Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 20

• Предыдущая
• 20/32
• Следующая

Після того допиту мене охороняли не так прискіпливо. Солдатів під дверима камери не було. Відчинити замок камери мені неважко, важко зараз буде вийти з цього підвалу непоміченою, та потрібно. Гела кудись вивезли, те, що з ним Коре, не втішало, а навпаки. В небезпеці був тепер не тільки Гел. Мушу знайти iх.

Тихенько заіскрило повітря і посеред камери несподівано виник згусток пітьми, та пітьма почала світитись і перетворюватись на хмару. Пара, пил і мікрочастинки всесвіту вирували у тій темній хмарі, поки не розімкнули телепортаційний вихід. Повіяло прохолодою копроконськоi осінньоi ночі. Я від здивування застигла біля грат.

Була вдячна насамперед Джарку за правильне рішення, і ошелешена тим, наскільки швидко все відбувається. У темноті порталу я побачила Рола, він зробив крок і увійшов до камери. Портал розтанув за його спиною, ніби і не було. Тільки повітря у камері посвіжішало, та жовтий листок, занесений вітром, впав біля моiх босих ніг. Портал розтанув, як і моя надія. Чому він закрив той портал?!

— Ти чому? Ти ж міг витягти мене звідси… — я накинулась на Рола, замість того, щоб привітатись. — Ти ж міг нас витягти. Чому ти мовчиш, Роле?

— Вам мало однієi пастки, кортить потрапити до наступноi? — суворо запитав Рол.

— Як це? — здивувалась я.

— А так — Він потягне вас, як тільки ви спробуєте скористатись телепортацією.

У мене опустились руки. Не подумала я про те. Він і справді скористається таким шансом. За проблемами маленькоi коаліціi я забула про наших власних могутніх ворогів.

А Рол оглянув каземат і здивовано запитав:

— Де твій брат?

— Його вивезли у якусь долину, — розгублено відповіла я, — думала, ти знаєш… куди. З ним був Коре… Я не знаю, яким чином… збіг обставин…

Рол зітхнув:

— Ці збіги обставин перетворюються у вашому житті на фатальні закономірності. — Підійшов до мене, обійняв. Я притулилася до нього. Так тепло, затишно, ніби немає навколо гнітючих стін підвалу. Ніби все, що відбулось цієi ночі, було лише страшним сном, а зараз я прокинулась і Рол поряд. Та він не казав втішних слів, не заспокоював мене, навпаки, він діяв: — Я мушу за п'ятнадцять хвилин вивести тебе звідси, отямся, зосередься, забудь про спину, може, доведеться битися. Чим скоріше ми звідси виберемось, тим скоріше витягнемо твого брата.

— Я спробую.

— Не спробуєш, а прикладеш всі зусилля.

От так завжди. Ні, щось ласкаве сказати, тільки: мусиш, швидко, забудь, не час…

Двері камери Рол відчинив завдяки умінню і практиці, йому навіть магію не потрібно було застосовувати, достатньо вплинути на замок на найнижчому рівні матеріальних змін. Я з острахом зрозуміла, що Рол взагалі боiться тут застосовувати магію. Але ж портал?

— Я телепортувався з поверхні цієi ж планети, а тобі навіть такого робити зараз не можна, — пояснив Рол, і відразу наказав: — А тепер побігли.

Побігли? Та я ж ледь ноги пересуваю! Але йому того не скажеш, розсердиться.

Довгі коридори напівтемні, напівпусті. Охоронник повернувся з огляду і помітив що ми вийшли з камери, закричав: «Стояти! Буду стріляти!»

Рол різким рухом кинув у наглядача тоненький стилет (він постійно носить iх у шкіряних наручах, про всяк випадок), копроконець впав. До сходів ми добігли без перешкод, тут теж були зачинені грати. Рол вибив iх і потягнув мене за руку по сходах нагору, примовляючи роздратовано:

— Мілене, прокидайся.

Я відчувала, що він крапля по краплі ділиться зі мною енергією, мені навіть дихати стало легше. Ніби у голові прояснішало. Та я не могла зосередитись, все миготіло перед очима, темні сходи, сірі стіни, відлуння кроків. Майданчик, поверх, ще поверх, ніби у тумані, знову зачинені грати, біля цих гратів два охоронця на посту. Рол кинув у одного з них стилет, другий почав горлати і одночасно стріляти в нас зі свого автомата, добре, що з простого звичайного автомата звичайним свинцем. Рол штовхнув мене убік, сам стрибнув на грати, вибиваючи iх, грати вилетіли з пазів і петель і збили з ніг охоронника. Коли автомат замовк, я підхопилася на ноги. Рол був поранений, та то був не кірід, і звичайні кулі йому не зашкодили, подряпали трохи шкіру та розірвали улюблений плащ. Завила сирена, голосно, люто, підіймаючи зі сну всю охорону палацу. Зараз починається найцікавіше.

Ми побігли по коридору палацу, Рол перший, я за ним. За вікнами була темна ніч, коридори вночі освітлювались тьмяними лампами, декілька секунд тиші і спокою. Я запропонувала:

— Давай вистрибнемо через вікно.

Рол тільки посміхнувся, а за мить зупинився і затягнув мене до ніші, ми сховалися за якоюсь скульптурою. Повз, голосно грюкаючи черевиками, пробігло щонайменше десять солдат. Серед них був і Нак, він кричав на котрогось:

— Я ж казав, що ii потрібно охороняти!

От і добре, що не вони мене охороняли. Мені б було iх шкода.

Солдати прогуркотіли далі по коридору, ми вислизнули з ніші і тихо побігли — по впевненості Рола я зрозуміла, що він знає, куди і навіщо ми так поспішаємо.

Нам пощастило. Солдати перевіряли весь величезний палац, але ми змогли добігти до кухні непоміченими, періодично переховуючись то у нішах, то за шторами. Покинули цей небезпечний палац через невеличкі двері, де кухарі зазвичай приймають продукти.

— Ти думаєш, нас тут не чекають? — запитала я.

Він нічого не відповів, тільки простягнув руку до стіни і штовхнув до мене щось невидиме, я відчула спочатку легенький дотик силового поля, воно мене пропустило, і моєi долоні торкнувся руль малого гравітатора — мого гравітатора! Від радості у мене на мить навіть мову відняло.

— Сідай, не має часу. За кермо сідай — це ж твоя машина… — казав мені Рол.

— Ти геній, — прошепотіла я, перекидаючи ногу через кермо моєi улюбленоi машини, зручно сіла на м'яке сідло гравітава і додала зовсім тихо, коли відчула, що він сів позаду мене і його теплі руки обняли мене: — Я тебе люблю…

Навколо палацу вже світили всі ліхтарі, чувся гуркіт сотень солдатських ніг, крики зі всіх боків… Двигуни машин загули… Мене iх біганина вже не обходила. Під прикриттям силового поля вони нас не помітять, а просвітити простір навколо палацу у пошуках гравітаційних хвиль не встигнуть, не додумаються.

Я взялась за кермо, запустила двигун і гравітав вдячно замуркотів. З місця зрушили, м'яко стрімко набираючи швидкість і висоту. Я відчула легкий порив вітру, що пробивався крізь захист силового поля.

— Куди? — запитала я у Рола, перекрикуючи вітер.

— На Летос, по приборах, — відповів він.

Я розвернула гравітаційну машину у напрямку сигналу мого космічного катеру Летоса і пришвидшила. Гравітав розігнався миттєво, і полетів над поверхнею планети, ледь не торкаючи віття дерев, що стелились під його днище темним килимом у мороці ночі.

Була ще ніч, коли літак сів на злітному майданчику Долини.

Коре, не чекаючи на пілота, сам відчинив люк і вистрибнув з літака з тілом Гела на руках. Поспішав, примовляючи:

— Ще трохи… ще трохи… тримайся.

Забіг в операційну, поклав Гела на стіл, озирнувся і роздратовано крикнув:

— Тонака!

Медсестра Тонака, жінка пишна, повнотіла і розкішна, молода, років п'ятдесяти, швидко перебираючи гарними ніжками, взутими в черевички на високих підборах, з голосним цокотом залізних підківок на каблуках, вбігла до операційноi.

— Мою тецю з інструментами! І знайдіть десь вимірювач радіоактивних хвиль! — крикнув Коре.

Тонака відповіла кивком. Їi кругле гарне обличчя з кирпатим носом розпашілось від заповзятих зусиль догодити лікарю Коре.

— Ще принесіть теплу воду і приготуйтеся, будете мені асистувати.

Коре прив'язав руки і ноги Гела до операційного столу шкіряними ременями, буркочучи собі під ніс:

— Слабка надія, що вони тебе витримають… Я ж у відпустці, звідки ти взявся, звідки тут та дурна зброя, чому ти знову потрапив у таку, подібну до Мілти, пастку, невже минуле тебе нічому не вчить, Геле? Навіть не думай по-справжньому померти. Контролюй себе.

• Предыдущая
• 20/32
• Следующая