулюбленіше його заняття; брився небезпечною бритвою золінгенської сталі, подобався йому ризикований скрип металу об шкіру, особливо коло сонної артерії; часто ввижалось, як метал легко перерізує пульсуючу синяву; чомусь виразно відчував запах свіжої, теплої свинини), Сорокін відчинив одежну шафу, вибрав костюм — як завжди, скромний, але неодмінно американського покрою; надів легеньку шовкову сорочку, пов’язав карденівський галстук, примірив черевики, які позавчора привіз Никодимов, — давав йому, щоб розносив хтось із бойовиків, непрестижно надівати нові речі, уроки англійських лордів — дворецький має пом’яти костюм і кілька разів пройти під дощем у нових лайкових черевиках, лише після цього можна з’являтися в світі… Вийшовши з під’їзду, Сорокін неквапливо пішов вулицею; спинився біля будки телефону-автомата, підставив обличчя неяскравому, вже осінньому сонцю, що пробилося крізь низький московський смог, постояв якусь мить, глянув у скло вітрини — там чітко відбивалися ті, хто йшов у нього за спиною, тільки після цього зняв трубку й набрав номер Варенова; довго слухав гудки, дав відбій, набрав інший номер (зовнішнє спостереження змогло сфотографувати через телевик його палець, що тицяв у цифри), спитав, не назвавшись:

— Ну, що з Вареним? Не попав, часом, у клініку?

— Ми перевіряли, — відповіли йому. — Його там немає. Експерти припускають, що в нього могла наступити нервова криза…

— За містом не з’являвся?

— Ні.

— З сусідами говорили?

— Нічого тривожного.

— А як інфаркт? Лежить у квартирі без допомоги?

— У нас є ключі… Можна зайти… Справді, а раптом з ним біда…

— Без моєї вказівки — не треба… Дайте подумати…

Поклавши трубку на важіль, Сорокін рвучко обернувся, охопивши вулицю чіпким поглядом; нічого підозрілого; зупинив таксі і поїхав до трьох вокзалів; там шмигнув у туалет, вийшов звідти в окулярах і в кепочці, засунутій на очі, вскочив в останній вагон електрички; на станції Кратово зіскочив останній, коли состав уже рушив; по стежечці біг підтюпцем, через сосновий бір, милуючись вогняними стовбурами величезних дерев.

• Предыдущая
• 51/74
• Следующая