Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/59
• Следующая

— Чому?

— Вони знають, з ким ведуть війну, і знають за що, а ми сидимо тут, як в пастці для мишей, і нічогісінько не розуміємо. З восьми людей двоє мертвих, троє зникли. Хто керує подіями?

— А та білявка, донор Хвойної? Можливо, це все вона творить?

— Мені не віриться, що вона одна може мати таку силу.

— Тарасе, стиш звук. Здається, внизу тече вода.

— Стіни звуконепроникні.

— Але ж я чую!

— Ти закрутила крани?

— Звісно.

— Тоді, напевно, десь прорвало трубу, або розійшлися шви в одному з колін. Піду подивлюсь. — Тарас вийшов у кругову галерею і пішов до тунелю з драбиною. Він уже навчився лазити по драбині, користуючись однієї рукою. Ось люк, перед яким недавно стояла Наталка Хвойна і збиралась спускатись вниз, не знаючи, що там на неї чекає нерухомий полон. Люк легко піднімається, це просто відкидна кришка, замаскована під плити долівки.

Чоловік обхопив ляду пальцями і потягнув її на себе.

— Дороті! — він відстрибнув від люку, немов ошпарений. — Дороті!

Вона відразу ж прибігла на поклик. Побачивши Тараса, який стояв під стіною із стиснутими побілілими губами, перелякалась:

— Що сталося? Чому ти кричав?

— Люк закритий знизу! Тепер ми з нею помінялись місцями.

— Але Наталка знерухомлена!

— Хтось же нас закрив тут!

— Необов’язково, щоб це була вона.

— А хто, фея?

— Можливо. — Дороті сіла на підвіконник і схрестила руки на грудях. — Нічого страшного, можемо відкрити вікно і спуститися вниз, або вийти надвір через виїзд із спортзали.

— Думаю, що слід деякий час почекати. Стільки, скільки ми витримаємо без їжі. Зараз я піду в радіорубку.

— Навіщо?

— Потрібно перерізати всі кабелі від вітряків і сонячних генераторів, щоб те, що є внизу, сиділо там без енергії.

— Слушна думка.

— Отже, я нагору, а ти піди в бібліотеку й візьми із сейфу лазерні пістолети, вони лежать там в коробці. Ми з Остапом змінили код, тепер це — 18151201.

 — 18151201. Запам’ятала.

Через хвилинку Тарас виліз з тунелю другого рівня і звівся на ноги перед радіорубкою, в яку сходились всі енергетичні кабелі. Там можна перекрити струм.

Весь коридор переливається сонячними відблисками, ніби тунель у розплавленому золоті, і чоловік занурився в нього. У радіорубці нічого не змінилося, навіть алебарда, яка все-ще стирчить з пульту управління, вже не кидається в очі своєю невідповідністю. Он в кутку — коробка з’єднання кабелів, потрібно лиш розкрутити її.

Звідси відкривається чудовий краєвид: облиті сонячним сяйвом синьо-зелені ліси, безмежний простір, небесна блакить — дивна краса, яку завжди помічаєш випадково. На карнизі над спортзалом у промінні темніє постать. Коли очі звикли до яскравого світла, Тарас зрозумів, що це дівоча постать. На ній лиш вовча шкура, яку на стегнах втримує шкіряний пояс, жодних прикрас, ніякої зброї — фея повернулась.

Береговий роз’єднав коробку з плетивом кабелів і вода на першому поверсі перестала текти. Фея обернулась і зістрибнула з даху на виїзд.

Позаду почулись легкі кроки, хтось іде по коридору. Тарас озирнувся і побачив бліду і схвильовану Дороті.

— Тарасе, сейф порожній, там не має ні зброї, ні речей вашої амазонки.

— Я бачив її.

— Кого?

— Фею. Щойно на карнизі, вона стояла там, де Хвойна продірявила мені плече.

— Мені страшно...

— Не бійся, зараз ми сядемо на велосипеди і виїдемо на доріжку навколо станції, а звідти зайдемо на перший поверх і подивимось, що там сталося.

— А чому на велосипедах?

— Щоб швидко виїхати. Тоді ми з’явимось там несподівано.

— Ти не зможеш керувати велосипедом.

— Однією рукою зможу, головне швидко увірватися на перший поверх, а там можна і впасти. Заставши зненацька візитерку, спробуємо поговорити з нею.

— Роби, як хочеш. А я з тобою не піду.

— Що??? — Тарас нарешті відвів погляд від осяяного сонцем карнизу.

— Не піду, а якщо ти вважаєш доцільним, то йди, а я боюсь. Там істота, яка спотворила Наталку, істота, яка воскресла і пройшла крізь стіни, істота, що поглядом ледь тебе не вбила. Я боюсь її.

— Ти відпустиш мене самого, каліку? Ось як ти мене любиш.

— Ми вже говорили про нашу любов.

— Тоді до побачення. Подумай про те, як тут доживатимеш свого віку сама. — він чмокнув її у щоку і пішов до драбини.

Незрозуміло, що означають його слова — сарказм, жарт, образу, злість? Невже щойно розійшлися останніх двоє людей на цій станції?

— Тарасе, зачекай, не йди. — Дороті не хочеться залишатись на самоті. Але він не почув, або не звернув уваги на її прохання.

Підйомник працює в механічному режимі, за мить двері виїзду піднімуться настільки, що можна просковзнути під ними. Краще не брати велосипед, бо з нього дійсно можна впасти, як казала Дороті. Береговий прокотився по виїзду вниз і схопився на ноги. Він по траві побіг під вікнами, пригинаючись, щоб залишитись непоміченим. Ось і тераса. Стулки дверей розсунуті — ще швидше, бо фея може заподіяти Хвойній якесь зло, швидше.

Тарас прикусив нижню губу і подумав, що його криві зуби пластична дентологія так і не виправила. Та, незважаючи на те, що він намагався заспокоїти себе сторонніми думками, все-одно було страшно йти без зброї до невідомого, хоча, крім страху, в ньому відразу просиналася гордість за свою сміливість.

Зараз усе повинне стати на свої місця, і кожна крапка знайде своє "і". За мить фея дасть відповіді на всі запитання, або... згадає про постріл у голову.

Тарас зайшов у хол і зупинився, розгублений і переляканий — нікого. На столі лежить арбалет, з кухні долинає шурхіт, почувши який, чоловік відразу ж сховався за спинкою дивану.

Вона вийшла з кухні легкими пружними кроками, неначе хижак на прогулянці, і сіла у велике м’яке крісло.

Потрібно терміново щось придумати, навіщо було взагалі сюди йти — захотілося вкоротити собі віку? Краще зробити хід першому, щоб не стати пасивним гравцем, який тільки відповідає на ходи противника, тим більше, що фея повинна відчувати тут присутність людини. Так чому ж вона досі ніяк не відреагувала? Береговий висунув голову з-за боковини дивана і подивився на м’яке крісло. Її видно збоку: стегна ховаються за бильцями крісла, на яких відпочивають руки, плечі опущені вниз, голова лежить на спинці крісла — вона повністю розслабилась.

Фіксаторний стіл стоїть під стіною по-рож-ній, паси порвані, затискачі поламані, а Наталки немає. Це ж вона сидить у кріслі, і не помічає погляду на собі! Чи тільки вдає, що не помічає? Яка вона красива з розпущеним волоссям і вовча шкура їй до лиця, первозданна, чиста у своєму спокої, з чарівною задоволеною усмішкою на вустах. Сидить із заплющеними очима і чекає, екзотична своєю оголеністю, дівчина, яку всмоктав в себе Океан, перетворивши її на інший людський штам.

Отже, феї тут немає, це Наталка, яка вивільнилась із фіксації, що було не під силу жодній звичайній людині.

Іржання коня, яке долинає зі сторони головного входу, заставило Тараса сховати голову назад. Більше того — кінь іде по коридору, ось він зупинився у дверях холу, тихо пофоркуючи. Хтось зістрибнув з нього. Все це коїться перед диваном, тому Береговий нічого не бачить, зате чудово чує.

Проминуло кілька хвилин, а чоловік ніяк не міг збагнути, що коїться. Він стискався в клубок від тих страшних картин, які вимальовувались в його уяві. Збігав час, а його ніхто не помічав. Вкотре Береговий почав збиратись з духом, щоб визирнути з-за спинки дивану і подивитись на істоту, що приїхала. Страх — велика сила, але він ніщо перед цікавістю, яка і заставила Тараса висунути голову з-за дивану. Те, що він побачив, заставило його забути і про обережність, і про небезпеку — про все на світі.

Вони надто красиві, щоб, дивлячись на них, про щось думати. Наталка лежить на обідньому столі, а на ній — фея. Їхні губи переплелись між собою, пальці ніжно гладять підборіддя, щоки — вони пристрасно цілуються. Чоловік не міг в німому здивуванні відвести погляду від цього захоплюючого видовища, не відчуваючи гніву за те, що зневажили його чоловічу суть. Він інтуїтивно відчув, що це не кохання, і не інстинктивна пристрасть, ласки двох оголених дів — дивний ритуал, це — осягнення істини, усвідомлення власних бажань і можливостей.

• Предыдущая
• 44/59
• Следующая