Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/30
• Следующая

Скільки так сидів — не знає. Час під землею інакше тече. Тільки дуже скоро Богдан Майстренко образився сам на себе.

Це спочатку образився, ясна річ. Потім швидко розізлився. От же ж герой! Кажанів налякався! На лобі точно ґуля, і як він тепер із розбитим лобом гратиме переможця? Хто-хто, а вже Вухо точно буде насміхатися. Руді та клаповухі — вони завжди такі.

Стиснув зуби Бодя. Підвівся рішуче. Знову взяв ліхтарика напереваги.

— Нічого, — процідив, дивлячись просто перед собою. — Я ще своєї гри не скінчив.

Повернувся назад до круглої зали. Мимоволі глянув на стелю. Кажани знову там повиснули. Чи ті самі, чи інші — цим його вже не взяти. Посунув Богдан уперед, до першого-ліпшого проходу. Пощастило — не глухий кут, кам'яна галерея зміїлася далі, до виходу.

Коридор. Поворот. Знову коридор. Знову поворот. Ще один коридор, тепер — задовгий та в деяких місцях завузький, навіть занизький. Невчасно пригнувся Богдан в одному місці, лупнувся знову головою, уявив себе вже з двома ґулями і тепер мало не розплакався.

Ні, не любив Богдан Майстренко плакати, не в його натурі. Але ж тут, в темряві, коли ніхто не бачить, так прикро йому стало за власну незграбність. А ще — за свою дійсно дурну затію. Правду кажуть: не знаєш броду — не лізь у воду. Мандрівок по підземеллях це, виявляється, теж стосується.

Час тепер побіг швидко. Так само, як Богдан — темними вогкими переходами. Ще трошки — і ось він, вихід. Нічого, навряд чи Вухо виграє по часу. А те, що Бодя весь у ґулях, то не біда. Мужчинам, до речі, личать синці, садна та криваві подряпини. Шанс якщо не виграти заклад, то хоча б не програти його з ганебним рахунком у Майстренка ще залишався.

Наступний звив вузького коридору Змії — і ось він — промінчик світла. Тьмяніє дороговказом за наступним поворотом. Цей коридор здавався досить коротким — метрів десять, не більше. Один марш-кидок — і підземелля пройдено наскрізь. Та не встиг Богдан зробити кількох кроків, як почув спереду, з того місця, звідки лилося світло, якісь звуки.

Зупинився. Нашорошив вуха. Дослухався.

Точно — голоси. Ні з чим їх не сплутаєш. Говорили люди, причому — дорослі. Здається, двоє чоловіків. Про що розмова, Богдан зі свого місця розібрати не міг. Та зараз йому це було зовсім неважливо. Бо відразу змикитив: хто б то не був, а нічим хорошим така зустріч під землею ані для нього, ані для тих, хто чекає біля протилежного виходу, не закінчиться.

У Подолянах вони з Данилом жили другий тиждень, тому вивчили тутешні звичаї. Туристів до Змії водять не часто, вона ще не належним чином обладнана. Випадкові ж люди сюди, в урочище, ще рідше приходять. Нема тут нічого цікавого. Подумаєш — дірка в кам'янистому пагорбі та підземелля, не найвідоміше в цих краях. Значить, прийшов сюди хтось із місцевих. Може, навіть дослідники з музею. І зустрітися з ними — нарватися на серйозні неприємності. Адже заборонено неповнолітнім лазити тут, у підземеллях. Скандал не потрібен нічиїм батькам.

Через те позадкував Богдан, подумки уже погодившись зі своїм програшем через непереборні обставини. Краще зараз цим же шляхом, бо іншого, як відомо, просто нема, повернутися назад. Пояснити все. І тут же запропонувати Вухові переграти заклад найближчим часом. Будь-коли, за його побажанням. Так Богданові навіть краще буде. Знає тепер, що таке печера Змія — нічого особливого та надто складного.

Голоси наближалися. Вже можна було почути, про що незнайомці говорять. Тільки не було в Богдана Майстренка такого бажання. Швидко позадкував, сховався за вигином коридору, тоді розвернувся і посунув назад. Але голоси не стихали, і зрозумів Бодя: хоч би кого занесло в підземелля, але йдуть вони за ним. Точніше, не саме за ним, не переслідують його, навіть не знають про існування хлопця. Просто рухаються підземеллям уперед. А Богдан, виходить, від них тікає.

Ось так повернувся хлопець назад, до напівкруглої зали, де зовсім недавно сполохав кажанів. Тепер навіть не згадав про існування цих потвор, бо голоси позаду стали наближатися надто швидко. Це означало — небажані незнайомці прискорили ходу. Отже, рухаються впевнено, бували тут не раз. Ноги робити треба, ноги!

Але раптом Богдан зупинився посеред зали. Бо зрозумів — забув, який із темних проходів веде далі, до виходу з підземелля. За інших обставин легко б знайшов. Адже всі, крім потрібного, завалені та швидко закінчуються глухими стінами. Раз-два — і на потрібному шляху. Тепер же часу на пошуки нема. Та й ліхтарик краще загасити. В темряві, як казав колись його друг Данило Лановий, краще думається.

Занурившись у вогкий морок, Богдан не надумав нічого мудрого. Мабуть, не досить опинитися в темряві. Треба ще мати час на роздуми. А часу в Боді зовсім не залишалося. Тому зробив перше, що в голову стукнуло, — майнув до того проходу, котрий ближче від нього був, на відстані двох кроків, із лівого боку.

Щойно опинився там — рвонув з місця. Та перечепився об камінь, упав, не стримавши крику, перекотився на спину і тут же затиснув собі рота долонею. Аби ж не почули! Поповз уперед, і знову розчарування: глухий кут. Причому камінь, який намацав Богдан у темряві, видався йому дуже знайомим. Чорт забирай, він у цьому тупику уже був! Об цю саму брилу лоба розбив!

Хлопцеві враз стало холодно. До кісток пробрало. Раніше не звертав на це уваги, а тепер відчув — зимно тут, незатишно. А голоси чулися вже зовсім поруч. Раптом в проході майнуло світло. Хтось, хто зайшов до зали, присвічував собі ліхтариком. І не одним: два голоси, двоє людей, два ліхтарі!

Богдан притиснувся до стіни. Якби міг — зовсім уріс би в камінь. Чи перекинувся на кажана, повиснувши під стелею. Почнуть зараз обшукувати підземелля, світити в темні пройми — і все, попався, порушник…

Один із незнайомців заговорив. Його тепер було добре чути. І найстрашніші Богданові передчуття почали збуватися. Бо грубий чоловічий голос запитав:

— Ну, і де ви чули тут крики?

«Все, — подумав Богдан. — Амба.

Пропав.

Спалився».

Залишмо поки що всіх на тому місці, де вони перебувають у цей час…

Богдана Майстренка та незнайомців, які можуть ось-ось побачити його, — в підземеллі. Данила Ланового разом з братом та сестрою Рудиками — в урочищі, де вони вже хвилюються, позираючи на годинник. І повернімося трошки назад, аби нагадати про те, що наші герої теж горобці стріляні та вже мали нагоду втрапити в небезпечні пригоди.

На перший погляд, між Даньком та Богданом спільного дуже мало. Перший — відмінник, багато читає, добре грає в шахи та зовсім недавно почав учити англійську мову. Другий — спортсмен, до недавнього часу зовсім не мав охоти до читання книжок, а колись взагалі водився з поганою компанією вуличних грабіжників. Але так склалося в житті, що двоє хлопців, які живуть у Києві по сусідству, познайомилися, подружилися, та навіть недавнім літом відпочивали разом у невеличкому містечку на Полтавщині, в Данилової бабусі. Там Данилові з Богданом випадково стала відома одна давня загадка, розв'язавши яку, вони знайшли давній скарб, захований від лихих очей козацьким полковником Іваном Лиховієм.

Правда, лихих очей, як і лихих жадібних рук, у тій історії теж вистачало. Хлопці навіть мали необережність віч-на-віч зіткнутися зі справжніми озброєними дорослими бандитами. Та все закінчилося добре, бо під час пошуку скарбів двоє київських школярів надбали собі на Полтавщині купу друзів.

Про кількох із них варто сказати окремо. Бо вони ще з'являться в нашій історії, і то дуже скоро. Та відіграють у ній неабияку роль, з головою поринувши у справді небезпечні пригоди, котрі ось-ось почнуться. І порівняно з якими кажани, побачені Богданом під печерною стелею, здаватимуться квіточками.

• Предыдущая
• 3/30
• Следующая