Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/30
• Следующая

— Логічно, — визнав Льонька після коротких роздумів. — Добре, вдвох воно веселіше. В мене вже є одна ідея. Тобі лишається придумати, що з ним робити, — хлопець показав на страуса. — Знайдеш, куди прилаштувати, аби не думати постійно, як тут твоя пташка, вважай, домовились.

— Теж мені ще командир, — пирхнула Галка.

Потім демонстративно повернулася до ватаги спиною, підійшла до Футбола, погладила його голу шию, навіть стала навшпиньки і чмокнула в дзьоб.

— Ти ж все розумієш, Футбику?

Страус поважно кивнув головою.

— Ти ж у мене розумник?

На знак згоди страус підстрибнув та клацнув дзьобом.

— Ти ж побудеш без мене трошки? Зовсім трошки? — Галка на пальцях показала, скільки.

Птах хоч і не відразу, та все ж таки знову кивнув.

— Бач! — Галка переможно повернулася до Льоньки: — З ним легше домовитися, ніж із тобою!

Нічого не відповів хлопець — лиш руками розвів — мовляв, не страус я, не страус.

Того ж вечора пішов Льонька до свого діда.

Старий Гайдамака давно вже сторожував у місцевому музеї і після пригоди з козацьким скарбом ставився до онука та його друзів із величезною симпатією. Ще б пак: він половину свого життя знав про ці скарби, іншу половину сам мріяв їх знайти. А тут хлопчаки раз — і розгадали давню загадку, котра мала такі ж прості рішення, як і більшість складних задачок.

Через те Льонька вирішив довіритися йому ще раз. І дід Гайдамака відразу ж знайшов потрібний вихід.

— У мене, щоб ти знав, у Подолянах старий друг живе. Давно хочу його провідати.

— У самих Подолянах? — не повірив Льонька.

— Ну, може не в самих, — хитро посміхнувся дід. — Може, взагалі в іншому місці. Але хто про це знає, крім нас двох? Важливо інше: давно я, старий, збирався друга навідати. Навіть оно гроші якісь на таку подорож відклав. Самому такому дідові їхати кудись не дуже добре. Ось і візьму з собою онука. Хай розвіється трошки, хоч Україну побачить. А то ж сидите тут ціле літо з року в рік, дурієте, одне й те саме перед очима…

— Так ти, діду, виявляється, наша людина! — зрадів Льонька.

— А ти як думав? — старий Гайдамака розправив плечі. — Коли там треба їхати? Завтра й виберемось. Повір мені, твої батьки тільки щасливо зітхнуть. Точно знатимуть: я хоч і дід, а спуску тобі не дам! — він жартівливо показав хлопцеві кулака.

— Ну, а з Галкою як бути? — Льонька ще мав надію, що дівчини з кісками вдасться позбутися.

— З собою брати, — категорично заявив дід Гайдамака. — Ти не знаєш, що буває, коли дівчата собі щось утешуть у голову. Я з її батьками поговорю, думаю, відпустять.

— Мені, діду, з тобою теж не нудно буде! — заперечив Льонька, та старий Гайдамака лиш притулив пальця до вуст.

— Усе. Тихо будь. Раз не зміг відговорити Галку від самого початку — тепер уже змирися. Та й взагалі, мені здається, дівка від дурниць швидше убереже, ніж навіть я. Добре, катай додому, збирайся. А я вже про все інше домовлюсь.

Старий розгорнув бурхливу діяльність Під кінець дня зрозумів Льонька — його дід зараз такий активний, бо справді згадує свою молодість. І заодно — те, чого йому свого часу так не вистачало. По-перше, з Льоньчиними батьками швидко домовився, ті навіть не питали нічого, особливо брехати не було потреби. По-друге, переговорив з Галчиними батьками і ті охоче відпустили дівчину з дідом: трошки мандрів не завадить. Нарешті, знайшов транспорт просто до Києва — звідти залізницею до Подолян дістатися дуже просто, без пересадок. Задоволена Галка навіть вирішила передзвонити Данькові, але не змогла: телефонний зв'язок постійно пропадав. Проте Данько про таке попереджав.

Отже, наступного дня, глибоко по обіді, вся ватага вийшла проводжати мандрівників. Їхати мусили не легковиком — везла діда, Льоньку та Галку вантажна машина з критим брезентом фургоном. Старий та дівчина полізли в кабіну. Льонька ж умовив водія, аби той пустив його в кузов — давно хотів отак покататися. Водій, місцевий фермер Грицько Черемша, лиш попередив діда Гайдамаку:

— Під вашу відповідальність, діду!

А той поблажливо кивнув.

— Хай собі. Сам же малим був, Гришко, ні?

— Ага, — погодився той. — Любив у кузовах їздити. Навіть мріяв колись купити таку машину, аби самого себе катати. Смішно, діду?

— Купив же! — посміхнувся старий у вуса.

— Так вона ж стара! — вигукнув той (бідкання фермера Грицька з приводу своєї вантажівки давно нікого не дивували, адже для Черемши машина майже відразу після купівлі перетворилася на болючий мозоль) і пояснив: — Поки не прочхається — не поїде! Стати може посеред дороги! Її колись велосипед обганяв! Ваш же онук, діду, ще й дражнився!

— Ото не плюй у колодязь, Льонько! — сказав старий з удаваною суворістю, навіть не втримався — дав хлопцеві легенького, чисто символічного потиличника. — Все, Гришко, не буде він більше дражнитися. Паняй у кузов!

Двічі просити Льоньку Гайдамаку не треба було. Перекинув дорожній наплічник через борт, сам схопився за край руками, на раз-два підтягнувся, хвацько стрибнув усередину — і ось уже стоїть на дні кузова, друзям рукою махає.

Тим часом Галка ніяк не могла попрощатися з Футболом. Страус поводив себе якось дивно: як завжди, прийшовши за дівчиною хвостом, цього разу не підстрибував, не клацав дзьобом, навіть не намагався ні в кого нічого вициганити. Взагалі, ні до кого не чіплявся навіть із дружніми намірами. Ігор Харитон та Валера Гоблін Два навіть завели, чи не дала йому Галка якогось зілля, аби страус пригальмував та спокійно витримав розлуку. Почувши це, дівчина показала обом кулака. А Футбол, який у таких випадках завжди думав, що Галку хтось ображає, та починав заступатися, цього разу навіть не повернув свою довгу гнучку шию в бік імовірних кривдників.

— Е, Галко, часу нема! — гукнув з кузова Льонька. — Прощайся вже, чи, може, лишайся…

— Я комусь зараз лишуся, — дівчина недобре глипнула в його бік. — Комусь, для кого нема в кабіні місця! — потім погладила страуса по голові останній раз, мовила тихо: — Скоро буду, Футбику. Ти ж у мене гарний хлопчик, ти ж побудеш трошки сам? Ти ж дорослий, правда?

Напевне, Футбол щось зрозумів — кивнув ніби на знак згоди.

Все, не треба затягувати прощання.

Галка різко повернулася і пішла до машини, вмостилася у кабіні та закусила губу, бо відчула раптом, що не готова ще лишати страуса самого. Коли мотор фермерської вантажівки нарешті прокашлявся і вони рушили, дівчинка заплющила очі — сльози таки навернулися, от би не побачив ніхто…

А в кузові Льонька Гайдамака знайшов зібганий брезент, розстелив його, вмостився на спині, поклав рюкзак під голову і теж примружив очі. Роздивлятися було нічого, хіба брезентовий дах над головою. Та не дуже то й хотілося: набагато цікавіше ось так лежати, трястися в кузові старої вантажівки, уявляти себе Індіаною Джонсом, невтомним шукачем скарбів у крислатому капелюсі.

Від переживань перед дорогою Льонька спав цієї ночі погано. Тому під гойдалку кузова таки закуняв.

Надовго чи ні — хтозна. Бо вирвав його з дрімоти різкий звук. Це водій давив на сигнальну кнопку — так роблять, коли хтось або щось заважає проїхати. Проте вантажівка не зупинялася, сунула далі, навіть не збавляючи ходу. Навпаки, Черемша, здається, наддав газу. Швидко до різкого сигналу домішався ще один звук — чи здалося Льоньці, чи справді з кабіни голосно кричала Галка.

Хлопець перекотився на бік. Порачкував до краю борту. Виткнув голову з кузова. І мимоволі роззявив рота.

• Предыдущая
• 12/30
• Следующая