Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 60

• Предыдущая
• 60/87
• Следующая

— Але, на жаль, це не завжди допомагало! — засміявся Віктор.

— Я, знаєш, і досі пам’ятаю смішний випадок, коли відповідала урок і сказала, що російські полки вів у бій не боярин Скопін-Шуйський, а Скорпіон Шуйський! Так, школа! Хороший час! Мені здається, що школа це — рідний дім, це — затишний берег, а от складеш останній екзамен, зачиниш востаннє шкільні двері і відразу ж — у хвилі, у розбурхане море! Вперше виходиш у самостійне плавання.

Раптом вона сіпнула Віктора за руку:

— Ти глянь!

І Віктор побачив високу худорляву постать дівчини в чорному оксамитовому платті, цяцькованому срібними зірками, що, певне, мало означати ніч.

— Це ж Ліда Шепель! — упізнав він.

Дівчина немов почула його голос і обернулась, але на обличчі її лежала вузька чорна маска, над лобом блищав золотий серп місяця.

— Вона! Шепель! — повторив Віктор.— Мене маскою не обдуриш! А хто ж з нею?

Біля дівчини увивався середньовічний лицар у срібних латах, з блискучим мечем. Він раз у раз прихилявся до Ліди і щось їй нашіптував.

— Вітю, невже не впізнаєш? — мало не вигукнула Юля.— Мечик! Мечик Гайдай!

— Та невже? — вихопилось у Віктора.— Ну, так. Він і є! Що ж це означає? Намагається закохати в себе Шепель, чи що? Смішно і... підло! А втім, ще нічого не відомо. Чому саме — закохати? Похвалився по-дурному. Базікало!

— Мене цікавить інший факт,— сказала Юля,— Те, що Шепель прийшла на маскарад.

— Який, безумовно, не годуватиме на старість,— закінчив у тон Віктор. Юля засміялась:

— Оживає наша Лідочка, оживає!

Те, що Віктор Перегуда вирішив після закінчення школи не поступати в інститут, а йти на завод, викликало жваве обговорення. Навіть скромний і тихенький, мало помітний учень Юра Карпенко, і той хвилювався:

— Для чого ж на нас держава гроші витрачає? Для чого взагалі десять років учила? Щоб ми йшли робітниками?

Віктор доброзичливо усміхався:

— А що, по-твоєму, бути робітником — негідно?

— Ніхто цього не каже, та тільки з вищою освітою ти принесеш більше користі державі!

— Завтра! А я хочу приносити цю користь сьогодні!

— Наше сьогодні,— втрутилась Ліда Шепель,— не рік і не два, а — весь період переходу до комунізму. І хто знає, може, завтра твоя праця — людини, озброєної вищою освітою,— буде ще потрібніша, ніж сьогодні.

— До того часу я вже буду досвідченим сталеваром,— відповів Віктор.

Суперечки на деякий час вщухали і раптом вибухали з новою силою.

Сперечалися в класі перед уроками, на перервах, повертаючись додому з школи.

Юрій Юрійович переказав Юлі Жуковій, щоб вона прийшла на засідання партбюро.

— Тут у нас, Жукова, розмова про десятий клас,— сказав їй учитель, коли дівчина скромно присіла на краєчок стільця.— Хвилюється юнацтво! З запалом обирають собі професію. А що ж думає з цього приводу комсомольський комітет? Ну, як же, молодь сперечається, хвилюється, шукає відповіді, а комітет мовчить! Це нікуди не годиться! Ви про диспут думали? Добре було б улаштувати такий цікавий, жвавий диспут про вибір професії. Та щоб обов’язково був гарний доповідач. Візьміть когось з комсомольців. Може, навіть ви зробите доповідь?

Треба сказати, що Юлю Жукову, мабуть, більше за всіх здивувало і навіть вразило рішення Віктора. Але ще більше вразило дівчину те, що Віктор аж до останнього часу ховався від неї з своїми планами.

— Як ти міг отак, Вікторе? — докоряла Юля.— Чому ти не порадився зі мною? І це — друг? Таке важливе питання, вибір професії, і він мовчав, крився від мене! Чому? Чому це — не розумію!

— Тому, що я й сам ще твердо не вирішив.

— От і треба було порадитись! А то сам думав, ховався і від мене, і від товаришів!

— Ну от, надумав, можна тепер і порадитись,— усміхався Віктор.— Що ж тебе так хвилює: чи те, що я не піду в інститут, чи те, що не порадився з тобою?

— І те, і друге.

Доповідь про вибір професії робила Жукова. Правда, довелося посидіти над нею довгенько. Багато думок підказав Юрій Юрійович, чимало допомогли Марійка та Ніна.

Диспут починався урочисто. Стіл увесь було заставлено квітами, прийшли майже всі вчителі школи, гості.

Юля зуміла побудувати доповідь цікаво і змістовно. Спочатку вона розповіла, ким працюють тепер колишні учні рідної школи. В ній учився школяр, який тепер уславився на весь Радянський Союз винайденням дуже цінного лікувального препарату, що вже повернув здоров’я тисячам людей. У стінах школи вчилися учні, які стали вже професорами, відомими інженерами, педагогами, художниками, льотчиками. Школа підготувала їх до студентської аудиторії, допомогла вступити у вуз. Потім Жукова зупинилась на тому, що в нашій країні потрібна і корисна кожна професія, нехай вона найпростіша, найнепомітніша. Потім перейшла до того, що кожна радянська людина повинна прагнути принести соціалістичній державі найбільшу користь.

— А хто з нас принесе найбільшу користь? — спитала Юля.— Той, хто буде найбільш озброєний знаннями. Ми щороку складаємо екзамени, та найсуворіший екзамен нам вчинить життя, народ, якому ми служитимемо.

Жукова помітила, що Юрій Юрійович, який сидів поруч з Надією Пилипівною, при цих словах нахилився до неї і щось шепнув, а вчителька схвально кивнула головою. І Юля догадалась, що їм сподобалось, як вона сказала про екзамен.

— Ми йдемо до комунізму,— говорила Юля.— Але, щоб вивершити величну будову комуністичної держави, потрібна насамперед найвища техніка, найрозумніша організація праці, а цього не досягти, якщо не озброїтися всебічними, глибокими знаннями. Комуністична партія і Радянський уряд дали нам усе для того, щоб ми набули таких знань.

Вона на мить зупинилась, відшукала очима серед учасників зборів Віктора і сказала:

— Отож мені здається, що неправий, наприклад, Перегуда, якщо він не думає вступити після закінчення школи в інститут, а хоче йти працювати на завод. Вірно, що вибір професії — «веління серця», як каже Перегуда, та він, наш комсомольський активіст, повинен подавати приклад усім іншим, і треба б йому прислухатись до порад педагогів, товаришів...

У залі стояла тиша, та коли Жукова поставила питання «Як же обирати професію, ким бути?», тиша стала ще глибшою і напруженішою.

— Я думаю,— говорила Жукова,— що, обираючи собі майбутній фах, треба думати тільки про те, щоб принести Батьківщині найбільшу користь. А це можна зробити тільки тоді, коли ти по-справжньому любиш свою роботу, захоплений нею і, працюючи, постійно поповнюєш свої знання.

Першим в обговоренні несподівано взяв слово скромний і тихенький Юра Карпенко. Юля дуже здивувалась, коли він з самого початку свого виступу напав на неї.

— Жукова наче забула,— говорив він,— що бувають обставини, коли партія наказує комуністові взятись за ту або іншу справу, не питаючи в нього, буде він взагалі захоплений своєю роботою чи ні. І якщо ти справді комуніст і вірний син народу, ти повинен виконувати ту роботу, на яку тебе поставлять.

— Згодна з Карпенком,— виступила Ніна Коробейник,— але про які обставини він говорить? Він говорить про виключні обставини! Якщо, приміром, треба захищати Батьківщину від ворогів, то і педагог, і інженер беруть гвинтівки й стають бійцями. Всі ми, всі підемо тоді туди, куди нас пошле партія. Підемо! Але в мирний, творчий час партійний комітет не пошле комуніста-педагога завідувати аптекою або лікаря — редагувати літературний журнал!

Юля нишком усміхнулась, згадавши оповідання Марка Твена про те, як він редагував сільськогосподарську газету. Вона з нетерпінням чекала виступу Віктора. А він сидів, слухав, щось записував у книжечку і, здавалось, зовсім не збирався просити слова.

Тим часом учні й учениці виступали один за одним. Софа Базилевська, високо піднявши брови-шнурочки, дуже грунтовно розповіла, чому вона збирається поступати в інститут фізкультури. З її слів виходило, що це — єдиний інститут, вартий уваги десятикласників. Виступали й школярі інших класів. Один семикласник вийшов до столу і щиросердо попросив порадити, яку йому обрати професію: хотів він бути лікарем, льотчиком і капітаном криголама.

• Предыдущая
• 60/87
• Следующая