Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 45

• Предыдущая
• 45/60
• Следующая

Утім, калейдоскоп подій, що сталися останніми місяцями, відучив Шеремета дивуватися. Коли всі воюють проти всіх, займаючи кругову оборону, коли вороги скрізь, то справджується давня приказка: «Ворог мого ворога — мій друг».

— Як кажуть люди в такому разі, що ж у лісі здохло, батьку отамане?

— Та нічого не здохло. Російські добровольці, військо Денікіна, чув про таке?

— Одним вухом. Білі тиснуть червоних по фронту, сунуть на Київ.

— А ми лупимо комісарам по задах, — кивнув отаман. — Поки в них ще є сили нас довбати, бо мої загони не регулярна армія. Так само й усі інші отамани, хто гуляє по губернії. Нині кожен сам за себе, хоч усі разом за вільну Україну. Час об'єднати зусилля.

Зеленого в такі хвилини легко запалити. Тож Артем запитав обережно:

— Це Петлюра просив вам передати?

Отаманів погляд став гострий та важкий. Проте, здається, Зелений був готовий до цього питання. Раптом Артем зробив несподіваний висновок: те саме, тільки, мабуть, іншими словами, Данило Зелений сказав іншим. Тепер Шеремет міг пояснити собі настрій побратимів, які розходилися з військової наради. Воно й зрозуміло. Ще недавно батько отаман із Петлюрою був на ножах, називав його зрадником, а зараз раптом хоче укласти союз.

— Послухай мене уважно, пане докторе. Не збивай. Хочу, щоб ти збагнув не лише те, що думаю я. Тобі слід знати, що відбувається взагалі, — правиця описала в задимленому повітрі красномовне коло, — бо без того складно зрозуміти, про що саме тебе проситиму. Згода?

— Гаразд.

— Отож діла такі, — отаман прокашлявся, підтяг до себе покреслену олівцем карту й постукав по ній зігнутим вказівним пальцем. — Москальське військо Денікіна рухається ось звідси. Лінія фронту — Харків, Катеринослав, Олександрівськ. Сам бачиш, насуваються просто на нас. Білих генералів цікавить Москва і все, що далі. Минути Київ у них не вийде. Ось чому панам потрібна наша підтримка тут, у тилу. Уже доходили до мене їхні розвідники, інші отамани так само діставали звістки.

Те, що почув Шеремет, не вкладалося йому в голові.

— Російська армія шукає союзу з селянськими отаманами? Хіба таке може бути?

— Кажу — не перебивай! — гримнув Зелений. — Москалі думають так: якщо ми воюємо з червоними й вони б'ються з ними, то нам сам Бог велів домовлятися з москальнею. Те саме Петлюрині люди запропонували денікінським. Спокусливо звучить — затиснути більшовиків у лещата, вичавити з них увесь їхній поганий сік, — отаманів кулак стиснувся. — Нічого не вийшло. Білі гвардійці вважають, що Петлюра й уся Українська Народна Республіка їм не рівня. Однак підтримати нас вони готові. Бо їхня розвідка донесла: Зелений і Петлюра давно не в ладу. Але нічого в них не вийде. Пояснити чому?

До Артема доходило, та він усе одно кивнув.

— Хоч як кацапа назви — білим, червоним, — посміхнувся Зелений іронічно, — у синю цяточку чи білу квіточку, був він кацапом і лишиться до самої смерті. Ніколи нічого доброго їхнє плем'я Україні не принесе. Тому байдуже, чи Лейба Троцький тут заправлятиме, чи генерал Денікін. Багато я чув про те, яку волю несе Добровольча армія українському селу. Там, де вона вже запанувала. На словах звільняє від більшовиків, на ділі — як було за гетьмана Скоропадського. Знову грабують село, знову настановляють туди поміщиків. І отут настає той час, коли можна, навіть треба шукати з Петлюрою спільної мови. Бо його пошив у дурні білий генерал, а ще раніше — більшовики, яким так само хотіли наш Симон Васильович настелити соломки. Тому й пише він до мене листа своєю рукою.

Кажучи це, Зелений не приховував гордощів, пишався власною значущістю.

— Листа?

— Отож. Бач, прощають пан Петлюра мені так звану зраду півроку тому. Закликають забути давні образи перед лицем лютого ворога. І бити кацапських зайд разом. Хоч червоних, хоч білих. Тобто, — зараз — таки поправився він, — як червоних, так і білих. Отоді вдасться створити один широкий фронт.

Шеремет набрижив лоба, пожував губами.

— Пане отамане… Я трошки знаю Петлюру. Я й сам певною мірою почуваюся петлюрівцем, хоч не з усім згоджуюся. Ви ж знаєте.

— Знаю. Воювати в моєму війську тобі це не заважає.

— Воно, може, й правильно. Але… зважте на те, що Симон Васильович, пропонуючи руку і своє товариство, завжди прагне здобути щось навзаєм. Він не за так вас припрошує.

— А я не помилився! — Зелений, здається, дедалі більше захоплювався собою. — Усе ти міркуєш правильно, пане докторе. Критися не стану: союз із Петлюрою мені вигідний. Становище нашого війська ти знаєш навіть краще за мене, ти ж сам у цьому варишся. Чоловік освічений… Та що я тобі кажу! Словом, за радянську владу, радянську Україну стояти ми більше не будемо.

Це сталося. Нехай занадто несподівано й дивно, але таки сталося.

— Прозріли? — вирвалося в Шеремета.

— Поглядів не змінюю! — тут — таки осадив отаман. — Поступки тимчасові. Спершу треба встановити свою, українську, владу. Хоч у містах, хоч у селах. А вже потім поговоримо, як її називати. Ось чому, пане докторе, ти мені тепер потрібен. Радієш, бачу. Тішишся. Ніколи ж радянської влади не сприймав, правильно?

— Так точно.

— Значить, тобі й карти в руки. Гадаю, ти втямив, що я остаточно надумав укласти військовий союз із Петлюрою. Мене підтримала більшість. Дехто з хлопців таки має сумнів, але то вже неважливо. Проте однієї моєї постанови замало. Треба, щоб резолюцію ухвалив великий селянський з'їзд. Мене мають підтримати люди, за чию свободу я воюю. Як пояснити їм те, що ми змінюємо, гм, політику, розуму не доберу. Однаково я не збираюся надовго відмовлятися від радянської влади. Без комуністів та жидів вона все ж таки правильна… А ось ти ідейний. До того ж грамотний. Будь добрий, склади для мене таку резолюцію, щоб люди зрозуміли й підтримали.

Шереметові враз перехопило дух. До чого хочеш був готовий, але не до такої пропозиції. Хоч блискавична відповідь, здається, майнула в Артемовій голові раніше, ніж він устиг усе обмізкувати:

— Чого ж… Можна. Я не фахівець у таких справах. Більше діагнози пишу — не резолюції чи, там, відозви… Але якщо треба пояснити народові…

— От і добре! — задоволено вигукнув Зелений, не давши йому доказати. — Людей тутешніх ти вивчив. Знаєш, як ліпше до них говорити. Вважай, треба сказати саме те, що думаєш. І переконати, що за тобою правда. Довго лишатися тут не можу. Години тобі вистачить?

Зелений завжди поводився так, ніби планував партизанську вилазку. Вибору не лишав. Тож Артем покірно й водночас приречено знизав плечима.

— Ну, коли для такої справи… Спробую.

Це трапилося, коли прийшло бабине літо.

Радіти останнім теплим дням, що їх, як і годиться, змінить справжня осінь, багряна, застуджена й насторожена, селянам не випало й цього року. «Одна напасть змінила другу», — так бурчав Федір Палій, тепер командир окремого летючого загону.

Скоро вже місяць, як Зелений воював проти добровольців Денікіна, створивши з Петлюриним військом єдиний фронт, куди несподівано для отамана влився зі своєї армією й батько Махно. Били переважно по тилах, удаючись до нищівних рейдів. На той час села стогнали під золотопогонниками так само, як і тоді, коли там жирували червоні.

Палій і надалі зберігав величавий спокій. Шереметові здавалося, що порушити його не зможе навіть раптове виверження вулкану, якби котрийсь, наперекір усім законам природи, прокинувся десь у глибинах київської землі. Бійців до групи, яку сам і очолив, Федір брав тільки перевірених, надійних. Тому Артемові було дивно, бо ж він, лікар, який тільки — но навчився міцно тримати шаблю й стріляти не лише в повітря, досі не вважав себе за вояка. Видно, Федір цінував його за щось інше. Хоч би й за надійність, що в партизанській війні надто багато важить.

А втім, Шеремет остаточно вже заблукав у власних думках, перестав сушити голову над тим, ким він є в армії отамана Зеленого, і поводився так, як справжній солдат на війні, — треба вижити сьогодні, щоб, коли Бог дасть, перемогти завтра. Тож щоразу, коли починалася баталія, робив лише те, що мусив робити. І дедалі менше слухався інстинкту самоохорони.

• Предыдущая
• 45/60
• Следующая