Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая

А коли не лишилося сумнівів, що Дзюба накивав п'ятами, спочатку хотіли вирядити погоню, а тоді махнули на нього рукою. Хай собі… Спокою трипільцям однаково не дадуть — треба готуватися відбивати нові атаки. Яка різниця, куди втік Яків! Дезертира гнівно прокляли, назичивши йому всяких негараздів, й скоро забули. Принаймні так Шереметові здалося, аж поки за кілька тижнів, наприкінці липня, знову довелося покидати відвойоване Трипілля.

Правда, тепер повстанці не тікали, а відступали за всіма правилами війни, що її ведуть проти потужних ворожих сил.

Атакувати в лоба, у фронт, і тримати всіма силами зайняті рубежі означало покласти партизанські загони в нерівній боротьбі. Артем разом з іншими чекав масованого наступу. І аж ніяк не міг припустити, що на Зеленого пошлють не лише тисячі одиниць піхоти та кінноти, а й півдесятка кораблів і закуту в броню, наїжачену дулами кулеметів наземну бойову техніку. Закріплена на кручах повстанська артилерія зустріла панцерники дружними залпами, навіть змусила зупинитися й повернути назад.

Але аеропланів у небі над Трипіллям не думав побачити ніхто.

Коли бій був у розпалі, вони зависли в повітрі хижими, майже міфічними птахами. Дощем посипалися бомби. Паніка все ж виникла, хай і недовга. Проте повітряне прикриття впоралося зі своїм завданням: поки оборонці міняли позиції, ворожа армія знову пішла в наступ. А ще більшою несподіванкою, ніж авіація, став напад з тилу. Виникла загроза оточення, і вирватися з кільця можна було лиш відступаючи помалу, загін за загоном.

І отаман віддав такий наказ. Повстанці мали відразу розсіятися, зникнути з очей, мовби розчинившись у повітрі. Щоб згодом, найближчими днями, виринати нізвідки й атакувати знову, знову, знову…

Згодом, коли смертельно втомлений Шеремет зміг — таки недовго перепочити зі своїм гуртом у захопленому раніше селі, там надвечір несподівано з'явився Зелений зі своїм штабом. Артем потрапив отаманові на очі випадково, і той, ніби щось пригадавши, сам підійшов, привітався і спитав без зайвих передмов:

— Про Дзюбу свого чув?

— З якого це дива він мій?

— Пусте… — отаман сплюнув убік. — Хлопці наші, розвідники, доносять, ніби бачили його.

— Де? — напружився Шеремет.

— Ніби в їхній чека, в каральному загоні. Подробиць не знаю, мо', й помилилися. Та щось мені підказує — навряд. Як уже втік, то повернувся до своїх. Вислужується… воша…

— Ви колись простили йому, пане отамане…

— Не рівняй. Тоді я тобі пояснив причини. Ще й покаявся він, пам'ятаю… Але бач, хлопчаки — комсомольці, що теж були покаялися, добряче за нас воюють. Кількох думаю наблизити до штабу, джурами взяти, вістовими.

— Не такий і простий той Дзюба. Ох, і не простий.

— Гнилих людців тепер повно. Та й раніше їх було чимало. Не про те я… Є підозра. Більшовики могли розстріляти його, як і годиться чинити зі зрадниками. Але не розстріляли. Чому? Бо, мабуть, спокутував провину. Але там каяттям не допоможеш.

— Ви про що?

— Пригадай, як ми відходили з Трипілля. Тоді червоні з тилу зайшли. Дзюба ж знав пости, секрети. От і здав.

— Хіба без нього не витіснили б нас? Скажете таке…

— Та знаю, знаю, в них аероплани… То й що? Із неба, пане докторе, наших засідок не розгледиш, хоч як високо літай. Зрада. Думаю за його голову нагороду оголосити, що скажеш?

Шеремет знизав плечима.

— Вам видніше. Чим платитимете?

— За що?

— За Дзюбу — живого чи мертвого?

Тепер стенув плечима Зелений.

— Не знаю, чи здадуться тут гроші. Оті совзнаки, що тепер ходять, — кому вони потрібні? Золота в мене нема. Хіба… Може, задарма приведуть… Ще не надумав, міркую вголос… Хлопці його й так ловитимуть. Кажуть, ганяє по селах, де наші раніше стояли. Знає, падлюка, хто з людей нас підтримує найбільше, через кого тримаємо зв'язки. Їх ніби першими вичищають. Хапають, волочать до Києва, в губчека. Ат! — отаман махнув рукою. — І без того голова гуде. Просто мусиш знати.

Від тієї короткої розмови збігло ще трошки часу. Попервах Шеремета мучило сумління за врятованого Дзюбу. Навіть усі причини, що ними виправдовував свій вчинок, видалися йому нікчемними. Та дуже швидко події вкотре закрутилися виром, і довелося викинути зрадника з голови. Червоні вперто тіснили повстанців по всьому повіті. Отамани то починали діяти спільно, то знову розсіювалися. Села переходили з рук у руки, але кінець кінцем більшовики таки витиснули загони Зеленого, взявши до початку серпня його недавню вотчину під свій контроль.

Тепер повстанці гуртувалися в околицях Таращі. Подейкували, що вони незабаром готуватимуть наступ далі від рідних місць — на Умань. Стратегії отамана Артем не розумів до кінця, бо не знав мети цієї операції. Проте Шеремет за короткий час затямив собі основи тактики партизанської війни. Тож рух на Умань і звідти — по тилах Червоної армії цілком їй відповідав.

За таких умов Зеленому не бракує клопоту.

І ось отаман чомусь раптом згадав про нього, Артема Шеремета, одного з багатьох бійців його роздрібненої, та все ще сильної повстанської армії.

Пройшовши двір і наблизившись до хати, він відступив, пропускаючи невеличкий гурт озброєних чоловіків.

Очевидно, щойно скінчилася нарада, і розмова буде сам на сам. Ніхто з отаманових військових радників не глянув на Шеремета. Так само не зважали на нього й вартові. Звичайно, коли вздріли — заступили дорогу, та, мабуть, упізнали чи були попереджені. Опустили гвинтівки, один навіть кивнув, дозволивши зайти. Усередині, як завжди після великих зборів, повітря було просякнуте густим сизим тютюновим димом. Протяг не допомагав: серпневий вечір видався теплим, а вітерець — легеньким. Та й самому Зеленому, либонь, важке повітря не заважало.

— Хто? — вигукнув різко, тоді глянув і жестом підкликав до себе. — Ага, проходь. Присядь, часу обмаль. Я лишатися не буду, ночуватиму в іншому місці. Шукав тебе, а це, бач, натрапив. Не знав, що ти тут.

— Я й далі з Палієм.

— Звідки мені знати, з ким ти й де? — кинув отаман роздратовано. — Кілька тисяч козаків піді мною. Буду я про кожного питать? Може, тебе взагалі вбили. Мені не доповідають. Сам бачиш, яка ситуація. Із Палієм — то з Палієм. Має ваш загін своє завдання. Довідаєшся. Але я не про це. Тут знову справа та, пам'ятаєш?

Присівши, Шеремет наморщив лоба. Щодня, відколи він потрапив до армії Данила Терпила, всяких справ виникало більше, ніж можна було залагодити за день. Та Артем уже звик і до такої воєнної прикмети. Однак Зелений дивився на нього дуже уважно, трохи набичивши лоба, наче Шеремет мусив пам'ятати кожну розмову, кожне отаманове слово. Зрозумівши, що Артемові думки справді плавають, Зелений відсунув набік карти й покреслені папірці, примостився навпроти і склав руки перед собою, сплівши пальці.

— Та історія, про отамана Оскілка?..

Тепер Шеремет згадав.

— Ваше посольство, здається, їздило до нього. Повернулося наче ні з чим…

— Міняється все. Нема вже отамана.

— Як нема? — стрепенувся Артем.

— Убили. Ще в червні. Не в бою — ніби навмисне послали агента з чека. Я сам почув про це зовсім недавно. Земля йому пухом! Але не про нього мова. Дізнався від емісарів, що їх прислав Петлюра.

Шереметові здалося, що не дочув чи неправильно зрозумів отаманові слова.

— Емісари Петлюри у вас?

— Таке теж буває. Тоді нічого не вийшло, повернулися мої отамани облизня спіймавши. А оце не так давно він сам почав шукати зустрічі зі мною. Тобто не сам, а через своїх людей, ясна річ. Через треті руки, але з його особистим представником я погомонів. Мабуть, домовимося, повоюємо разом.

Ще місяць тому Артема така спокійна заява могла заскочити. Він уже мав не одну розмову з Зеленим на ідеологічні теми. Кожен з них і далі стояв на своєму. Через те в рідкісні години сякого — такого спокою Шеремет знову й знову шукав відповіді, що тримає його серед людей, які воюють за утвердження радянської влади. Не міг того збагнути, однак щоразу вмовляв себе, що мусить поквитатися з більшовиками. І зробити він це може тільки у війську Зеленого. Хоч на душі лишився неприємний осад: він, противник усього, що зветься радянським, воює під чужими йому гаслами. Аж ось отаман хоче укласти військовий союз із тим, кого досі мав за особистого ворога.

• Предыдущая
• 44/60
• Следующая