Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая

Холодно, замерз, як лисий вовк. Тільки зараз, можливо вперше в житті, відчуваєш себе не інтелектуальним генієм природи, а диким звіром, якого холод пробирає до кісток. Через холод сни розмерзаються в голові й розпадаються.

У свідомості росте, наче сніговий вал, бажання покинути цю парочку в їхній дірі і піти кудись інакше. Але от, куди? На станцію краще не повертатися. Раптом, в голові сяйнула чудова ідея щодо електромережі — переставити комп’ютерний контроль з космольота на станцію. Чому ніхто раніше до цього не додумався, та байдуже — тепер це вже дрібниця.

Не вірити Бріксті надто ризиковано. Хоча його історія суперечить деяким записам бортового журналу, та в ній, певно, є добра частка правди, адже він приніс із собою меч, схожий на той, з яким приїхала фея.

Холодно. Холод струменить з неба у твоє тіло разом з відблиском холодних зірок. Схоже, завтра буде дощ.

Дві дівчини на двох столах. Лиш тепер командор помітив інше тіло, досі воно не впадало у вічі, бо накрите простирадлом. Кров прилинула до голови, і знову десятки голочок заворушилися в ногах. Хто це? Потрібно подивитися, але страшно. З часом починаєш помічати, що звикаєш до стресів, але при цьому деградує твоя психіка.

Чим довше зволікаєш, тим сильнішим стає страх, і Остап автоматично підняв простирадло. Світло ліхтаря вирізнило на обличчі Наталки глибокі чорні тіні, у голові Хвойної дірка. Що ж тут сталося? Кінь... Боже! А якщо вже нікого живого не залишилося? Якщо він останній землянин на цій планеті?

Наталка мертва. Командор згадав, що недавно думав, ніби закоханий в неї, у веселу, з грайливим і водночас серйозним поглядом, незалежну й чарівну, а подекуди таку незрозумілу. Та тепер збагнув, що це була лиш омана, Хвойна відзначалась вродою і спокусливістю, яка й притягувала до неї чоловіків. Не так давно, вона лежала тут, і вони з Тарасом робили неймовірну операцію, після якої дівчина незрозумілим чином вижила, переживши при цьому клінічну смерть, тоді сталось диво, але сталось намарне, і ось вона знову мертва.

"Так, спокійно, Наталці вже нічим не допоможеш, тому треба зосередитись на живій і допомогти їй, бо інакше доживатимеш свій вік у товаристві нерухомих тіл".

Остап взяв тампони, знеболююче, антибіотики для того, щоб почистити рану на плечі амазонки і зшити її краї. Фея не рухається, вона непритомна, що дуже добре, тому що важко уявити, як би вона сприйняла ці дивні для неї маніпуляції людини з її тілом.

Цікаво, вона відчуває біль, а якщо відчуває, то наскільки сильно?

Він почав оглядати рану: сухожилля ціле, але рана дуже глибока, майже до кістки, задавнена, запалена інфекцією. Знижений артеріальний тиск, серце ледь-ледь працює. Якщо вона виживе, то за кілька тижнів відновляться формені елементи крові, а плазма відновить свої фізико-хімічні властивості через кілька годин за рахунок відтоку рідини з міжклітинної речовини у судини. Але ж вона фея, а не людина.

Без спеціалізації по медицині, Остап, взявши голку, довго намагався зрозуміти, як зашивати, які використати препарати, як накласти на розріз біомуфту.

 Понижений артеріальний тиск, тахікардія, поки препарати не почнуть діяти, запалення не пройде. У неї гарячка, шкіра набуває червоного відтінку, автономний датчик показує в крові наявність ендотоксинів грампозитивних бактерій, що свідчить про початок загальної інтоксикації. Останню надію Шуминський покладає тільки на антибіотики. Потрібно швидко робити переливання крові, але холодильник вже давно не працює. Де ж взяти кровозамінник?

Тут командор відчув, як його спину пробуравлює між лопатками чийсь погляд. Це відчуття надто реально, хтось є позаду. Але там була лиш Наталка! Він різко обернувся, і йому здалось, що його серце на мить зупинилось, а потім запрацювало швидше звичайного, ніби намагаючись від когось втекти, — нікого, крім Хвойної. Її скляний застиглий погляд спрямований в стелю, і командор зрозумів, чому мерцям завжди закривають очі, — щоб сили протилежного світу не дивились на живих їхніми очима. Остап накрив голову напарниці простирадлом і повернувся до феї, та відчуття холодного погляду не зникло. Він зрозумів, що не може довіряти навіть мертвій Наталці, тому вивіз її на столі в коридор, щоб було спокійніше.

Нічна паморозь швидко вилітала з каміння під гарячим промінням ранкового сонця. Тарас солодко усміхнувся, коли небесне світило торкнулось його обличчя, залоскотало по шкірі. Заклякле тіло наливається теплом. Дивно, але під ранок він навіть зміг заснути, а може закляк від холоду. Чоловік розплющив очі і побачив, що сонце виглядає у своє віконечко між важкими хмарами. Воно посвітило ще мить і зникло, сховалось під сіру перину хмар, втягуючи за собою своє іскристе волосся.

На землю набігла тінь дощу. Скоро усе зарясніє водяними штрихами і стане вогким, по-мокрому липким і неприємним на дотик, а в станції буде сухо і тепло.

"Смерековий рай" принишк, потьмяніли його боки, згасли відблиски у переляканих вікнах. Вітер сумно треться об метеорологічну вежу, приречена станція тихо молиться своєму металевому богу.

Цієї ночі нічого не сталося, споруда "Лінгвіку" — на тому ж місці, де вчора її залишили люди, тільки зараз вона по-особливому самотня.

Погляд Берегового застрибав по дірах під скелястим карнизом, вони порожні, там повзають лиш павуки і сороконіжки. Він встав, відчуваючи, як насилу розгинаються ноги і поперек, як здерев’янілі кінцівки пропускають крізь себе сотні мурашок. Коли до ніг прилинула кров, Тарас почав спускатися схилом пагорба, прямуючи до моря. Ось і воно, велике, нездоланне навіть для думки, непривітне і сіре. На світлій прибережній смузі піску дві крапки, які бігають по хвилях, розхлюпують холодну воду і сміються. Їхній сміх долинає аж сюди, на плато, він лунає у вузьких ущелинах, відбивається від морської води, залітає в ліс і там затихає. Цей звук не належить цьому світові.

Крапки враз зупинилися — Дороті й Ендрюс дивляться на море. "Мить найвищої таїни чи пауза між плотськими втіхами? Нехай роблять, що хочуть, мене це вже не стосується",— подумав Тарас і обернувся в другу сторону, глянувши на галявину перед плато. Дивно, у "Смерековому раю" йому завжди здавалось, що за ним стежать, і тепер це відчуття не зникло, а стало ще гострішим. Сама земля грає роль спостерігача, усе навколо слідкує за тобою потаємними очима: пісок, каміння, павуки і багатоніжки — усі вони мають очі, головна їхня ціль — бачити тебе, не дозволити зробити тобі чогось забороненого, чогось невигідного для духів цієї прибережної країни. Тому доводиться зводити лопатки разом, щоб чужі погляди не ранили між ними.

Невже це життя, коли кожна секунда може розтоптати тебе у своєму скаженому галопі?

Хоча за вікном поміж смереками бавляться у піжмурки блакитні відсвіти ранку, в медпункті все-ще панує напівморок. Він ховає в собі світле розсипчасте волосся, білу муфту з вишневими вкрапленнями, біле простирадло, що вкриває тіло діви і розкидані навколо бинти, коробки з-під ліків, інструменти.

Остап скрутився на підлозі калачиком і спить, хоча переконує себе, що це не сон, просто він заплющив очі на п’ять хвилин, щоб вони відпочили у блаженній темряві. Та п’ять хвилин розтягнулись на півночі. Чоловік думає про те, як себе зараз почуває Аурі, перебирає в голові препарати, які вводив їй, намагається передбачити реакцію організму на них, але всі ці думки надто мляво прокочуються на фоні чорного екрану закритих повік. Деколи розмірковування переходять у сни, сниться якась плутанина з тривоги, з кохання, очікування і небезпеки, потім все це змінює літо, вишневий сад, радісні люди в скафандрах — схоже на уривок з підручника історії Венери, і жовті хмари на зеленуватому небі. Сновидіння крутяться в голові порваним серпантином. Холоднувато, тепла осіння пора залишилась позаду.

Шуминський розплющив очі і подивився на годинник — шоста ранку. Слабке світло з вікна раз-по-раз змінюється на тінь, це надворі бігає кінь. Він відчуває, що його господиня тут, і чатує її.

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая