Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 25

• Предыдущая
• 25/64
• Следующая

— Так. Я б не змушувала її ходити до школи, доки вона сама зголоситься. От побачиш, Марілло, вона вгамується й сама радо повернеться туди через тиждень-два, а якщо ти будеш її змушувати — хтозна, чи не завдасть нам вона ще більших клопотів новими своїми вибриками. Що менше галасу — то ліпше, будь певна. Та й небагато вона втратить без школи — надто без такої школи. Учитель з пана Філіпса нікудишній. Порядки, що він запровадив у класі, мене обурюють, от що — він геть не зважає на менших, а весь час проводить зі старшими, яких готує до Королівської вчительської семінарії. Та й хто б його лишив учителювати на другий рік, якби його дядько не був членом опікунської ради й не водив би двох інших її членів за носа? Ох, скажу я тобі — не знаю, чого й чекати від освіти на цьому острові.

І пані Рейчел похитала головою, немов кажучи, що якби вона очолювала систему освіти в Канаді, усе було б набагато краще.

Марілла пристала на її пораду й більше ні словом не змушувала Енн повертатися до школи. Дівчинка вчила всі уроки вдома, поралася в хаті, а вечорами, у багряних осінніх сутінках, гралася з Діаною; коли ж на дорозі чи в недільній школі їй зустрічався Гілберт Блайт, вона проминала його із крижаною зневагою, якої не могло розтопити його очевидне бажання помиритися. Навіть Діана, що відчайдушно виступала в ролі парламентера, зазнала цілковитого фіаско. Енн міцно постановила собі довіку ненавидіти Гілберта Блайта.

Проте вона любила Діану, так само сильно, як ненавиділа Гілберта; любила так щиро, як тільки здатне було її палке сердечко, однаково нестримне в дружбі й неприязні. Якось надвечір Марілла, повернувшись із саду з яблуками в кошику, застала Енн у сльозах. Дівчинка гірко ридала, сидячи в сутінках при східному вікні.

— Чого ти знову плачеш, Енн? — запитала Марілла.

— Я думаю про Діану, — гучно схлипнула Енн. — Я дуже-дуже люблю Діану, Марілло. Я не можу без неї жити. Але я знаю — ми виростемо, і Діана вийде заміж, поїде геть і покине мене. О, що я тоді робитиму? Я ненавиджу її чоловіка, страшенно ненавиджу. Я уявила собі, як воно буде — весілля і все-все: Діана в білосніжній сукні, із серпанком, така прекрасна — аж сяє, наче королева; а я дружка, і хоч у мене теж гарна сукня з пишними рукавами, та за щасливою усмішкою ховається моє розбите серце. А потім я Діани більше не поба-а-ачу, — тут Енн уже не стрималася й заридала на повен голос.

Марілла швидко відвернулася, щоб приховати усмішку, та це не допомогло. Вона безсило впала на найближчий стілець і зайшлася таким щирим і незвичним сміхом, що Метью, котрий саме проходив подвір’ям, закляк, приголомшений — коли це він чув, щоб його сестра так сміялася?

— Ох, Енн, — сказала Марілла, щойно змогла промовити бодай слово, — якщо вже ти конче мусиш чимось перейматися, благаю — не шукай собі приводів для хвилювань аж так далеко. Мушу визнати, уява в тебе таки багатюща.

Жовтень у Зелених Дахах видався надзвичайно яскравий: берези в долині сяяли щирим золотом, немов сонячне світло, клени поза садом убралися в багряні шати, дикі вишні вздовж дороги куталися в найпрекрасніші відтінки темно-червоного й мідно-зеленого, а на луках і полях зійшла отава. Енн захоплено чудувалася цьому пишнобарвному світу довкола себе.

— Ох, Марілло, — вигукнула вона одного суботнього ранку, прибігши знадвору з велетенським оберемком кленового листя, — я така щаслива, що тут бувають жовтні! Якби після вересня одразу ж наставав листопад — то було б дуже кепсько, правда? Гляньте, які гілочки. Вони такі гарні, хіба вас від них не охоплює радісне тремтіння, навіть декілька тремтінь водночас? Я хочу прикрасити цими гілочками свою кімнату.

— Казна-що, — відповіла Марілла, позаяк не мала достатньо розвиненого естетичного чуття. — Ти забагато сміття з вулиці приносиш до своєї кімнати, Енн. Спальні існують для того, щоб спати.

— І мріяти теж, і бачити сни, Марілло! А мріяти набагато приємніше в кімнаті з усілякими гарними речами. Я поставлю ці гілочки в старий блакитний глечик, і вони стоятимуть на моєму столі.

— Гляди мені тільки, не натруси листя на сходи. Енн, я сьогодні поїду в Кармоді на збори Спільноти милосердя, і повернуся вже, мабуть, затемна. Ти подаватимеш вечерю Метью та Джеррі, тож пильнуй і не забудь чай заварити перш ніж сядете їсти, а не так, як минулого разу.

— Це жахливо, що я тоді забула, — присоромлено мовила Енн, — але я того дня саме вигадувала назву для Долини Фіалок і ні про що інше вже думати не могла. Метью був такий ласкавий. Анітрошечки не сварився. Він сам заварив чай і сказав, що можна й почекати. А я розповіла йому таку гарну казку, доки ми чекали, і зовсім було непомітно, як біжить час. Ох, яка то була чудова казка, Марілло. Тільки я забула кінцівку, тому придумала свою, а Метью сказав, що навіть не помітив, де закінчилася справжня казка й почалася вигадка.

— Метью тішився б, навіть якби ти підхопилася серед ночі й заходилась обідати. Та це не означає, що й цього разу ти мусиш щось учудити. І… не знаю, чи добре я роблю, ти ж можеш забути про все на світі… дозволяю тобі запросити на чай Діану.

— О, Марілло! — Енн сплеснула в долоні. — Це так чудово! Тепер я бачу, що у вас теж є уява, бо інакше ви нізащо не здогадалися б, як мені хочеться саме цього. Це буде так гарно — зовсім як у дорослих. А коли до мене прийде гостя, я вже не забуду насипати чаю до чайничка, не хвилюйтеся. О, Марілло! А можна мені взяти отой ваш сервіз із трояндами?

— Ні, звісно! Сервіз із трояндами! Чого тобі ще заманеться? Ти ж знаєш, я беру цей сервіз лише тоді, коли приходить пастор чи дами зі Спільноти милосердя. Візьмеш старі коричневі чашки. Але можеш почастувати Діану вишневим варенням з маленького жовтого глечика. Воно так віддавна стоїть — мабуть, уже й зацукрувалося. І можеш відкраяти шмат фруктового пирога й узяти до чаю коржиків та імбирного печива.

— Я вже уявляю, як сидітиму за столом на місці господині й розливатиму чай, — мовила Енн, заплющивши очі від утіхи. — І питатиму Діану, чи хоче вона цукру. Я знаю, що вона п’є чай без цукру, але, звісно ж, запитаю так, наче мені про це нічогісінько не відомо. А тоді проситиму її докласти ще пирога й варення. О, Марілло, мені так радісно навіть думати про це! А можна, я проведу її в гостьову кімнату й запропоную там покласти капелюшка? А можна, ми сядемо у вітальні?

— Ні. Тобі й твоїй гості цілком вистачить їдальні. Але там є ще півпляшки малинової наливки — лишилася після останніх церковних зборів. Вона стоїть на другій полиці в буфеті: якщо захочете, випийте з печивом, бо Метью до чаю може й не повернутися — він возить картоплю на вантажне судно.

Енн, мов на крилах, метнулася вниз долиною, повз Джерело Дріад, а тоді вгору, стежкою між ялиць — переказувати запрошення. Отож, щойно Марілла поїхала до Кармоді, прийшла Діана — у майже найкращій святковій сукні й саме з таким виглядом, який мусить бути, коли вас запрошено почаювати. Іншими днями вона прибігала на кухню, навіть не постукавши, але тепер манірно застукотіла у вхідні двері. Енн, теж у майже найкращій святковій сукні, манірно їх відчинила й обидві дівчинки потисли одна одній руки: серйозно, мовби ніколи досі не зустрічалися. Ця неприродна врочистість тривала й тоді, коли Діану було запрошено в кімнатку нагорі — залишити капелюшка, — і потім, коли аж десять хвилин вона сиділа в їдальні, у граціозній позі.

— Як поживає ваша матінка? — чемно спитала Енн, мовби зранку й не бачила пані Баррі, що цілком здорова і в доброму гуморі збирала яблука у власному саду.

— Дуже добре, спасибі вам за турботу. А пан Катберт, напевно, возить сьогодні картоплю на вантажне судно «Лілі Сендз»? — відповіла Діана, котра їхала того ж-таки ранку до дому пана Гармона Ендрюса на возі разом з Метью.

— Так. Цього року в нас картопля добре вродила. І ваш тато, очевидячки, має добрий урожай?

— Надзвичайно добрий, дякую. Чи ви вже зібрали багато яблук?

• Предыдущая
• 25/64
• Следующая