Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 59

• Предыдущая
• 59/87
• Следующая

Хутко пройшла до дверей, рвучко розчинила їх навстіж і вискочила в коридор...

Жукова відчула, що хтось дивиться на неї. Вона озирнулась і зустрілась очима з Віктором. Щось невимовне, як мовчазний докір, було в його погляді і ще щось таке, незрозуміле, але що, безумовно, стосувалось її, Юлі, і промовляло до неї.

На мить затримала на Вікторові погляд і наче вперше побачила, як хлопець змінився.

Очі світились сухим блиском, вилиці загострилися. І всією своєю істотою зрозуміла Юля, що Віктор страждає, страждає мовчки і терпеливо.

Вона мимохіть подала якийсь знак і знову почала слухати Юрія Юрійовича.

Це було на уроці історії, і дівчина тепер слухала вчителя майже зовсім неуважно, бо прислухалась до своїх таємних думок, які раптом налетіли роєм. Вона й сама не знала, який знак подала Віктору — здається, кивнула йому, але не знала, для чого це зробила і що це мало означати. Відчувала лише, що інакше не могла, треба було обов’язково чимсь відповісти хлопцеві на його погляд.

Юлі згадалось, як не раз ще після пам’ятного прощання в зимовому сквері Віктор шукав зустрічі з нею, кликав на побачення. Вона рішуче відмовляла, хоч душа її тріпотіла, рвалась до нього.

Намагалась подавити в собі згадки про хлопця, переконувала себе, що все кінчилось безповоротно. А потім знову думала про нього, він поставав в її уяві такий, як був у той перший їхній вечір під березою в міському парку або коли промовляв з трибуни на зборах молодих виборців.

Тоді вона навмисне відновлювала в пам’яті всі подробиці того вечора, коли востаннє ходила з Віктором у басейн. Зникла гострота пережитого, лишився тільки сум, образа, гірке почуття втрати...

Хтось непомітно передав їй записку. Чомусь дуже застукало серце. Що він пише? Знову «нам необхідно поговорити»?

Розгорнула складений трикутничок.

«Юлю, маю сказати тобі щось важливе. Софа».

Софа?

Кров так і вдарила в обличчя. Чого ж хвилюватись? Напевне, щось по комсомольській лінії. Безумовно, так. Юля навіть знає, про що буде мова. Ну, звісно ж — про фізкультурне змагання з дев’ятим класом.

На перерві Базилевська підійшла до Юлі.

— Ходімо у фізкультурний зал. Там зараз немає нікого.

Чому ж про змагання треба говорити без свідків?

І Жукова догадалась, що мова буде про інше. Про інше... Але про що ж?

— Ось тут ніхто не почує,— сказала Софа, прочиняючи масивні важкі двері.

— Може, ти хочеш побити мене? — спробувала жартувати Юля.— Щоб і свідків не було.

— Ти вгадала, тебе треба бити й бити! Сідай.

Вони посідали на м’якому матраці під трапецією.

— Тепер слухай! — Софа енергійно провела долонею по всіх своїх численних значках.— Слухай і прийми негайно до відома. По-перше,— тоді в басейні я сама не відпускала Віктора, доки не навчилась як слід плавати новим стилем. По-друге,— я попросила його вгостити мене нарзаном, і ми пішли в буфет. А звідти Віктор стрімголов побіг у гардеробну, чекав тебе, але ти вже пішла. По-третє,— він мене не проводив ні того вечора, ні взагалі ніколи нікуди не проводив, я скрізь знаю дорогу сама! І в нас із ним немає ні кохання, ні дружби, бо він любить тебе і страшенно страждає через твої дурні, безглузді, безпідставні, вперті ревнощі! Все! — Софа встала.— Він учора звірився мені в усьому. І пробач, що я мимоволі стала причиною ваших переживань. Пробач, Юлю!

Вона подала Юлі руку.

— А тепер іди мерщій до нього! Чуєш, Юлько?

А Юля робила неймовірні зусилля, щоб не заплакати. І таки не витримала, припала до Софиних значків і схлипнула. Це були сльози, від яких стає легко й ясно на серці, які змивають увесь душевний намул, радісно після них дихати і жити.

Друга чверть закінчилася зовсім непомітно, і двадцять дев’ятого грудня учнів відпустили на новорічні канікули.

Юля Жукова бачила, як Ніна вийшла з школи сама, без подруг. Стало шкода її, Юля ледве стрималася, щоб не наздогнати Ніну. «Ні, хай краще йде сама... Вона вже почала відчувати, як ставиться до неї клас!..»

Жукову дратувало, що тільки Віктор, здавалося, не приймав близько до серця дивної поведінки Коробейник. Він недбало махав рукою:

— Ну що там — Ніна!

— Серйозно кажу тобі,— хмурила брови Юля.— У Ніни давно вже проріс якийсь рудимент. Не знаю, чи в серці, чи в мозкових звивинах.

— Юленько, я ж не хірург!

— Ти всього лише секретар бюро комсомолу в класі, та від «операції» комітет тебе не звільнить.

— Коробейник — хороша вожата, рудимент у неї законний, і ніяка операція тут не потрібна. Учениця боляче реагує, що її випереджає в навчанні інша. Здорове почуття!

— Вікторе, ти ж сам знаєш, що зараз говориш дурницю. Ми всі радіємо успіхам Марійки, а Ніна дійсно, як ти кажеш, лише боляче бачить у ній суперницю.

— Ну, що ж, індивідуальна риса характеру. Буває. Хай це лишається на її власній совісті. А взагалі Ніна — хороша дівчина, комсомолка, товариш!

Юля аж почервоніла від обурення.

— Який же вона товариш, коли успіхи подруги завдають їй болю? А злобна заздрість — теж товариське почуття? І не забувай, що з цією «індивідуальною рисою характеру» вона житиме й працюватиме в нашому суспільстві.

— Не палай, Юліє, бо Ніна — одна з трьох грацій, як охрестив її Мечик,— твоя подруга. Правду тобі скажу — я теж заздрю Марійці. Заздрю і радію за неї. Але в Коробейник заздрість... як тобі сказати? Зовсім інша, як погана відрижка!

— Чому ж ми сперечаємося?

— А тому, що даремно ти приплутала сюди суспільство.

— Як ти помиляєшся, Вікторе! — скрикнула Юля.— Як помиляєшся!

...На третій день нового року в міському Палаці піонерів було влаштовано для учнів десятих класів вечір-маскарад. Юля Жукова танцювала з Віктором вальс. Красива музика, вогні, розцвічена ялинка, присутність Віктора, відчуття своєї молодості — все хвилювало, збуджувало, все було немов оповите блакитним серпанком.

Юля не дуже любила танцювати, але сьогодні її огорнуло солодке почуття льоту, у неї тихо крутилася голова, і здавалось, що і ялинка, і обличчя, і маски — все пропливає мимо, все водить плавний танок. Її рука лежала на плечі Віктора; Юля відчувала дихання свого друга, він щось говорив їй, але що — не чути було за веселим гамором, за звуками музики.

В перерві між танцями вони вийшли з кола і сіли під стінкою біля двох колон. Обоє важко дихали. Юля була зодягнена українкою, у вишиваній сорочці, в плахті і корсетці, в червоних чобітках. На голові красувався вінок. Віктор був у національному грузинському одязі, який дуже йому личив.

— Стомився? — спитала Юля.— Правда, жарко танцювати в папасі. Скинь!

Віктор слухняно скинув папаху, витер хусточкою лоба.

— А ти такий, як і був? — несподівано спитала Юля.— Нічого не приховуєш від мене? Нічого не змінилось? Мені здається, що ти нишком злишся на мене. Еге ж, за мої безглузді ревнощі... Це ж усе в минулому, Вітюсь. Слово даю, що подібне ніколи не повториться...

Віктор здивовано глянув на неї.

— Ну, що ти, Юлю? Ти хочеш сказати, що я тримаю за пазухою камінь? Як тобі не соромно!

Мимо них живим рухливим потоком проходили учасники маскараду. Майоріли маски, блискучі вбрання, костюми. Важко ступаючи, пройшов Собакевич, смішили всіх коротконогі Добчинський і Бобчинський, потирав руки Хлестаков. Ходили вдвох, як великі друзі, Пушкін і Гоголь, а ззаду них, зігнувшись, підскакував гоголівський різдвяний чорт, перекидаючи з руки на руку вкрадений місяць і дмухаючи собі на пальці.

— А все-таки, Вітюсь, як шкода розлучатись із школою! Знаю, що в університеті теж будуть і друзі, і подруги, і радість праці над книгою, і улюблені викладачі. Але школи... школи своєї ніколи не забути! Пам’ятаєш, як ми колись бажали один одному:

• Предыдущая
• 59/87
• Следующая