Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/59
• Следующая

Остап підвівся і торкнувся руки феї — ледь тепла, отже, температура впала. Він виміряв їй тиск і температуру — 60 на 90 і 35,28. Можливо, для неї це нормально. Чому ж вона лежить і не рухається, спить?

Яке щастя, що вона жива, тепер він не один.

За вікном далі незадоволено гарцює кінь, бо на нього падають великі холодні краплі, які зриваються з хмар і падають вниз, забуваючи на небесах свої парашути.

— Чи ви обоє подуріли, чи хочете померти від запалення легень? — Тарас незадоволено поморщився, змахуючи з носа жирні краплі дощу, і знову заліз під карниз. Крізь дощ вже не видно ні станції, ні лісу, ні неба, видно лиш Дороті та Ендрюса, що танцюють під водяним обстрілом з хмар. За сірою масою води проступають обриси навколишніх пагорбів, горизонт давно загубився.

Солоні горішки непогано скрашують самотнє існування під карнизом, до того ж вони гордо називаються сніданком, Тарас їсть їх один за одним і дивиться на двох вар’ятів, що вже йдуть до своєї діри, мокрі й усміхнені.

— Востаннє я танцювала під дощем на шкільному випускному!

— А я вперше робив таке! — вони обоє заповзли під карниз і посідали на плаский камінь.

— А я вперше таке бачив. — пробурмотів Береговий, жмакаючи у долоні порожній пакетик з-під горішків. Він уявив собі, як зараз кине це сміття униз — перейде через заборону і насмітить!

Пакетик полетів у яр, і по дорозі його наздоганяли мокрі краплинки.

Блузка Дороті заспокоїлась на камені, а сама жінка лежала напівгола на камінні, рукою відпираючи Бріксті, який цілував її плечі і груди, косячись очима на Тараса, що сидів за кілька метрів від них і тупо дивився на мокрий світ.

Тривоги зменшились у розмірах і дрібними горошинками закотилися у темні шпарки, тепер Остап вже не хвилювався за життя феї, він був впевнений, що вона житиме і буде такою ж чарівною як і раніше.

— Аурі, якщо ти чуєш мене, то знай, що я ніколи в світі ні про кого так не турбувався. Ти для мене щось особливе, щось, що я не маю права втратити.

Кінь ніби приріс до вікна, він ні на мить від нього не відходить, стоїть і січе вухами повітря. Його боки, його велика голова виблискують від дощової води, грива зліпилася космами, а очі такі перелякані, такі беззахисні. Враз кінь став на диби і забив копитами по склі, від несподіванки Остап відкинувся до дверей. Така демонстрація дикої величі вразила його, а тварина знову і знову навалювалася на скло, яке помітно тремтіло від цих ударів.

 Діва розплющила очі і повернула голову в сторону вікна. Вона одразу ж спробувала встати, мало не впавши зі столу. Шуминський ледве встиг її підхопити; по зелених очах, він зрозумів, що красуня боїться тут залишатися:

— Добре, все буде, як ти хочеш. — командор поклав її руку собі на шию і, обхопивши її за талію, перекинув через своє плече. Тепер і в його свідомості постукало погане передчуття, а на Океані він навчився довіряти своїм відчуттям. Шуминський виніс фею в коридор і зупинився на мить перед Хвойною: заклякле нерухоме тіло, наче скульптура, з-під білого покривала висунулась така ж біла рука і звісилась зі столу. Остап пересилив свій страх і боком пройшов біля тіла Хвойної. Не потрібно боятися, це сила тяжіння потягнула цю руку вниз.

Срібногривий вже бігав перед терасою, мотав головою в різні боки, хвицав повітря, немов би виганяв з себе демонів. Здається, що його іржання перетвориться зараз на людські крики. Фея майже без допомоги Остапа залізла в сідло і схопила вуздечку здоровою рукою. Остап застрибнув позаду неї, і кінь одразу ж помчав у ліс.

Щось наближалося велике і смертоносне, нездоланне і жорстоке, таке як ти, воно твоє, воно не належить Океану, бо належить тобі. Нарешті страх стає для тебе єдиним законом і єдиним бажанням, ти припадаєш до спини слабкої амазонки, яку на ноги підняв той самий страх, що смажить на повільному вогні твою душу. Кінь біжить наосліп, колінами відчуваєш, як по його тілу віддається відлунням биття великого серця.

Чим ближче воно, тим відчайдушнішою стає твоє паніка. Звідки взялося це пришестя, що стискає свідомість розпеченим вінцем?

Це — ЗАГИБЕЛЬ РАЮ.

Тарас втискався в свою діру поміж холодне каміння, виколупував з неї пісок, щоб глибше заповзти у схил пагорба, глибше залізти у свою нішу під карнизом. Зникли мрії про Землю, спогади про Наталку, злість на Дороті і огида до Бріксті — тваринний і безконтрольний жах заполонив різким присмаком внутрішню порожнечу. Не пам’ятаєш, що саме можеш втратити, бо втрачаєш все.

Бріксті навалився плечима на Дороті, сподіваючись залізти десь під неї, він весь вкрився з переляку потом, став слизьким і теплим. Їй було боляче, кістки тріщали під вагою Ендрюса, сперло дихання, але вона мовчала, бо відчувала себе хоч трошки захищеною цим слизьким тілом, захищеною від паніки, яка насичувала повітря отруйними струменями, збуджена плоть тріпотіла й далі, але не від задоволення, а від щемливого, відвертого, всюдисущого жаху.

Воно наближалося, воно пливло з неба, воно знову тут, і невже ти теж колись був ним. Тепер і Дороті, і Тарас розуміли, чому Бріксті вивів їх зі станції — відлуння майбутньої катастрофи докотилося до нього першого. Феї знищать "Рай". Колись, дуже давно, рай знищили люди, втратили його, бо розгнівали Бога, а тепер вони розгнівали фей.

Остап підвів очі вгору і побачив й о г о. Поки-що це лиш плямка за хмарами, яка рухається і несе в собі загрозу всьому живому.

Кінь кинувся всім тілом вперед, осліпнувши від страху. Він пробив передніми ногами кущ ліщини, впав на коліна і завалився на бік. Аурі і командор покотилися з нього на дно яру. Небеса розпалися на дві половини, пропускаючи через свій сірий фон сліпучий промінь. Поламаний космоліт групи підтримки тисячами палаючих уламків піднявся у свій останній політ. На місці космодрому, немов у сповільненому кіно, розпливалися вогненні клуби, в усі сторони галявини побігли тіні спаленої трави. Жар промайнув по смерековій країні, хвоя покотилася по лісі ударною хвилею, тріщали поламані гілки, зі схилів плато в ущелини потекли струмки піску, надміцне скло у вікнах станції вкрилося сіткою тріщин, а метеорологічна вежа задзвеніла, і цей дзвін передався усьому корпусу.

У коридорі біля трупа коня — перекинутий стіл, одне коліщатко якого швидко крутиться, ніби кудись дуже поспішає, тіло Наталки лежить посередині коридору разом з простирадлом, яке тепер накриває лише її голову.

Крізь наполовину розсунуті стулки входу затікає жар. Запах озону і диму невеликими порціями надходить в легені.

— Ні-і-і-і-і-і-і ... — великі зелені очі розплющуються, щоб побачити той світ, який так важко покинути. Немає сили встати, підвестися, а залишилося лиш кілька секунд. Розпалене повітря обпікає шкіру, обвуглює волосся, брови, вії. Дівчина чіпляється рукою за стіл, підтягується до нього і тут помічає на собі сліди від куль. Вона виповзла з коридору на палаючу терасу, а на місці космодрому — стовпи вогню, горить трава, кущі, дим закриває небо.

Перелякана земля заступалась хмарами від смерті, яка летіла по небу, і знову горизонт прокреслив скажений промінь і вперся вогняним списом у дах спортзалу.

"Рай" розлітався в різні боки, смереки ловили у свої шпичасті крони палаючі уламки металу, і самі ж охоплювалися червоними язиками — уся галявина окреслилась поясом вогню, який ламав під собою дерева і тріскотів гілками. Титанітові колони і розтрощена тераса перерили собою найближчі схили плато, вносячи безлад у його мікросвіт, земля і міріади уламків піднімалися до небес назустріч дощу, навіть море швидко забирало свої хвилі від берега, щоб не обпектися. Вічні смереки зникали одна за одною у стіні пожежі, Океан бушував...

Воно лилося по обличчю, стікало на підборіддя, ставало теплим і збиралося у ложбинку на грудях, воно капало на все тіло, змішувалося з потом, кров’ю, з попелом і болотом, омивало своїми чисельними ударами кожну хвоїнку, текло по ранах дерев, закриваючи їхні обпалені очі — справжня злива.

Остап відчував як краплі котяться по його шкірі, деякі з них з прозорих ставали рожевими, бо при падінні з коня подряпав плече і шию, а так все добре, крім одного — "Смерековий рай" знищено потужним лазером.

• Предыдущая
• 49/59
• Следующая