Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/73
• Следующая

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Молились, Молились щиро козаки,

Як діти, щиро; не журились,

Гадали теє... а зробилось —

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть...

А диякон ⁴²:

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі! Освятили».

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: «Освятили!»

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.

          ТРЕТІ ПІВНІ ¹³

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені; ще один,

Один останній сумували

І Україна, і Чигрин.

І той минув — день Маковія,

Велике свято в Україні,

Минув — і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли, і в голови не клали,

Що вже їм завтра не вставать.

Ляхи заснули, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать бариші,

Щоб не побачили, бач, люде,

І ті на золото лягли

І сном нечистим задрімали.

Дрімають... навіки бодай задрімали!

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море

Та глянуть на люде, що вони моторять.

Щоб богові вранці про те розказать.

Світить білолиций на всю Україну,

Світить... а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту, '

Не ту заспіваю, іншої заграю;

Лихо — не дівчата — буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А онуки? їм байдуже —

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,—

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гармати;'

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо світу не треба;

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, і Сену ⁴⁴, і там розлилось,

Не знать за що, крові широкеє море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору;

Сховайся, мій друже, щоб не довелось

На старість заплакать..,

Сумно, сумно серед неба

Сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смутний, невеселий,

‘ Ледве несуть ноги.

Може, дівчина не любить

За те, що убогий?

І дівчина його любить,

Хоч лата на латі.-

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий

Іде — чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Віщує козаче,

Чує серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо... Кругом його

Мов вимерли люде.

Ані півня, ні собаки:

Тілько із-за гаю

Десь далеко сіроманці

Вовки завивають.

Байдуже! іде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вільшану на досвітки,—

До ляхів поганих

У Черкаси. А там третій

Півень заспіває...

А там... а там... Йде Ярема,

На Дніпр поглядає.

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве;

Потече багато, багато, багато

Шляхетської крові. Козак оживе;

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —

0 боже мій милий — блисне булава!»

Так думав, ідучи в латаній свитині,

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка

Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить;

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

«Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут... а тут... що ще буде?

Може, ще загину».

А тим часом із байраку

Півень — кукуріку!

«А, Черкаси! Боже милий!

Не вкороти віку!»

          ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні;

Закричали гайдамаки:

«Гине шляхта, гине!

Гине шляхта! Погуляєм

Та хмару нагрієм!»

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє,

А найперша Медведівка

Небо нагріває ⁴⁵.

Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь. По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині

Домаху⁴⁰ гартує,

У Черкасах, де й Ярема

Пробує свячений.

«Отак, отак! добре, діти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопці!» — на базарі

Залізняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири

Так і кладе. «Добре, сину,

Матері їх хиря!

Мордуй, мордуй: в раю будеш

Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, діти!»

І діти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди;

Всіх уклали, все забрали.

«Тепер, хлопці, буде!

Утомились, одпочиньте».

• Предыдущая
• 23/73
• Следующая