Выбери любимый жанр

Лазарит - Вилар Симона - Страница 52


Изменить размер шрифта:

52

Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.

Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.

Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.

У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.

Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.

«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!

І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір удалечині.

Стежина, прокладена через перевали Таврських гір ще за сивої давнини, звивалася схилом, поступово ведучи подорожніх дедалі вище й вище. Ген-ген виднілися засніжені вершини, з ущелин долинав шум потоків. Часом перед ними поставали затишні зелені долини з невеличкими поселеннями. Халупи, складені з дикого каміння і вкриті дерном, були оточені садами й виноградниками, вирощеними на ґрунті, розчищеному від уламків скель і щебеню. І що дивно – ніде не видно коней: єдиними тваринами, на яких возили вантажі та їздили верхи місцеві мешканці, були віслюки.

Проминувши оброблену долину, мандрівники знову опинилися в зеленавих сутінках лісу. Довкола пахло розігрітою на сонці смолою, крізь густі гілки середземноморських сосон примарно синявіли сусідні гірські схили. Унизу з виступу на виступ стрибали бурхливі потоки, обминаючи уламки скель, що колись упали з височіні.

В одній із таких місцин сталася непередбачена затримка: стежка, що проходила уздовж прямовисної кам’яної стіни, раптом перетворилася на вузький скельний залом, що праворуч від нього зяяла прірва. Коні й мули відмовлялися на нього ступати, пручалися і несамовито іржали. Порадою несподівано допоміг сер Обрі, сказавши: якщо коні не бачитимуть прірви, їхній переляк мине. Загорнувши плащем голову своєму коневі, він обережно ступив на залом і без перешкод провів по ньому тварину. У такий же спосіб, заспокоюючи й ведучи за собою решту коней і мулів, він допоміг переправитися всім, крім власної дружини. Щойно леді Джоанна наблизилася до небезпечного місця, сер Обрі відвернувся, вдаючи, що геть її не помічає.

Але це не зупинило англійку – вона рішуче пройшла небезпечне місце, випередивши Мартіна, який кинувся було їй на допомогу.

Згодом лицар дорікнув серу Обрі: тут не місце і не час зводити подружні порахунки. Почувши це, лорд здивовано підвів свої пшеничні брови.

– Сер, ви жартуєте? – обурено промовив він. – То погляньте на мене: чи не здається вам, що на моєму обличчі досі палає ляпас?

Зате Джоанну це аніскілечки не засмутило. Вона схилилася до квітучого куща й зірвала велику жовту невідому квітку, посміялася з Ейрікових жартів, перемовлялася із Саннівою і мала вигляд безтурботної співочої пташки. Начебто ця пригода була прикрою дрібницею, що завадила милуватися розкішною природою, дурничкою, не вартою уваги.

Але цією «дурничкою» був її власний чоловік, сер Обрі де Рінель!

І Мартін вирішив: настала пора відвертих зізнань.

Стисло, як і належить воїну, він розповів, що ще на початку шляху помітив, яка леді Джоанна надзвичайна жінка, і відразу виокремив її з-поміж решти попутників, адже вона сяяла серед них яскравою зіркою. Це були лестощі, проте вони не порушували куртуазних звичок.

– Саме тоді, – вів своєї Мартін, – дивлячись на вас, я відчув, як у моєму серці відроджується якась давно забута радість. Так, визнаю: я мав зухвальство милуватися вами, адже сподівався, що ви не помітите моєї уваги. Погодьтеся, мені це вдалось!

Тепер вони їхали поруч під низько навислими гілками гірських сосон. Джоанна дивилася вперед, але в усій її поставі відчувалася напружена уважність. Лише тепер Мартін відзначив, який у неї чарівний профіль: темні пухнасті вії, невеличкий прямий ніс, чітко окреслене й водночас ніжне підборіддя, високі вилиці. Щоб довгі коси не заважали господині на лісових стежках, служниці уклали їх на потилиці в щось схоже на черепашку равлика, і через це голова молодої жінки набула гордовитої виразності.

Оскільки попутниця мовчала, Мартін додав, що лише завдяки цій увазі він вчасно помітив її зникнення й кинувся на пошуки – хоча це було небезпечно для Йосипа бен Ашера, якого він пообіцяв охороняти в мандрах.

– Цей молодий єврей дивовижно хоробрий, – докинула Джоанна. – І він урятував життя моєму чоловікові. Але, сер… – вона нарешті обернулась до лицаря, і Мартін на мить занурився в озерця її очей – сіро-лілових, із тим дивовижним перламутровим відтінком, що його можна побачити хіба що на крилах горлиці. – Ви, здається, почали розповідати про те, що вирушили розшукувати мене… тобто, нас…

– О, я ніколи б собі не пробачив, якби з вами сталося щось погане! – пристрасно підхопив Мартін. – Але це виявилося не так уже й просто, і лише сліди обабіч дороги вказали нам напрямок. А потім, аж на світанку, я побачив вас, оточену тими негідниками в тюрбанах, вас, яка билася і не втрачала сили духу! Це дивовижно: ви були такою відважною й такою… самотньою. Люди з нашого ордену не повинні розкривати душу, але не можу не зізнатися: після смерті моєї коханої Елеонори – нехай сяє для її чистої душі вічне світло! – я не подивився на жодну жінку. Однак, побачивши вас… Я не міг дати собі ради… І покірно перепрошую, якщо моя увага була для вас надокучливою. Більше нічого такого я собі не дозволю.

Лицар підострожив коня й вирушив у голову кавалькади.

Джоанна провела його поглядом, і на її вустах з’явилася вдоволена усмішка. На тобі: таки Мартін д’Ане насправді закохався! Як чудово!

Вона звикла до освідчень, Джоанні подобалося, що чоловіки захоплюються її вродою. І приємно було усвідомлювати: вона посіяла сум’яття в душі цього вродливого й суворого лицаря. Про Обрі тієї миті вона й не думала. Хай там як, але він залишається її чоловіком. Однак нащо згадувати про це саме тепер? Він відчужений, цурається її, а коли щось і скаже, то лише чергову порцію докорів. То й Бог йому суддя!

Значно приємніше думати про цього госпітальєра. Напевно, Джоанна не заперечувала, якби він поводився ще зухваліше. Щоб замість поглядів були дотики… На вигляд Мартін був не надто могутній, проте жінка відчула його силу, коли він допомагав їй сідати на коня, чи підтримував у сідлі, якщо доводилося долати складну ділянку шляху…

Вузька стежка, якою ступав загін, то спускалася схилом, то раптово починала дертися на кручі. Не кожен вершник таке витримає, а Йосип узагалі був змучений. Тому вирішили зупинитися на ніч у найближчому поселенні.

Щойно туди дісталися, як сер Обрі негайно розпорядився надати йому найміцніший і зручний будинок, не поцікавившись навіть, де ночуватиме його дружина. Мартіну довелося подбати про постій для жінок і решти попутників. І хоча в цих місцях ніхто й гадки не мав, що таке вигоди, вранці леді Джоанна сказала, що на своєму сіннику чудово виспалася. І підтвердила ці слова такою осяйною усмішкою, що лицар мимоволі порівняв її зі світанковим сяйвом.

52
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Вилар Симона - Лазарит Лазарит
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело