Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 32

• Предыдущая
• 32/154
• Следующая

Як це він, хлопчисько, насмілився запропонувати провести її? Ах, мама, вона нічого не розуміє! Хіба вона знає його справжнє життя, життя душі, серця, хіба здогадується про всі ті питання, що непокоять його, що терзають уночі, — про майбутню діяльність, про місце в житті, свій обов'язок не перед родиною, а перед своїм власним життям. Матері здається: її слухняний, вихований син завжди як на долоні перед нею. А насправді він такий далекий в усьому і таким самотнім почувався весь час. Здавалося — приїхав за кордон, завжди з людьми. Але ж це найбільша самотність, коли один серед чужих людей, які тільки зовні, для годиться цікавляться тобою, а їм і діла нема до скромного і в усьому благополучного юнака.

Мама зраділа, що він проведе гостю, і ніхто не звернув уваги н;і таку його «зухвалість».

Спочатку дами йшли попереду — тьотя Мата, Марія Каспарівна, і вона — Марія Олександрівна.

— Холодно, адже все-таки жовтень, — зауважила турботливо тьотя Маша Рейхель. — Ви застудитесь, ви так розгарячилися!

— Я повернуся, візьму у мами шарф, — одразу запропонував він.

— Що ви, що ви! Нізащо, так дихати приємно на свіжому повітрі після задушної кімнати.

Потім вони попрощалися з Марією Каспарівною і пішли вдвох.

І вона взяла його під руку, коли переходили якийсь місточок. І спитала, що він робить, і так здивувалась, коли він сказав:

— Я хочу тут удосконалюватись з моєї спеціальності — тюрмознавства.

Вона аж здригнулася. Та коли він додав: «Нам треба багато змінити в Росії в цій справі!» — сказала:

— От не подумала б, що вас може цікавити це. А може, й треба, щоб цим зайнялися молоді чесні люди і все, все змінили.

Вона зовсім інакше про все сказала, не так, як мати, знайомі, родичі, які говорять про його кар'єру, і хто буде йому протегувати в цій справі, і може, коли тут він напише вдалу роботу, він повернеться і одержить кафедру в університеті, бо спеціалістівтеоретиків з цього питання не так уже багато.

Йому захотілося їй, саме їй розповісти про всі сумніви, питання, що хвилюють його. Вона слухала уважно, і зовсім непомітно вони дійшли до будинку, де мешкали Маркевичі, а проте здавалось — минуло безліч часу, бо кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмішка, потиск руки — все було цілою історією, явищем, подією, які закарбовувалися в серці, і коли зупинилися коло будинку, — вона вже була усім світом і життям для нього.

А вона, письменниця Марко Вовчок, з якими думками і почуттями повернулась додому?

«Який милий симпатичний юнак! — подумала вона. — Такий якийсь чистенький, наче не може бути ані плямочки бруду, ні зовні, ні всередині». І як він звірився їй одразу, і вона з ним була, як з ровесником — вільна, одверта. Що не кажи, але з Іваном Сергійовичем і Олександром Івановичем треба внутрішньо підтягатися, вони далеко старші. Крім цікавих розмов, вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, і що не кажи, як кожній жінці, це приємно. І вона міряла свої вчинки і слова їхнім ставленням.

Цей хлопчик також дивився на неї весь вечір, не зводячи захоплених очей.

Вона засміялась і похитала сама собі докірливо головою.

— Чому це ти така весела повернулась? — похмуро спитав Опанас Васильович, відриваючись від книги, яку читав, лежачи на дивані.

Вона хотіла зауважити, чого він не скинув черевиків, не поставив попільнички, а накидав на підлозі гору цигарок, у кімнаті задуха, і він сам наскрізь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле від лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який останнім часом не сходив з його обличчя — нудьги, скепсису, образи, — і злякалась, що знову почнуться розмови — нудні, дріб'язкові, — тому відповіла коротко:

— Ні, як завжди! — і пройшла в кімнату, де спав Богдасик, кругловидий, з густими чорними віями, схожий на батька. Тільки навіть і тепер, уночі, вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому казкові сни з усілякими пригодами, де він воює, захищає, мчиться на баскому коні.

Вона стояла мовчки над ним і наче поволі відходила молода, натхненна, сповнена надій і мрій, а тут лишалась, здавалось їй самій, звичайна літня жінка...

* * *

«П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.

Франкфурт, Hotel Lyon.

Ви прийшли попрощатись на залізницю, мій милий, милий друже, і ми не побачились, поїзд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вікна — ще раз побачив, але навіть погляди наші не зустрілись...»

Вона теж хотіла вловити його останній погляд, але вона запізнилась, побачила на пероні Рейхелів, Станкевичів, Сонечку Рутцен, поспішила до них, — вони ж, певне, стояли коло того вагона, в якому були Пассеки. Справді щось кричала у вікно Тетяна Петрівна, от в останню хвилину стрибнув у вагон Іполит, і всі захвилювались, Сонечка аж зойкнула. Поїзд поволі рушив. Тоді в сусідньому вікні вона побачила стривожене обличчя Саші, він шукав когось очима — її, звичайно, її, — але він не дивився на цей гурт знайомих, шукав її далі, і от поїзд рушив, і вони не попрощалися...

Ніхто, звичайно, на це не звернув уваги. Адже її побачила Тетяна Петрівна, впевнена, що Марія прийшла з поваги до неї, а для решти інакше і не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода бідного хлопчика... який він був стривожений...

«Ви розумієте, як мені сумно, тяжко було, — читала вона, — з кожною хвилиною я був все далі й далі від Дрездена, де зустрів стільки симпатії, стільки ніжного співчуття, де обновився душею.

Дякую всім серцем за світлі хвилини, які Ви мені дали. Вже давно я не поділяв ні з ким душі своєї, багато думок і почуттів накопичилось у ній, я жадав поділу і не знаходив. У такій душевній самотності можна зачерствіти, заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою і свіжою без опори, їй потрібний поділ з іншою душею, з якою одна в одній могли б знаходити підпору. Важкість неподільності пригнічує. Душа, почуття просяться жити і, не зустрінувши істинного життя, часто хочуть знайти вихід у падінні...»

...Так, чужа душа — темний ліс. Хто б міг думати про цього гарного, вихованого, витриманого хлопчика, що у нього на душі. І які «падіння» могли загрожувати йому?

«Мені було важко, та от з'явились Ви. Сама доля врятувала мене. Ви якимось внутрішнім почуттям зрозуміли мене і благородно не зупинились перед тим, щоб виказати співчуття, я почув рідний мені голос, немов відгук душі моєї, — і з чистою вірою і відданістю поспішив на нього. Мені стало легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, і Ви мені стали милі й дорогі. Я не хотів сумніватися і віддався Вам з повним довір'ям, я волів за краще обманутися, ніж не вірити в людей — адже разом з тим і в щастя! Я став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще довго не зустрінемось? Невже зустріч була лише грою випадку?

Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днів, але яким животворним було воно».

Невже усього п'ять днів? їй теж здалося — вони півжиття разом. Вони розуміли одне одного з півслова, з швидкого погляду, — ні з ким, ніколи в житті не було так!

«Тепер лише спогад про Вас свіжить мою душу. Я став добрішим і відчув силу приголубити і Вашу душу в своїй — і ми розлучились. З яким почуттям я згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рідне дивився на місця, де і Ви проїздили, — не вважайте це за сентиментальність, — в прагненні до розумного погляду на все і до практичності насамперед так бояться потрапити хоча б на щось подібне до романтизму, що потроху віднімають усю поезію від життя, і з'являється на все якийсь жорстокий, однобічний погляд...»

«Або, — подумала вона, читаючи ці рядки, — всі тільки описують свої почуття, намагаючись бути об'єктивними, по змозі тонкими художниками. А тут просто саме почуття, сама юність, невипробувана й недосвідчена», її зворушує, що він так відкривається перед нею без усяких меж, безоглядно... І він наче продовжує її думки:

«Вам я не боюся нічого сказати, тому що я вірю Вам. Але досить — вже дуже пізно. Я не хочу перечитувати цього листа, він писався якось мимоволі, підкоряючись вимогам душі, і я боявся перечитавши не послати його, а я обіцяв не рвати писаних до Вас листів і додержуюсь слова».

• Предыдущая
• 32/154
• Следующая