Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 11

• Предыдущая
• 11/30
• Следующая

— А я не дурень! — образився Вухо. — Сам дурний!

— Це приказка така, — заспокоїв його Данило. — І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.

— Ой, народ, боюся я — здивує ця пані Крук директора Жору, — зітхнула Варвара. — Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами — ще двоє підозрілих типів…

— Все одно іншої легенди вони не почують, — сказав Данило. — Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.

— Чому — злочинців? — здивувалася рудючка.

— Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, — Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. — Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни — маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Є кілька наших друзів, із якими ми вже мали подібну пригоду. І яким можна довіряти напевне. До того ж наші вороги їх не бачили і, я так собі планую, не побачать. Бодя, ти все зрозумів?

— Та ясно. Гадаєш, наші швидко підтягнуться? Не близький світ…

— А нам нема куди поспішати поки що. Давайте, місцеві, покажіть, де у вас тут краще мобільний зв'язок працює. Подзвонити треба одному надійному бійцеві.

Думаю, ви вже здогадалися — Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб — справжню золоту булаву. Лиш йому, перевіреному в дії, Данько міг зараз повністю довіритися.

Тому залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.

Невеличка проблема була в тому, що Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. Батьки вважали — рано ще йому, не заробив. Хлопчачий ватажок не надто сумував з цього приводу. Навпаки, часом навіть радів: адже не треба весь час сушити голову над тим, як би ото не загубити десь дорогу річ.

Взагалі, коли батьки тицяють телефон, це не подарунок, а насправді — довгий та міцний ланцюжок, пояснював якось Льонька. Це ж будь-якої миті стукне комусь із них у голову набрати номер та запитати: «А де це ти, любий друже, зараз є? А що це ти там робиш? А не пішов би ти просто зараз додому?». Ну і таке інше. Спробуй лиш вимкнути злощасний апарат — відразу почнуться підозри та претензії, ніхто ніколи не повірить, що акумулятор сів чи ще якесь там горе.

Словом, не мав Льонька Гайдамака власної телефонної трубки в кишені. А вдома влітку не сидів. Тому зловити його можна було в один спосіб: подзвонити Галці. Дівчина з кісками якраз телефон мала та носила з собою, чим іноді був дуже незадоволений її кращий друг та охоронець — страус на прізвисько Футбол. Скаржилася якось Галка: щойно трубка оживе і вона піднесе її до вуха, аби відповісти, страус починає нервувати. Навіть кілька разів намагався вихопити слухавку дзьобом. Тому, коли телефон дзвонив, дівчина всякий раз намагалася відходити подалі від цибатого птаха.

Ну, і головна причина: Галка після пригод з козацьким скарбом стала якщо не повноправним членом хлопчачої ватаги, то дуже часто бувала в їхній компанії. Адже страус, шалений фанат футболу, тепер став повноцінним гравцем місцевої команди. Проти нього багато хто хотів зіграти, і від пізньої весни до ранньої осені футболісти або проводили товариські змагання, або тренувалися за містом на полі. Звісно ж, Галка не могла відпускати свого підопічного самого.

Отже, Данило набрав Галчин номер. А дівчина з кісками передала слухавку Льоньці, при цьому жестом прогнавши хлопця далі від страуса, який уже підозріло дивився на ненависний апарат. Розмова вийшла короткою — Данило добре пояснив, а Гайдамака все з півслова втяв. Тому відразу скликав до себе всіх та видав відразу, без передмов:

— Наші встряли в халепу.

— От пусти їх кудись без нагляду! — роздратовано буркнув хлопець, якого називали Князем Олегом.

— Ага, ти якраз наглянеш! — реготнув Ігор Харитоненко на прізвисько Харитон.

— Що там у них таке? — поцікавився Валера, якого прозвали тут Гоблін Два.

— Вони хоч живі? — обережно запитав Юрко, названий Космонавтом.

— От же ж язик дурний! — тупнула ногою Галка, а страус, котрий теж підійшов до гурту, витягнув довгу шию в бік Космонавта, сердито клацнув дзьобом: не мели, мовляв, дурниць.

— Та забери ти свою курку! — незадоволено позадкував Юрко, і Футбол, котрий дуже добре знав, хто такі кури та не любив подібних порівнянь, підстрибнув і посунув на язикатого кривдника.

— Ану, ша всім! — Льонька підняв руку, закликаючи до порядку. — Я ще нічого не пояснив, а ви вже розходилися! Космонавте, справді прикуси язика. Галко, пильнуй свого друга. Він хороший, але… Ну, зрозуміла, думаю. Тепер слухайте спокійно.

І Льонька переповів принишклій ватазі почуте від Данила.

Усі разом загули, перекрикуючи один одного. Кожен мав що сказати з цього приводу. Навіть Футбол — і той забігав по колу, час від часу клацаючи дзьобом. Льонька все одно нічого не зрозумів, тому дав усім п'ять хвилин, тоді знову підняв руку:

— Ти-хо! Хто б що з вас зараз не казав, які б у кого ідеї не виникали, ясно одне: часу мало, а допомога потрібна. Як кажуть у таких випадках — на вчора. Усі разом ми зриватися теж не можемо. Данько чітко сказав: потрібні люди, котрих не впізнають і котрі не будуть привертати увагу. Якщо ми поїдемо всім кагалом, така купа народу сама по собі помітна. Та й зібратися всім гуртом довше, це ж у кожного татамами, поки кожного випросиш… До того ж — акуратно, аби зайвої та передчасної пурги не нагнати… Коротше, дорогі брати і сестри, на виручку поїду я сам.

Ватага знову здійняла галас. Та мудрий ватажок і цього разу не сперечався. Просто мовчки стояв, даючи всім виговоритися. І хлопці нарешті самі зрозуміли: таки правий Льонька. Кожен відразу знайшов масу причин, які затримають їх удома. А допомога Данилові з Богданом потрібна тепер. Зрештою, ватага дійшла згоди — сам Льонька швидше знайде вихід.

Ось тільки Галка була категорично проти. Стала просто перед Гайдамакою, навіть взяла руки в боки, мовила грізно:

— Е, ні, хлопче! Такого не буде! Це ми тут усі лишаємося, а ти один такий сміливий? Ось вони, — дівчина кивнула в бік хлопчачого гурту, — хай собі як знають. А я їду з тобою! Спробуй тільки мене спинити!

Сказала так — і ще ногою тупнула. Страус тут же повторив за Галкою — теж тупнув спочатку однією довгою ногою, потім — другою, а тоді ще й підстрибнув, тупнувши об землю відразу двома.

— Ніхто тебе не… — спробував заперечити Льонька.

Але Галка загрозливо посунула на нього.

— Не здумай мені зараз клепати, що допомагати друзям — не жіноча справа! Ми їдемо разом або…

— Або що? — перебив її тепер уже Льонька. — Не пустиш мене?

Галка закусила губу. Справді, крити нічим. Та раптом її очі засяяли.

— Тебе ніхто тримати не збирається, — мовила обережно, пустивши хлопцеві хитрі лисячі бісики. — Тільки сам подумай: якщо доведеться стежити за гуртом небезпечних злодіїв, один ти довго не протримаєшся. Сто пудів, засічуть твою пику. А так ми зможемо діяти по черзі. То хлопець крутиться поруч, то дівчина. Так краще злочинців заморочити, згоден?

• Предыдущая
• 11/30
• Следующая