Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/30
• Следующая

Скинув футболку. Обмотав нею голову на піратський манер. Вдягнув куртку на голе тіло, застебнув блискавку до підборіддя. Підморгнув Данилові — не журись, мовляв, прорвемося. Кивнув Варварі — побачиш зараз, як братика твого зроблю.

Нічого більше не сказав. Навіщо дарма словами струмок каламутити… Зібрався з духом, відкинувши нав'язливу, мов нічний комар, думку про те, що зараз справді чинить нерозважливо.

Аби не сумніватися ще довше, стиснув ліхтарика в правиці й ступив у темну пройму печери.

Спочатку був спуск.

Присвічуючи собі ліхтариком, Бодя обережно ступав униз саморобними нерівними сходами. Сходинки були різної величини та ширини. Якщо не дивитися під ноги, можна вмить утратити опору, ступити в порожнечу та загриміти вниз. Але хоч і вважався Богдан Майстренко відомим у колі друзів відчайдухом, тут вирішив поводитися обережно.

«Не всяка обережність — страх», — так сказав він собі.

Прохід по обидва боки східців також був не всюди однаковий. Спочатку — досить широкий, не лише хлопець-підліток, а й доросла людина могла зайти без особливих проблем. Та варто зробити десяток кроків донизу, як він починав звужуватися. Для того, щоб рухатися далі, треба сунути боком, виставивши перед собою плече. В одному місці стеля опускалася занизько — Бодя навіть присів. Освітлювати шлях стало складніше. Довелося просуватися ще повільніше, фактично навпомацки.

Та вузька горловина незабаром знову розширилася. Богдан розвернувся і решту сходинок подолав уже досить легко. Скільки їх — не рахував, але Вухо доводив: у цьому місці сходинки ведуть під землю на цілих десять метрів. «Теж мені, — гмикнув тоді Бодя. — Це навіть трошки менше, ніж три прольоти у типовій міській багатоповерхівці старої забудови». Саме в такій він з батьками і мешкав у Києві.

Відчувши нарешті під ногами рівну твердь, Богдан полегшено зітхнув. Не така вже й страшна ця печера, як її тут малюють. Місцеві жителі називають її Змією. Але не тому, що тут облаштувало своє кубло тутешнє лісове гаддя: просто ходи під землею такі вузькі й звивисті, мов зміїний слід на піску. Про довжину цього підземелля Богдан із Данилом теж довідалися: майже п'ять сотень метрів коридору, вважай — півкілометра. Подумаєш, п'ять разів по сто. Стометрівку Бодя Майстренко на шкільній фізкультурі бігає — будь здоров!

Тут було не так холодно, як передбачав хлопець. Хоча, можливо, це тільки перше враження. Надто перепеклися хлопці на липневому сонці, тому печерну прохолоду Богдан попервах сприйняв за щастя. Почне рухатися — не змерзне. А рухатися треба. Бо час пішов, і він повинен пройти печеру Змію з кінця в кінець до протилежного виходу швидше за Андрія Рудика на прізвисько Вухо. Та довести йому, а надто його рудій сестрі: ми там, у Києві, теж дещо вміємо.

Жовтувато-білий промінь ліхтарика падав дугою на похмурі кам'яні стіни. Богдан торкнувся каменю пучками пальців, відчув холодну та непривітну вологу. «Справді, не найкраще місце для життя», — подумав хлопець. А тут же, за переказами, ховалися різні люди, та й то не раз і не два за майже три сотні років. І враз зрозумів: хоч і любить він, Бодя Майстренко, різні пригоди, проте зовсім не хотів, аби теперішня затія завела його надовго в цей понурий кам'яний мішок.

Подумав так — і раптом різко труснув головою. Навіть взутою в кед ногою тупнув: ну точно, правду йому казали! Печера Змія на поганий настрій навертає, сумні думки навіює, от маєш, пацане… Ні, геть невеселі думи, геть смуток! Так далеко не зайдеш.

— Агей! — вигукнув Богдан, підбадьорюючи сам себе, почув, як відбився його крик луною, знову гаркнув: — Гей! Ого! Ага! Еге! — а насамкінець: — Га-га! Ха-ха! Бу-га-га!

Де й подівся смуток. Зникла кудись невпевненість у своїх силах, за луною пішла. А зовсім настрій у Боді поліпшився, коли уявив, як перелякається Вухо, коли приїде до Києва. Рудий, як відомо, жодного разу в столиці не був. Колись міг потрапити: від школи екскурсію збирали. Та в найбільш відповідальний момент десь підхопив грип, сестра теж вдома залишилася із солідарності. Така в них, виходить, із братом дружба. Тільки ж колись все одно Вухо приїде до столиці, зайде в метро, побачить ескалатор — і точно перепудиться.

Чомусь від цієї думки Богданові зовсім весело стало. Ніби не в похмурому підземеллі, а десь у парку на лавці сидить, жартами сипле.

— Нічого, — мовив він сам до себе, і не пошепки — на весь голос, аби вся печера чула, кожна стіна, кожен камінчик. — Нічого, Вухо. Зараз дядя Бодя тебе з носом залишить!

Сказав так і рушив уперед, пронизуючи підземелля світлом ліхтарика.

Не роздивлявся довкола. Цікаво, але ніколи. Потім якось, якщо знову не буде чим зайнятися, злазять вони з Даньком сюди уже не на спір, а просто так, із власної цікавості. Може, навіть не з Данилом, а з цією рудою Варкою. Ось тут Богдан готовий знову вдарити руку об руку на те, що дівчину ніхто ще отак, на підземну прогулянку, не запрошував.

Окрилила хлопця така божевільна думка. Тому рухався далі зовсім впевнено. Знав-бо: хоч і був тут колись знаменитий печерний лабіринт, тільки ходи ще не розвідані. Роботи непочатий край для тих, хто хоче починати таку розвідку. Всі галереї завалені-закупорені, лиш одна зміїлася від одного кінця пагорба до іншого, протилежного, того, що трохи нижче урочища. Навіть якщо захочеш, не заблукаєш. Галерея сама тебе виведе, визміїть, як місцеві кажуть.

Богдан уже проминув чотири повороти. Десь коридор був короткий, десь — трохи довший, та кожного разу підземна галерея повертала то в лівий, то в правий бік. Місцями прохід міг бути вужчим, але за поворотом він розширювався, і хлопцеві уже стало цікаво пересуватися під товщею землі. У якийсь момент Боді навіть стрельнуло, що час тут таки повільніший, аніж нагорі.

Та ось ще один поворот — і наш мандрівник опинився в невеличкій напівкруглій залі. Стеля тут піднімалася вище двох метрів, сама зала утворювала неправильне коло. В різні боки від цього кола розходилися темні пройми галерей.

«Ось він, лабіринт, — зрозумів Богдан. — Ось звідки він починався!»

Ступивши крок уперед, хлопець став у самому центрі підземної зали. Гадати особливо нічого. Три ходи, два з них, як відомо, давно завалені. Розв'язати загадку та знайти потрібний прохід буде досить просто. «Навряд чи це надовго мене затримає», — вирішив Богдан. Адже він і без того, як для новачка, швидко рухався.

Тому не стримався, почав роздивлятися. Пройшовся променем ліхтарика по стінах. Вихопив із темряви кришталеві гірлянди. Схожі на чудернацькі казкові квітки, виблискували вони тьмяним підземним світлом, ніби підморгуючи прибульцеві. Мовляв, ласкаво просимо в наше нічне царство. Ніколи не бачив київський хлопець такої краси. Захотілося торкнутися рукою, навіть узяти з собою на пам'ять, подарувати рудій Варці — ось, дивись, як можемо…

Промінь посунувся трошки далі. Тепер вихопив щось інше. Сіре, довгасте. Господи, воно живе!

Сполохані світлом, з-під стелі майнули огидні кажани. Скільки їх було, Богдан, ясна річ, не рахував. Так само, як толком не доп'яв, атакують його печерні мешканці чи просто так летять на світло. З рівноваги вивело хлопця шурхотіння крил по кам'яних стінах та гидке пищання в темряві.

Замахав Богдан руками, мало ліхтарика не впустив. Кинувся навтьоки до найближчого проходу, навіть не зважаючи, летять туди кабаниська чи ні. Зробивши три величезних стрибки, налетів із розгону на глуху стіну, стукнувся лобом об край гострої каменюки. Зашпортався, зіперся на стіну рукою, поволі опустився на підлогу, притиснувся спиною до каменя.

І аж тепер перевів дух.

• Предыдущая
• 2/30
• Следующая