Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/59
• Следующая

"Виділив розчин з вірусними геномами. Судячи за електромікроскопією від 4 до 7 генів, одноланцюговий ДНК, принцип вбудовування в геном господаря, як і в звичайних НІТ-вірусів."

"Чекаю на популяцію жовтогорлих мишей, що поступить з місією групи підтримки, тоді і продовжу ці експерименти, хоча вони не здаються перспективними."

— Навряд чи передаються людині? Ідіот! Їх потрібно було тримати в сейфі, а не у шафі. І чому ця витяжка не скисла!?

На місці розбитої колби з антитілами — лиш висохла пляма і купа битого скла.

У кухні вже метушилася в респіраторі Хвойна, намагаючись зготувати сніданок, але з десяти курячих яєць тільки шестеро потрапили у сковорідку, а решту вона настільки сильно стиснула у руках, що вони потрощились, перетворившись на купу шкарлупок.

Після поганенького сніданку Дороті, Тарас і Наталка залишились сидіти у холі. Остап лежав без тями в ліжку, снідати він зовсім не хотів — лежав і не рухався.

— Як це могло статися? Просто жах! Вчора він виглядав набагато краще! — Хвойна говорила крізь фільтраційну камеру респіратора і її голос звучав доволі кумедно і незвично. — Чому не діють ліки?

— Ти пам’ятаєш шафу у лабораторії Селвінга?

— Навіть так? Ви хочете звинуватити мене у всьому? Та кожна нормальна людина зрозуміє, чому я розбила це скло! У мене був стрес, я зірвалась! Цікаво, якби ви поводились на моєму місці? Ви ж цькували мене як прокажену собаку! І, коли...

— Заткнись і слухай..., будь-ласка. — слова Берегового грубо перервали збуджений монолог його подруги. Дороті очима подякувала йому і продовжувала далі:

— Ти розбила три колби, а в одній з них був вірус мишачого грипу, нова ендемічна хвороба, і наші ліки тут безсилі.

— Тобто?

— Тобто потрібно синтезувати ліки самим, і краще поспішити.

— А це можливо? — голос Наталки став тихішим.

— Не зовсім, є один шанс на мільйон, але, навряд чи, ми встигнемо підшукати щось проти цієї хвороби. Наразі невідома відповідь вірусу на антибіотики, що наявні в нас, невідома його структура і тип дії.

— Одним словом, ми, швидше за все, помремо, а ще точніше — нас врятує одне з тих див, яких не буває. — узагальнив сказане Тарас.

Наталка зблідла. І блідість ця так раптово перекреслила квітуче досі обличчя красуні, що всім здалося, ніби згасло червоне світло і засвітилося біле.

— Помремо? Але ж за нами прилетять і врятують!

— Замало часу, щоб сподіватися на відвідини СКЕУ, правда, я сподіваюсь, що ми самі переможемо вірус. Наш організм...

— Наш організм — купа протухлого лайна! — Хвойна перевела подих і відкинулась на спинку крісла. — Чому ви ніколи не кажете правду? Ваше постійне намагання замаскувати всі серйозні проблеми завжди призводить тільки до виникнення нових серйозних проблем. Вам страшно приймати рішення з нейтральної позиції, і хвороба — тільки ваша заслуга, я тут невинна. Розумієте?

— Не політикуй. Тепер ти нам потрібна, бо виглядаєш цілком здоровою на відміну від нас трьох. Це значить, що твій імунітет успішно бореться з вірусом. Я думаю, що зможу виділити твої антитіла, утворені у відповідь на інфекцію, і ввести їх у наші організми, підсиливши таким чином наш імунітет. Ти нам потрібна!

— А ви мені — зовсім ні! Ви — тягар для мене і мій ворожий табір. От зараз, ви подумали про мене? Анітрохи! Ваші думки крутяться навколо власних повільно вмираючих тіл. Антигени, антитіла, у них ваш порятунок, ваш, а не мій! Для мене відкриття ліків буде корисним тільки в тому випадку, коли виявиться, що я теж інфікована, що малоймовірно. А якщо ваша хвороба смертельна, то, лікуючи себе, ви можете заразити і вбити нею мене! Я проти того, щоб в мене брали аналізи! Не хочу бути учасницею стовідсоткової смертності. До побачення. Зустрінемося на тому світі! — Хвойна спокійно встала і пішла на склад. Через кілька хвилин вона з чотирма великими пакетами продуктів пройшла через хол і зникла в коридорі.

— Наталю, куди ти? — та білявка не відповіла. Її кроки зупинилися біля драбини на другий поверх, яка була аварійним виходом в разі поломки ліфту, і за мить по коридору донеслося порипування щаблів, що припинилось тихим ударом люку об раму.

— Облиш її. — Тарас спер голову на спинку крісла і заплющив очі. Йому ще й досі хотілося спати, упасти й не рухатися, завмерти на деякий час, щоб мишачий грип спалив сам себе у його тілі.

— Ти не розумієш! Дорогоцінна кожна хвилина! Якщо ми сьогодні не візьмемо у Наталки кров і не знайдемо потрібний нам імуноглобулін, то можемо до завтра не дожити.

— Це справді так важливо?

— А до тебе важливість справи ще не дійшла? Вставай! Якщо Хвойна не погодиться на дослідження свого імунітету, то ми зробимо це насильно.

— Ти здуріла!

— Це ти не порозумнішав, вставай!!!

Береговий підвівся і зробив крок вперед. Його відразу ж занесло вправо, потім вліво, та далі кроки стали впевненішими. Він йшов повільно, неохоче, ледве встигаючи за Дороті. Коли вони добрели до тунелю на другий поверх, то побачили над собою закритий люк.

Американка піднялася по щаблях вгору, кілька разів поторсала рукою клямку люку і почала спускатися назад.

— Наталка закрила його згори.

Верхній щабель переносної драбини сперся до карнизу над велосипедним виїздом. Тарас витер піт з чола, поправив склоріз за плечима і поліз вгору. Один за одним, один за одним — все менше щаблів до кінця, ось передостанній. Долоні Берегового вчепилися за карниз, він виліз на дах спортзали і випростався на повен зріст. Внизу стоїть Дороті з аптечкою в руках, вона теж збирається зараз підніматися.

"Чи не простіше було піймати Наталку внизу. Так ні, їй дали без перешкод забарикадуватися на верхніх поверхах, а тепер доводиться пробиватися до неї крізь вікна".

Але щось в глибині свідомості говорило, що Наталку й тоді не вдалося б зупинити, адже вона не просто людина. Береговий витягнув з чохла склоріз і зробив крок у напрямку радіобудки. Йому вже цей шлях знайомий, тільки вперше довелося пройти його зверху-вниз, а тепер — знизу-вверх.

Сонце відбивається у вікнах, перетворюючи їх на плитки розплавленого світла. За однією з шибок ворухнулася тінь, вікно різко прочинилося, з нього висунулося дуло пістолета, і чоловік відразу ж відчув сильний біль у правому плечі, куди влучив лазер. Ноги підкосилися, плечі і голова різко перехилилися назад. Тарас побачив обличчя Хвойної у вікні і впав на карниз, він спробував підвестися, але сила десь зникла, її забрало сонячне проміння, висмоктало через розріз від лазера. Червона пляма розпливається по сорочці, по жилах пробігає холодок. Золоте небо заслав морок, лиш білим колом ще горить сонце. Чому думки снують у голові не так жваво як завжди, і жодна з них не про вбивцю? А хіба вона вбивця? Хвойна знову повелася цілком звичайно: вона ж захищає своє життя, яке він ставив під загрозу... Ставив...

Чоловік зсунувся по карнизу і зірвався вниз. Його тіло глухо вдарилося об поверхню виїзду, і залишилося лежати там. Змійки крові виповзали з-під його грудей і повільно стікали на траву.

Хвороба добряче познущалась над ним. Десять годин тому Дороті востаннє обтерла його обличчя вологою губкою, хоча тоді він цього не відчув. Опісля вона вже не заходила в каюту командора.

Він лежав все-ще міцно закутаний, навіть його рухи під час марення не порушили тугий кокон з теплих покривал, який сплела Едмінгтон.

Остап міг би радіти, що не бачить себе в дзеркалі, бо, якби бачив, йому б стало ще гірше. Очі застигли на дні западин між набряками, уся постіль волога від поту, мокре волосся позлипалося між собою, губи ледь рожеві, з червоними прожилками, на грудях, на шиї великий набряк, зсередини якого просвічується синій колір. Спочатку можна подумати, ніби щось заповзло в його трахею і ворушиться там, але ці рухи зумовлені лиш тяжким диханням — повітря проривається у легені по вузькому каналі між синім слизом, що заповнив дихальні шляхи. Клапті цього мокротиння вже зашкарубли на подушці, шкіра ніг і рук майже безбарвна, під нею чітко проступають кровоносні судини.

• Предыдущая
• 35/59
• Следующая