Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 31

• Предыдущая
• 31/154
• Следующая

— Так у Лондоні ж у вигнанні, без батьківщини... Навіщо йому так різко писати, він усі мости спалив для повернення...

Тетяна Петрівна говорила з позиції старої кузини, неспроможної охопити всю велич герценівської діяльності, і в той же час їй хотілося чути про нього багато. Боже мій, господи, оці родичі — скільки випадковостей у зв'язках з ними! Марія посміхнулась своїм думкам — от її він одразу прийняв як «свою»!

— А ви знаєте, — роздумливо мовив Станкевич, — у ваших оповіданнях, в «Игрушечке», приміром, є багато спільного з повістями Олександра Івановича, особливо з «Прерванными рассказами». Це не дивно. Ви бачили багато подібного, тільки в різних варіаціях. Звичайно, ви розповідаєте по-жіночому лірично, а він з властивим йому безпощадним сарказмом.

— Справді, є щось споріднене в стилі, — зауважила Марія Каспарівна, — недарма йому так одразу припало до душі оповідання «Игрушечка».

— І так само, як «Прерванные рассказы», Маріє Каспарівно, вам присвячене, — ревниво сказала Олена Костянтинівна.

— А вам я обов'язково присвячу нову повість, — заспокоююче погладила її по руці Марія.

До чого їй було приємно! Може, вони справді глибоко рідні — вона і Герцен, — нікому вона цього не скаже.

Сьогодні в парку, на самоті перечитуючи його книгу, вона немов вела з ним розмову, як у Лондоні, в Остенде, Брюсселі... І вона була трохи розгублена, бо наче він ворушив те, що їй хотілося заглушити, закидати чимось іншим, часто, може, й зовнішнім. «Обов'язок перш за все», «обов'язок», який вбиває почуття, радість, захоплення, все життя!.. їй усе здавалось, що її справжнє життя ще не почалось. Звичайно, творчість, «Народні оповідання» — так, це її життя, але ж є ще життя почуттів! Вона не могла збрехати Герцену. Тільки йому раптом щиро сказала на його питання про її подружнє життя: «Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича, це було якесь спокійне, дружнє почуття, і вийшла за нього, щоб бути самостійною, незалежною. Я не могла більше жити у родичів з їхньої ласки, і з їхніх поглядів, і нас дуже зв'язала праця. Він багато допоміг мені».

Вона навіть не вимовила слова «любов», бо тепер знала: це була б неправда.

Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за столом. А за столом, як і кожного такого вечора, сперечалися про шляхи розвитку в Росії, прогрес і як має пройти розкріпачення селян, сперечалися, як завжди, гаряче, начебто від цих розмов справді щось залежало.

Вона навіть не зрозуміла тої нитки, того логічного засновку, і їй здалося чимось абсолютно недоречним, коли вона почула слова Сонечки Рутцен:

— Ви краще попросіть Марію Олександрівну поспівати українські пісні, тоді зрозумієте...

Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, і хтось із чоловіків казав, що навколішках проситиме її поспівати. Тетяна Петрівна благальне склала руки. Марія обвела здивовано всіх очима, і її зворушив гарний і скромний Саша — кандидат Московського університету. Він дивився з таким неприхованим захопленням, немов не помічав, що навколо стільки людей. Вона усміхнулась усім і трошки довше йому одному, склала руки на колінах, з мить помовчавши, замріяно дивлячись кудись повз усіх, і заспівала неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дівчина або жінка, що лишилась у хаті коло віконця над своїм вишиванням і може нарешті побути сама, з своїми думками, з своїми почуттями, — бо треба ж їх колись вилити, колись поскаржитись, колись заплакати без сліз. Але відчувалось, що при нагоді, у гурті, цей голос може покрити без зусилля весь хор, — а зараз їй, співачці, це непотрібно. Вона співала для себе, і тому прохоплювалися в співі, в цьому низькому грудному контральто щемливі, розпачливі звуки, такі притаманні жіночим пісням і непідвладні ніяким правилам сольфеджіо і всім вимогам класичного вокалу, яких дотримувалась пунктуально Сонечка Рутцен, співаючи романси. Але ж Сонечка і за кордон приїхала удосконалювати свій голос, а Марія ніколи не вчилась співати, і все те багатство відтінків, усі своєрідні, несподівані нюанси, які раптово розцвічували мелодію, йшли від справжньої внутрішньої музикальності, і головне — «від душі».

І вигляд був зовсім не такий, як у артистки, ба навіть «аматорки» пані чи панночки, що виступає прилюдно. Навіть її обличчя слов'янського типу зараз особливо здавалось обличчям простої, милої жінки, що не звикла виказувати свої почуття, от тільки брови, густі, далеко темніші за коси, то ледь здіймались угору, то сходились на переніссі, то знову ставали звичайні, немов підкорені долі, і це надавало пісні ще дужчої виразності. Це справді був спів «для себе»:

Ой хмелю, мій хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

Вона ні на кого не дивилась, коли співала, а як скінчила, так само замріяно, ледь усміхаючись, дивилась мимо всіх і зовсім без ламання й кривляння, коли всі почали просити співати ще — заспівала і другу, і третю пісню. Вона любила ці пісні, знала їх безліч і любила співати сама наодинці. Правда, в Петербурзі вона кілька разів співала в маленькій майстерні — кімнатці Тараса Григоровича, — і він підспівував їй уже осиплим голосом. А казали, колись був чудовий співак... Він дуже любив, коли вона співала для нього і для себе.

Від однієї пісні вона легко переходила до другої:

Ой, у степу річка,

Через річку кладка.

Не покидай, козаченьку,

Рідненького батька..

Та от Маруся схопилась із стільця, на якому сиділа, — вона й не вставала співаючи, а то раптом схопилась, обвела всіх лукавим поглядом і весело проспівала:

Час додому, час!

Час і пора!

Буде мене мати бити,

Та нікому боронити,

Час додому, час!

Справді час! Опанас мій не прийшов, буде мене дома бити, час додому, час!

Сонечка й Олена Костянтинівна кинулись її обіймати.

— Порадувала, порадувала! — мовив вдячно професор. Тетяна Петрівна зовсім розімліла від насолоди.

— Замолоду, на Україні, чули з Вадимом... — зітхала вона. — Як же ви, Маріє Олександрівно, підете, дорогесенька? Чом же Опанас Васильович не прийшов?

— Нам же по дорозі з Марією Каспарівною!

— Я проведу, — підвівся раптом Саша, червоніючи і сам лякаючись своєї рішучості.

— От і гаразд, Сашенько, проведи ти Марію Каспарівну і Марію Олександрівну. Дякую, дякую за цей вечір, — розчулено мовила Тетяна Петрівна, дуже задоволена з такої чемності й вихованості сина.

Ох, якби знав, до упав, то й соломки б підклав...

* * *

Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з Марією Каспарівною, і вони йшли поряд, і вона взяла його під руку, переходячи місточок, і спитала, що він тут робить?

Ні, ні раніше, до того наче вже вічність минула, бо кожна мить була — не виміряти часом. Час зник. Саша тільки знає — далеко раніше.

Тоді, коли заспівала?

І не тоді. Тоді він уже був на іншому світі, який заповнила тільки вона — її голос, усмішка, очі.

Так, може, все й почалося з тої усмішки, з якою глянула на нього так просто, дружньо, підбадьорливо, коли ці тітки почали недоречні зітхання і він почервонів.

Ні, ще раніше, бо та усмішка була вже, як несподіваний королівський дар.

Певне, з першої ж миті, коли вона увійшла, а мати перед цим казала, як добре, що він сьогодні увечері вільний і нарешті познайомиться з цією чудесною письменницею — Марком Вовчком. Йому було, звичайно, цікаво, але чомусь, хоча про неї багато чув розмов, він уявляв собі «Марка Вовчка» якимось чоловікоподібним, екстравагантним створінням, як ті жінки «емансіпе», що намагаються насамперед своїм зовнішнім виглядом, незалежними, надто сміливими висловлюваннями довести, що вони — «передові»

А тут раптом увійшла чарівна, молода жінка. Здається, вона була скромно, звичайно причесана, але йому русяві коси на голові здалися короною, і кожен рух, жест були сповнені грації і жіночності, а коли вона заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, — тільки її хотілося слухати й бачити. Всі і все померкло перед нею.

• Предыдущая
• 31/154
• Следующая